Стивен Кинг – Талiсман (страница 39)

Вона могла бути актрисою в п’єсі, а відвідувачі — статистами, що отримували стандартні за розцінками «Гільдії кіноакторів» тридцять п’ять доларів на день. Справжніми тут були тільки двоє: Джек і жахливий ковбой із величезними руками та очима, які Джек не міг… достатньо… роздивитися.

Раптом ковбой несподівано одними губами вимовив ті слова:

— Пензлюй додому.

І підморгнув.

Телефон замовк, щойно Лорі простягнула до нього руку.

Рендольф Скотт повернувся, осушив склянку та гукнув:

— Принеси ще діжкового, гаразд?

— Провалитися мені на місці, — буркнула Лорі, — у цьому телефоні водяться привиди.

Пізніше в коморі Джек спитав Лорі, що то за хлопець, схожий на Рендольфа Скотта.

— Схожий на кого? — перепитала вона.

— На актора зі старих ковбойських фільмів. Він сидів скраю стійки.

Вона знизала плечима.

— Вони мені всі на один штиб. Зграйка мудозвонів, що прийшли розслабитися. По четвергам вони платять грошима, які їхні маленькі жінки відкладали на вечерю.

— Він замість «пива» сказав «бочкове».

Очі її спалахнули.

— О так! Ти про цього. Якийсь він лихий, — останню фразу вона вимовила з відвертим схваленням, наче захоплювалася прямотою його носа чи сліпучістю посмішки.

— Хто він?

— Імені я не знаю, — сказала Лорі. — Тут ошивається останній тиждень чи два. Гадаю, фабрика знову набирає людей. Це…

— Заради Бога, Джеку, хіба я не казав тобі зганяти швиденько за барилом?

Джек якраз ставив велике барило «Буша» на візок. Оскільки його власна вага була майже такою ж самою, як і вага барила, цей процес вимагав неабияких зусиль і уважного балансування. Коли Смоукі крикнув із дверного отвору, Лорі завищала, а Джек підскочив. Він утратив контроль над діжкою — та впала на бік. Затичка вилетіла, як корок від шампанського, і пиво вдарило біло-золотим струменем. Смоукі все ще верещав на нього, але Джек тільки витріщався на пиво, як зачарований… доки Смоукі не вдарив його.

Коли хвилин за двадцять він повернувся в пивницю, притискаючи «Клінекс» до розпухлого носа, Рендольф Скотт уже пішов.

Мені шість.

Джону Бенджаміну Сойєру шість.

Шість…

Джек потрусив головою, прагнучи позбутися цієї нав’язливої думки, поки м’язистий робітник фабрики, який насправді на фабриці не працював, нахилявся дедалі ближче та ближче. Його очі були… жовтими та якимись лускуватими. Він — воно — блимнуло (миттєве біле запаморочення), і Джек зрозумів, що очні яблука істоти мають внутрішні повіки.

— Ти вже мав піти, — прошепотіло воно знову, і простягнуло до Джека руки, які почали звиватися, плющитися і тверднути.

Двері різко розчахнулися, все заповнили хрипкі завивання «Оук Рідж Бойз»[111].

— Джеку, якщо не перестанеш ледарювати, обіцяю, ти пошкодуєш, — крикнув Смоукі з-за спини Рендольфа Скотта. Той відступив. Жодних ратиць, що змінювалися і тверднули; руки знову стали просто руками — великими та сильними, вкритими набухлими венами. Іще одне біле й паморочливе підморгування без використання повік… а тоді очі чоловіка знову обернулися з жовтих на тьмяно-блакитні. Чоловік востаннє зиркнув на Джека та пішов у чоловічий туалет.

Смоукі підійшов до Джека. Паперовий ковпак зсунувся наперед, вузька тхоряча голова нахилилася, губи розтягнулися, оголюючи крокодилячі зуби.

— Не змушуй мене повторювати, — сказав Смоукі, — востаннє попереджаю: навіть не думай, що я жартую.

Як і тоді, з Озмондом, Джек несподівано розлютився: то була лють, тісно пов’язана з відчуттям безнадійної несправедливості — особливо сильної, коли тобі дванадцять. Студенти коледжів часом гадають, що відчувають щось таке, але зазвичай це не більше, ніж інтелектуальна луна.

Цього разу лють перейшла всі межі.

— Я не ваш собака, так що не поводьтеся зі мною, як з твариною, — сказав Джек, ступивши до Смоукі на гумових від страху ногах. Здивований, а може, і вражений до безтями неочікуваним гнівом Джека, Смоукі відступив.

— Джеку, попереджаю тебе…

— Ні, це я попереджаю вас. — Джек слухав власний голос. — Я не Лорі. Я не хочу, аби мене били. А якщо ви мене вдарите, то я вдарю у відповідь або ще щось учиню.

Здивування Смоукі Апдайка тривало лише якусь мить. Безсумнівно, він не все в житті бачив — як інакше, коли за межі Оутлі він не виїжджав, — але сам він вважав інакше, а часом навіть для гравця нижчої ліги самої певності більше ніж достатньо.

Він схопив Джека за комір.

— Не вдавай тут мені розумаку, Джеку, — гаркнув Смоукі, насуваючись на хлопчика. — Поки ти в Оутлі — ти лише мій собака. Поки ти в Оутлі, я гладитиму тебе, коли захочу, і битиму, коли захочу.

