Стивен Кинг – Талiсман (страница 16)

— Те, що він знав, а не те, що він міг би знати.

— Те, що ти верзеш, — лайно собаче, синку.

Офіціантка, що ставила перед Джеком тарілку з яєчнею-бовтанкою, смаженою картоплею по-домашньому та сосисками, гучно зітхнула. Коли вона продефілювала геть, мати стенула плечима.

— Здається, я не здатна підібрати правильний тон для спілкування з персоналом тут. Але собаче лайно є собаче лайно, цитуючи Ґертруду Стайн[44].

— Я збираюся врятувати тобі життя, мамо, — повторив він. — І мені доведеться здолати довгий шлях, аби знайти дещо і принести назад, щоб вилікувати тебе. І саме це я збираюся зробити.

— Мені б хотілося знати, про що ти говориш.

Звичайнісінька собі розмова, мовив Джек сам до себе: така ж банальна, як коли ти просиш дозволу провести кілька ночей у будинку друга. Він розрізав навпіл сосиску та поклав один шматок собі у рот. Мама напружено дивилася на нього. Розжувавши та проковтнувши сосиску, Джек засунув у рот повну виделку яєчні. Пляшка Спіді каменюкою притискалася до його сідниць.

— А мені б хотілося, щоб ти чинила так, ніби чуєш мої маленькі ремарки, якими б дурнуватими вони не були.

Джек флегматично проковтнув яєчню і поклав у рот солоний шматочок хрусткої картоплі.

Лілі поклала руки на коліна. Чим довше Джек мовчатиме, тим уважніше вона слухатиме його потім. Він удавав, що зосередився на сніданку — яйця-сосиска-картопля, сосиска-картопля-яйця, картопля-яйця-сосиска, — аж доки не відчув, що зараз мама закричить на нього.

«Батько називав мене Джеком-Мандрівником, — подумав він. — І це правильно; як я сам розумію, це правильно».

— Джеку…

— Мамо, — сказав він. — Бувало так, що тато телефонував тобі звідкілясь здалеку, хоча ти знала, що в той момент він мав бути в місті?

Вона здійняла брови.

— І чи не заходила ти часом, е-е-е, в кімнату, бо гадала, що він там, може, навіть знала, що він там — але тата там не було?

Нехай вона поміркує про це.

— Ні, — відповіла вона.

Вони обоє дозволили цьому категоричному запереченню піти в небуття.

— Майже ніколи.

— Мамо, це навіть зі мною траплялося, — мовив Джек.

— Завжди було якесь пояснення, ти ж знаєш, що було.

— Тато — і це вже ти знаєш — завжди вмів непогано пояснювати. Особливо те, що, по правді, неможливо пояснити. Він був дуже вправним у цьому. І це одна з причин, чому він був таким хорошим агентом.

Вона знову змовкла.

— Гаразд, я знаю, де він був, — вів далі Джек. — Я вже там бував. Я був там сьогодні зранку. І якщо я знову туди піду, то можу спробувати врятувати тобі життя.

— Моє життя не потрібно рятувати ні тобі, ні комусь іншому, — прошипіла матір.

Джек поглянув на свою порожню тарілку та щось пробурмотів.

— Що ти там кажеш? — відкарбувала вона.

— Я сказав: гадаю, потрібно. — Їхні очі зустрілися.

— Припустімо, я запитаю, яким чином ти пропонуєш рятувати моє життя, якщо на те пішло.

— Я не можу відповісти. Бо насправді ще сам не все розумію. Мамо, я все одно не ходжу до школи… дай мені шанс. Мене ж не буде всього-на-всього тиждень.

Вона звела брови.

— Може, й довше, — визнав він.

— Ти достоту з’їхав з глузду, — відповіла вона. Та Джек бачив, що якась частина її хотіла повірити йому, і її подальші слова підтвердили це: — Якщо — якщо — я збожеволію настільки, щоб відпустити тебе в цю потаємну прогулянку, то маю бути впевнена, що тобі нічого не загрожує.

— Тато завжди повертався, — зауважив Джек.

— Я б радше ризикнула своїм життям, ніж твоїм, — сказала вона, і ця правда також завмерла між ними на довгу мить.

— Я зателефоную тобі, коли зможу. Але не дуже хвилюйся, якщо кілька тижнів промайнуть без мого дзвінка. Я повернуся, як і тато, що завжди повертався.

— Це все якесь божевілля, — сказала вона. — І я також збожеволіла. Як ти збираєшся дістатися до того місця, куди йдеш? І де це? Чи вистачить у тебе грошей?

— У мене є все потрібне, — відповів він, сподіваючись, що вона не прискіпуватиметься до перших двох пунктів. Але тиша тривала й тривала, тож він зрештою сказав: — Гадаю, я здебільшого йтиму пішки. Не можу багато про це розповідати, мамо.

— Джек-Мандрівник, — сказала вона. — Я майже можу повірити…

— Так, — відказав Джек. — Так, — кивав він. «І, можливо, — подумав, — ти знаєш щось із того, про що знає вона, справжня королева, тому й так легко відпускаєш мене».

— Це правильно. Я також вірю. І тому все буде добре.

— Гаразд… оскільки ти кажеш, що підеш, що б я не сказала…

— Так, піду.

— …тоді, гадаю, не має значення, що я скажу, — вона сміливо глянула на нього. — Ні, усе ж таки має. Знай. Я хочу, щоб ти повернувся якомога швидше, синку. Ти ж не йдеш просто зараз, правда?

— Я мушу. — Він глибоко вдихнув. — Так. Я рушатиму просто зараз. Щойно піду від тебе.

