Стивен Кинг – Талiсман (страница 124)

— І що ж він сказав? — запитав Джек, і в роті в нього пересохло.

— Він назвав це… — Річард завагався, насупившись від спогадів, — він назвав це — «осердям усіх можливих світів». А тоді розсміявся. Тоді він назвав це дещо інакше. Тобі це не сподобається.

— І як же?

— Це розлютить тебе.

— Ну ж бо, Річарде, кажи вже.

— Він назвав це… ну, гаразд… «примхою Філа Сойєра».

Джека охопив не гнів, а гаряче, запаморочливе збудження. Справді, так і є, це воно. Талісман. Осердя всіх можливих світів. Скільки всього світів? Тільки Бог це знає. Американські Території; Території самі по собі; гіпотетичні Території Територій; і так далі й далі, наче смуги, що невпинно зринають на стільці перукаря. Універсум світів, багатовимірний макрокосм світів — і в кожному було одне й те саме: всезагальна сила беззаперечного добра, хай навіть наразі ув’язнена в злому місці. Талісман — осердя всіх можливих світів. Чи було це також примхою Філа Сойєра? Можливо. Примха Філа… Примха Джека… Морґана Слоута… Ґарднера… і, звісно ж, надія обох королев.

— Це більше ніж Двійники, — тихо мовив він.

Річард повільно волочився, розглядаючи зогнилі шпали, що зникали з-під ніг. Тепер він нервово зиркнув на Джека.

— Це більше ніж Двійники, бо є більше ніж два світи. Є ще Трійники… Четвірники… хто знає? Морґан Слоут тут, Морґан з Орріса там, можливо, Морґан, герцог Азрільський десь іще. Але він ніколи не заходив у готель!

— Я гадки не маю, про що ти говориш, — слухняно мовив Річард. «Але я певен, ти все одно правитимеш своє далі, — казав той слухняний тон, — від нісенітниць і до абсолютного божевілля. Посадку до Сібрук-Айленду завершено!»

— Він не може зайти всередину. Саме так, Морґан з Каліфорнії не може — і знаєш чому? Бо Морґан з Орріса не може. А Морґан з Орріса не може, бо не може Морґан з Каліфорнії. Якщо котрийсь із них не може потрапити у свою версію Чорного Готелю, то ніхто не може. Розумієш?

— Ні.

Джек, вражений власним відкриттям, узагалі не чув того, що сказав Річард.

— Двоє Морґанів чи дюжина — це байдуже. Дві Лілі чи дюжина, дюжина королев у дюжині світів, Річарде, тільки уяви! Як це змінює твою свідомість? Дюжини Чорних Готелів — от тільки в якомусь зі світів — це чорний парк розваг… в іншому — чорне трейлерне містечко… чи ще там щось. Але, Річарде…

Він зупинився, розвернув Річарда, узявши за плечі, й витріщився на нього. Його очі палали. На мить Річард спробував відійти від нього, але потім зупинився, вражений полум’яною красою Джекового обличчя. Раптом, на мить, Річард повірив, що можливо все. Раптом, на мить, він відчув себе зціленим.

— Що? — прошепотів він.

— Деякі речі — виняткові. Деякі люди — виняткові. Вони… скажімо… єдині. Я тільки так можу назвати це. Вони схожі на нього — на Талісман. Єдині. Я. У мене був Двійник, але він помер. Не лише на Територіях, а й в усіх інших світах, крім цього. Я знаю це — відчуваю. Мій батько також це знав. Гадаю, саме тому він назвав мене Джеком-Мандрівником. Коли я тут, я не там. Коли я там, мене тут нема. І, Річарде, так само ж і ти!

Річард витріщився на нього, втративши дар мови.

— Ти не пам’ятаєш. Доки я говорив з Андерсом, ти був десь у Світі Істерії. Але він сказав, що в Морґана з Орріса також був син. Раштон. Ти знаєш, ким він був?

— Так, — прошепотів Річард. Він досі не міг відірвати погляд від Джека. — Він був моїм Двійником.

— Справді. Андерс сказав, що хлопчик помер маленьким. Талісман — єдиний. Ми — єдині. А твій батько — ні. Я бачив Морґана з Орріса в іншому світі, і він схожий на твого батька, але не є ним. Він не міг зайти в Чорний Готель, Річарде. І зараз не може. Але він знає, що ти єдиний, так само, як і я. Він хоче, щоб я помер. Ти потрібен йому на своєму боці. Бо тоді, якщо він вирішить, що хоче мати Талісман, то завжди зможе послати тебе за ним, правда?

Річард затремтів.

— Не зважай, — похмуро сказав Джек. — Йому не доведеться стосовно цього турбуватися. Ми винесемо Талісман, але він його не отримає.

— Джеку, я не думаю, що можу зайти в те місце, — сказав Річард тихим, безсилим шепотом, і Джек, котрий уже йшов далі, не почув його.

Річард побіг підтюпцем, щоб наздогнати друга.

Розмова повернула на інше. Настав полудень і проминув. Ліс став мовчазним, двічі Джек бачив дерева з дивними, викривленими стовбурами та переплетеним корінням, що росли вздовж залізниці. Джеку не дуже сподобалися ці дерева. Вони мали знайомий вигляд.