Смоукі так трусонув Джека, що той аж прикусив язика та скрикнув від болю. Гарячкові плями злоби спалахнули на блідих щоках Смоукі, наче від дешевих рум’ян.

— Зараз ти можеш думати, що це не так, але, Джеку, не варто сумніватися. Поки ти в Оутлі — ти мій собака, і ти будеш в Оутлі, поки я не вирішу тебе відпустити. І ми, напевне, почнемо засвоювати цей урок просто зараз.

Смоукі заніс над хлопчиком кулак. На мить три голих шістдесятиватних лампочки, що висіли в цьому вузькому коридорі, яскраво спалахнули в діамантових крихтах персня-підкови на його мізинці. Тоді кулак опустився і врізався в обличчя Джека. Хлопчик відлетів назад, на вкриту графіті стіну; обличчя спалахнуло вогнем, а тоді заніміло. Смак власної крові заповнив рот.

Смоукі зиркнув на нього — пильним, критичним поглядом людини, що розмірковує, купувати їй корову чи лотерейний квиток. Він, напевно, не побачив у Джекових очах того виразу, який хотів, бо знову схопив ошелешеного хлопця; певно, мав намір зручніше його поставити для наступного удару.

Тієї ж миті жінка з пивної закричала. «Ні, Ґлене! Ні!» Якесь плетиво гаркотливих чоловічих голосів; більшість із них стривожені. Ще якась жінка закричала — високий, свердлячий звук. Потім постріл.

— Гівно на тості, — заволав Смоукі, чітко артикулюючи кожне слово, як актор на Бродвейській сцені. Він швиргонув Джека об стіну, крутнувся і помчав до зали крізь двостулкові двері. Пролунав ще один постріл, і знову хтось заволав від болю.

Джек був переконаний в одному — час забиратися звідси. Не після завершення сьогоднішньої зміни, не завтра і не недільного ранку. Негайно.

Галас нібито почав ущухати. Жодних сирен не було, тож, можливо, нікого й не підстрелили… але похололий Джек пам’ятав, що робітник фабрики, який скидався на Рендольфа Скотта, досі був у чоловічій вбиральні.

Джек пішов до холодної, наповненої пивними ароматами комори, став навколішки перед барилами, помацав навколо в пошуках рюкзака. Знову з’явилася задушлива певність (пальці не знаходили нічого, окрім повітря та брудної цементної підлоги), що хтось із них — Смоукі або Лорі — бачив, як він ховає наплічник, і забрали його. Найкращий спосіб утримати тебе в Оутлі, дорогенький. Полегшення, майже таке саме задушливе, як і страх, коли пальці торкнулися нейлону. Джек натягнув рюкзак на спину і пожадливо глянув у бік вантажних воріт у дальньому краї комори. Йому дуже хотілося скористатися ними — він не бажав іти до пожежних дверей у кінці коридору. Вони були надто близько до чоловічого туалету. Але якщо він відчинить вантажні ворота, у барі спалахне червона лампочка. Навіть коли Смоукі зупинить бійку на підлозі, Лорі могла б побачити вогник і сказати йому про це.

Тож…

Джек пройшов до дверей, що вели в затильний коридор. Легенько прочинив їх і визирнув. Коридор був порожнім. Добре, просто чудово. Рендольф Скотт спорожнив міхур і, поки Джек діставав наплічник, повернувся туди, де щось коїлося. Чудово.

Ага, хіба що він досі міг бути там. Хочеш зустрітися з ним у коридорі, Джеку? Хочеш знову побачити, як жовтіють його очі? Почекай, поки не переконаєшся, що там нікого нема.

Але Джек не міг вчинити так. Бо Смоукі може помітити, що він не в пивниці, що він не допомагає Лорі та Ґлорії витирати столи та не стоїть біля бару, заповнюючи посудомийну машину. Він може повернутися сюди та завершити навчання Джека щодо його місця у великій системі речей. Отже…

Отже, що? Шуруй звідти.

Може, він там, чекає на тебе, Джекі… Може, він збирається вистрибнути, як дуже поганий чортик із табакерки…

Суджена або тигр[112]? Смоукі чи працівник фабрики? Вагання через агонію непевності тривало ще одну мить. Те, що чоловік із жовтими очима досі в туалеті, було ймовірністю; те, що Смоукі повернеться, було беззаперечним фактом.

Джек відчинив двері та ступив у вузький коридор. Наплічник на спині, здавалося, поважчав — красномовне свідчення його наміру втекти для будь-кого, хто його побачить. Джек рушив коридором: гротескне пересування навшпиньки попри гучну музику та ревіння натовпу. Серце калатало в грудях.

Мені було шість, Джекі було шість.

То й що? Чому це щоразу повертається?

Шість.

Коридор ніби видовжився. Це було, наче йти транспортером. Пожежні двері в дальньому кінці наближалися жахливо повільно. Піт заливав хлопчикові брови та верхню губу. Його погляд постійно тягнувся до дверей праворуч, із чорним силуетом пса на них. Під ним було написано «ПОЙНТЕРИ». У кінці коридору були двері. Червона фарба зблякла та облазила. Напис на них повідомляв: «ВИКОРИСТОВУВАТИ ЛИШЕ В НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ. ВМИКАЄТЬСЯ СИГНАЛІЗАЦІЯ!» Насправді, сигнальний дзвінок зламався ще два роки тому. Про це розповіла Лорі, коли Джек сумнівався, чи виносити крізь ті двері сміття.