— Я майже повірила в ці байки. Ну звісно, ти ж син Філа Сойєра. А ти часом не придивився десь тут собі дівчинку, ні? — Вона дуже гостро глянула на нього. — Ні. Не придивився. Гаразд. Рятуй моє життя. Геть звідси! — Вона похитала головою, і Джек, подумав, що її очі по-особливому заблищали. — Якщо ти збираєшся піти, йди просто зараз, Джекі. Зателефонуй мені завтра.

— Якщо зможу. — Він підвівся.

— Якщо зможеш. Звісно. Вибач. — Вона опустила очі в порожнечу, і Джек побачив, що її погляд розфокусований. На її щоках горіли червоні плями.

Джек нахилився і поцілував її, але вона лише кивнула йому на прощання. Офіціантка витріщалася на них, ніби вони двоє виконували виставу. Що б там зараз мама не казала, Джек гадав, що він зміг знизити рівень її невіри десь до п’ятдесяти відсотків; а це означало, що вона більше не знала, у що вірити.

Вона на хвильку затримала на ньому свій погляд, і Джек знову побачив той лихоманливий блиск в її очах. Злість; сльози?

— Бережи себе, — мовила вона та махнула офіціантці.

— Я люблю тебе.

— Ніколи не прощайся цими словами, — тепер вона майже всміхалася. — Іди мандруй, Джеку. Йди, доки я не збагнула, яке це божевілля.

— Уже пішов, — відповів він, розвернувся і вийшов з ресторану.

Здавалося, що голову щось стисло, так, ніби кістки черепа розрослися настільки, що бракувало плоті, аби вкрити їх. Порожнє жовтаве сонячне світло било просто в очі. Джек почув, як дзенькнув маленький дзвіночок, а за мить — із грюкотом затріснулися двері кав’ярні «Чай і варення Аркадії». Він кліпнув; перебіг через Променад-авеню, не звертаючи уваги на машини. Опинившись на тротуарі по той бік вулиці, збагнув, що доведеться заскочити назад у номер, щоб узяти трохи одягу. До часу, коли Джек відчиняв величезні головні двері готелю, матір досі не вийшла з кав’ярні.

Портьє відступив на крок і зловісно зиркнув. Джек відчував, що той чоловік випромінював якусь емоцію, та з хвильку не міг збагнути, чому ж портьє настільки бурхливо зреагував на його появу. Здавалося, що розмова з матір’ю — насправді, значно коротша, ніж він собі намислив — тривала кілька днів. На тому березі широкої затоки часу, де він сидів у кав’ярні «Чай і варення», Джек назвав цього портьє мурлом. Чи має він вибачитися? По правді, він навіть не пам’ятав, чому так визвірився на цього портьє…

Матір відпустила його — дала дозвіл вирушити в подорож; і тільки тепер, рухаючись під шквальним вогнем погляду, він нарешті збагнув чому. Він не згадував прямо про Талісман, та навіть якби й згадав — якби заговорив про найдивніший аспект своєї місії — вона б і на це пристала. І якби він сказав, що збирається принести метелика завдовжки з фут і запекти його в духовці, то вона б погодилася з’їсти й запеченого метелика. І нехай би вона підсміювалася, але ця згода була би щирою. Це ж наскільки глибоким має бути її страх, якщо вона ладна хапатися навіть за такі соломинки.

І все ж вона хапалася, бо підсвідомо знала, що це була цегла, а не соломинки. Матір дозволила йому піти, бо глибоко всередині також знала про Території.

Чи не прокидалася вона інколи ночами від імені Лаура Делосіан, що лунало в її голові?

Піднявшись до номера 407—408, він, не розбираючи, накидав одяг у рюкзак: якщо знаходив у шафі щось не надто велике, то брав. Сорочки, шкарпетки, светр, боксерки. Джек щільно згорнув пару рудуватих джинсів і, доклавши зусиль, також запхав їх усередину; а тоді збагнув, що ноша виявляється заважкою, тому повитягував більшу частину сорочок і шкарпеток. Светр також лишився в номері. Останньої миті Джек згадав про зубну щітку. А тоді натягнув на плечі лямки та відчув вагу рюкзака за спиною — не настільки вже й важко. Ці декілька фунтів він міг би нести цілий день. Джек просто стояв посеред вітальні в готельному номері і раптом відчув — на диво, гостро — відсутність певної людини чи навіть речі, з якою він міг би попрощатися. Мама не повернеться в номер доти, доки не буде впевнена, що він уже пішов: бо якщо побачить його зараз, то накаже лишитися. Він не міг попрощатися і з цими трьома кімнатами, як із будинком, який любив: готельні номери були байдужими до від’їздів. Зрештою він підійшов до телефону, біля якого лежав нотатник з емблемою готелю на тонкому, ніби яєчна шкаралупа, папері, а тоді тонким тупим олівцем із логотипом «Альгамбри» написав три рядки, які втілювали все те, що йому хотілося сказати:

Дякую!

Я люблю тебе.

І повернуся.

Джек рушив по Променад-авеню в променях розсіяного північного сонця, думаючи, де б він мав… перенестися. Ось хороше слово для цього. І чи потрібно йому знову побачитися зі Спіді, перш ніж він «перенесеться» на Території? Йому майже необхідно було ще раз поговорити зі Спіді, адже він іще так мало знав про місце, до якого вирушав, про тих, кого може зустріти, про те, що він шукав… він має вигляд кришталевої кулі. Невже це і є всі інструкції, які Спіді мав намір дати йому щодо Талісмана? Це, а ще засторога нізащо не впускати його? Від браку підготовки Джека мало не нудило — ніби йому потрібно було здавати фінальний іспит з предмета, який він ніколи не вчив.