Стивен Кинг – Талiсман (страница 29)

А тоді, точнісінько як і в його мареві — чи то у видінні, — чорні крепові штори розлетілися, оголюючи незасклені вікна. І раптом в одному з цих чорних проваль з’явилося бліде обличчя; бліде обличчя, обрамлене дивними, різьбленими пасмами. Несподівана з’ява того лику вражала, неначе то постав привид у зруйнованому вікні зачарованого будинку. Те обличчя не належало Морґану Слоуту… і водночас належало.

І власник того обличчя знав, що Джек — чи якась інша загроза, така ж ненависна та особиста — десь тут. Джек побачив це в широко розплющених очах і в лиховісній гримасі, що враз викривила його рот.

Капітан Фаррен казав: «Він почує тебе, наче щура», — і тепер Джек похмуро подумав: «Ну от, він учув мене. Він знає, що я тут, і що ж тепер буде? Він зупинить увесь ескорт і, закладаюся, відрядить солдатів у ліс за мною».

Інша група солдатів — та, що захищала Морґанів диліжанс іззаду — промчала далі. Джек дедалі чекав, прирощуючись долонями до соснової кори. Він був певен, що Морґан обов’язково зупиниться. Однак цього не трапилося, і скоро важкий гуркіт диліжанса та вершників стихнув.

Його очі. Ось що однакове. Ці чорні очі на блідому обличчі. І…

Наш хлопчик? НАШШШШ!

Щось ковзнуло по його нозі… і вище, до кісточки. Джек закричав і спробував відступати назад, подумавши, що то була змія. Та варто було хлопчику глянути вниз, як він побачив, що в ногу вчепився один із сірих корінців… і вже обплітав литку.

«Це неможливо, — тупо подумав він. — Корені ж не рухаються». Джек різко позадкував, витягуючи ногу з грубих сірих кайданів, які сплів корінь. Литку пронизав легкий біль, наче від опіку мотузкою. Хлопчик підвів очі й відчув, як липкий страх наповнює його серце. Здається, він знав, чому Морґан, уловивши його присутність, усе одно поїхав далі. Морґан знав, що гуляти в цьому лісі — все одно що зайти в тропічну річку, яка кишить піраньями. Чому ж капітан Фаррен не попередив його? Джекові спадало на думку лише те, що капітан зі шрамом просто не знав цього, бо ніколи не заходив так далеко на захід. Сіре коріння ялиново-папоротневих покручів одночасно зарухалося — піднімалося, опадало, повзло до нього лісовим дереном. «Енти та дружини Ентів, — гарячково подумав Джек. — ЗЛІ Енти й дружини Ентів». Котрийсь особливо грубий корінь, шість останніх дюймів якого вкривала темна волога земля, раптом повстав перед ним і почав звиватися, наче кобра, яку заклинаннями викликав з кошика факір. НАШ хлопчик! НАШШ!

Корінь кинувся на Джека, і хлопчик позадкував, чітко усвідомлюючи, що корені сплелися в живу стіну між ним і безпечною дорогою. Він торкнувся спиною дерева… і з криком відскочив від нього, бо кора затріщала та засмикалася — здавалося, ніби то скажено корчаться м’язи. Джек озирнувся і побачив одне з тих чорних дерев із сучкуватими стовбурами. Його стовбур рухався, звивався. Перев’язані вузли кори спліталися у щось схоже на моторошне зрите борознами обличчя, одне око якого зяяло широченною чорною порожнечею, а друге заплющувалося в зловісному підморгуванні. Нижня частина дерева зі скреготанням розчахнулася, і з нього потік білясто-жовтий сік. НАШ! Нашшшшшшш!

Корені, мов пальці, прослизнули між Джековою рукою і ребрами, ніби намагалися залоскотати.

Він щодуху смикнувся і неймовірним зусиллям волі, тримаючись за рештки логічного мислення, обмацував камзол у пошуках пляшки Спіді. Він чув: десь далеко рвалося щось велетенське. Йому спало на думку, що то дерева вириваються з ґрунту. У Толкіна такого достоту ніколи не було.

Він схопив пляшку за шийку та витягнув її. Джек уже взявся був за закривку, аж раптом якийсь сірий корінь плавно ковзнув і обкрутив його шию. А наступної миті він стиснув її так сильно, наче зашморг ката.

Джекові перехопило подих. Доки він боровся з тією штукою, що намагалася задушити його, пляшка випала з рук. Хлопчику вдалося просунути пальці під коренем. Той був не холодним і твердим, а м’яким і гнучким, наче плоть. Джек боровся з ним, чудово розуміючи, що горлянка його булькає й хрипить, а слина стікає підборіддям.

Останнім напруженим зусиллям йому вдалося звільнитися від кореня. Натомість пагін спробував огорнути зап’ясток хлопчика, але Джек з криком відсмикнув руку. Він глянув униз і побачив, як пляшечка звивається та вислизає від нього, бо сірий корінь схопив її за шийку.

Джек стрибнув за нею. Корені хапали й огортали його ноги. Він важко упав на землю — але все ще тягнувся, риючи кінчиками пальців декілька дюймів в’язкого лісового ґрунту, щоб дістатися…

Він доторкнувся до гладкого боку зеленої пляшки… і схопив її. Щосили смикнув до себе, краєм свідомості розуміючи, що корені повністю захопили ноги, зв’язали й надійно зафіксували, мов мотузки, Джек відкрутив закривку. Ще один корінь, тонкий, неначе мереживо павутини, спускався вниз, щоб вихопити пляшку з рук. Хлопець відштовхнув його та підніс шийку до рота. Здавалося, запах зогнилих фруктів наповнив усе, утворивши навколо Джека живу мембрану.

Спіді, благаю, хай воно подіє!

Ще більше коренів повзло по його спині. Вони обнімали безпорадного хлопця за талію та скручували навсібіч, але Джек уже ковтнув, і дешеве вино забризкало його щоки. Він пив, стогнав і молився, але щось було не так, воно не діяло, і хоч очі досі залишалися заплющеними, Джек відчував, як корені стискають йому руки й ноги, відчував,

як вода просочується крізь джинси й сорочку, чув запах

Вода?

бруду й вологи, чув

Джинси? Сорочка?

монотонне кумкання жаб і

Джек розплющив очі й побачив помаранчеве сяйво заграви, що відбивалося в широкій річці. На східному березі річки ріс незайманий ліс; на західному — а саме тут перебував Джек — простягалося довге поле, частково приховане присмерковим туманом, що стелився по землі аж до самої води. Волога земля хлюпала під ногами. Джек лежав край самої води, у найболотянішій місцині. Все поросло густими бур’янами — до сильних морозів, які їх вб’ють, лишався ще місяць, а може, й більше — і Джек заплутався в них, так, неначе людина, що, прокидаючись від нічного жахіття, заплуталася у власній постільній білизні.

Наскрізь мокрий, він зіп’явся на ноги та заточився. Від нього тхнуло багнюкою, а лямки наплічника стискували пахви. Хлопчик із жахом відкинув з обличчя і рук рештки бур’янів. Відступив від води, а тоді озирнувся і побачив, що пляшка Спіді лежала в багнюці, а закривка — біля неї. Частина «магічного соку» розлилася, коли він боровся зі зловісними деревами Територій. Тепер у пляшці лишилася тільки третина рідини.

Він постояв там приблизно хвильку та подивився на річку. Його порепані кросівки занурилися в багнюку. Це достоту був його світ: старі добрі Сполучені Штати Америки. Він не побачив таких сподіваних золотих арок, хмарочоса чи супутника Землі, що блимав десь у вишині присмеркового неба, але він напевно знав, де перебуває, так само як знав власне ім’я. І тепер поставало питання, чи бував він узагалі в якомусь іншому світі?

Джек поглянув на незнайому річку, такий же незнайомий сільський пейзаж і прислухався до затишного мукання корів. А тоді подумав: «Ти опинився деінде. Це достоту не пляж Аркадії, Джекі».

Ні, то точно не був пляж Аркадії, от тільки Джек не настільки добре знав околиці, щоб сказати напевно, що відійшов далі, ніж на чотири-п’ять миль: знав тільки, що достатньо просунувся в глиб суходолу, аби більше не відчувати запаху Атлантики. Він повертався, неначе прокидався після страшного сну — а може, то і був сон? Усе, починаючи з візника та його підводи з м’ясом, засидженого мухами, і до живих дерев? Лишень пробудження від жахіття, частиною якого було блукання уві сні? У цьому був сенс. Його матір помирала і, як подумав Джек, насправді він уже давно про це знав: усе вказувало на це, і підсвідомість давно вже дійшла правильного висновку, хай навіть свідомість і заперечувала очевидне. Все це сприяло атмосфері самонавіювання, а той божевільний п’яниця Спіді Паркер запустив усе в дію. Усе сходилося.

Дядьку Морґану таке б сподобалося.

Джек затремтів і тяжко глитнув. Ковтати було боляче. Біль був не таким, як під час застуди, а інакшим: так дошкуляють травмовані м’язи.

Він підвів ліву руку — ту, яка не тримала пляшку — і м’яко потер долонею горло. Якусь мить у нього був абсурдний вигляд: як у жінки, що перевіряє, чи немає в неї другого підборіддя або зморшок. Він побачив садно саме над адамовим яблуком. Хоч воно й не сильно кривавило, але торкатися до нього було боляче.

Це робота кореня, що схопив його за шию.

— Правда, — прошепотів Джек. Він дивився на помаранчеву воду, прислухався до кумкання жаб-биків і далекого мукання корів. — Усе правда.

Джек почав підніматися схилом, ген до краю поля, залишаючи річку — а разом із нею і схід — позаду. Коли він здолав півмилі, постійне тертя та човгання рюкзака об побатожену спину (а Озмондові удари нікуди не поділися, і наплічник, що совався туди-сюди, нагадував про це) викликало з небуття спогад. Тоді він відмовився від велетенського сандвіча Спіді, та чи не поклав старий рештки до рюкзака Джека, доки той роздивлявся медіатор? Від цієї думки живіт аж підскочив.

Тоді Джек зняв рюкзак і зупинився прямісінько посеред туману під вечірньою зорею. Він відгорнув одне відділення і побачив там сандвіч: не шматочок чи навіть половину, а цілий сандвіч, загорнутий у газету. Джекові очі наповнилися теплими слізьми, і хлопчику до болю захотілося, аби Спіді опинився тут, щоб він міг обняти друга.