Річард дивився на те, як шпали зникали під ногами, зрештою перечепився і впав, ударившись головою. Тоді Джек знову поніс його.

— Там, Джеку! — гукнув Річард, коли здавалося, що вже минула вічність.

Просто попереду залізниця зникала в старому трамвайному парку. Відчинені двері вели до безрадісної, поточеної міллю темряви. Позаду трамвайного парку (який, можливо, колись і був таким приємним, як розповідав Річард, але зараз видавався Джекові населеним привидами) розташувалася автострада. 101, здогадався Джек. За нею простягнувся океан — він чув, як хвилі б’ються об берег.

— Гадаю, ми прийшли, — сказав він позбавленим емоцій голосом.

— Майже, — сказав Річард. — Пойнт-Венуті за милю звідси дорогою. Господи, як би я хотів, щоб нам не треба було туди йти, Джеку… Джеку? Куди ти йдеш?

Але Джек не дивився довкола. Він зійшов з колії, обійшов одне з тих дивних дерев (воно було не вищим за кущ) і рушив до дороги. Високі трави і будяки терлися об його побиті дорогою джинси. Щось усередині трамвайного парку — колись Морґанового приватного вокзалу — гидко ковзнуло, але Джек навіть не глянув, що то було.

Він дійшов до дороги, перетнув її таі підійшов до берега.

Усередині грудня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв там, де вода й суша зливаються воєдино та, засунувши руки в кишені джинсів, вдивлявся в непорушний Тихий океан. Хлопчику було дванадцять років і, як на свій вік, він був дуже красивим. Океанічний бриз відкинув з його ясного та чистого чола пасмо, може, трохи задовгого каштанового волосся. Він стояв там і думав про свою матір, яка помирає, про друзів, відсутніх і присутніх, і про світи у світах, що не спиняють свій лет.

«Я подолав цю відстань, — подумав він і затремтів. — Від узбережжя до узбережжя з Джеком-Мандрівником Сойєром». Його очі враз наповнилися сльозами, і він глибоко вдихнув солоне повітря. Ось він і прийшов — і Талісман був неподалік.

— Джеку!

Спершу Джек навіть не глянув на нього, бо всю його увагу прикував до себе Тихий океан, на бурунах хвиль якого золотом виблискувало сонячне проміння. Він тут, він зміг прийти. Він…

— Джеку! — Річард ударив його по плечу, виводячи із замріяного стану.

— Га?

— Дивись! — розтуливши від здивування рот, Річард показував на щось далі по дорозі в напрямку, де, імовірно, лежав Пойнт-Венуті. — Дивись туди!

Джек поглянув. Він зрозумів Річардове здивування, але сам його не відчував — не більше, ніж коли Річард сказав йому назву мотелю, у якому вони з батьком зупинялися в Пойнт-Венуті. Ні, не здивувався, але…

Але було збіса приємно знову побачити матір.

Її обличчя сягало двадцяти футів заввишки, і воно було значно молодшим, ніж пригадувалося Джеку. Саме так Лілі виглядала в зеніті своєї кар’єри. Її біляве волосся з мідним відблиском було зачесане назад і зібрано в кінський хвіст у стилі Т’юздей Велд[252]. Її хвацька безтурботна посмішка, однак, лишилася незмінною. Більше ніхто у фільмах не всміхався так — це була її вигадка, і вона досі мала на неї патент. Вона озиралася через оголене плече. На Джека… на Річарда… на блакить Тихого океану.

То була його матір… але варто було моргнути, як обличчя трішки змінилося. Лінії щелеп і підборіддя стали круглішими, вилиці — менш окресленими, волосся — темнішим, а очі — ще блакитнішими. Тепер це було обличчя Лаури Делосіан, матері Джейсона. Джек знову моргнув, і знову з’явилася його матір — двадцятивосьмирічна матір, на обличчі якої сяяла життєрадісна «Йди-до-біса-якщо-не-розумієш-жартів» зневага до світу.

Це був білборд. Зверху було написано таке:

ТРЕТІЙ ЩОРІЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ НАЙКРУТІШИХ «Б»-ФІЛЬМІВ У ПОЙНТ-ВЕНУТІ, КАЛІФОРНІЯ

КІНОТЕАТР «БІТКЕР» 10—20 ГРУДНЯ

ЦЬОГО РОКУ ФІЛЬМИ ЛІЛІ КАВАНО

КОРОЛЕВИ «БЕШОК»

— Джеку, це ж твоя матір, — сказав Річард. Його голос захрип від жаху. — Це просто збіг? Це ж неможливо, так?

Джек похитав головою. Ні, не збіг. Слово, на якому затримався його погляд, — звісно ж, КОРОЛЕВА.

— Ходімо, — сказав він Річарду. — Гадаю, ми вже майже прийшли.

Вони вдвох ішли пліч-о-пліч дорогою до Пойнт-Венуті.

Розділ тридцять восьмий

Кінець шляху

Поки вони йшли, Джек кидав оцінювальні погляди на похилу фігуру Річарда та його блискуче від поту обличчя. Річард виглядав так, наче тільки неймовірним зусиллям волі змушував себе рухатися вперед. Ще кілька вологих прищів розцвіли на його обличчі.

— З тобою все гаразд, Річі?

— Ні, мені зле. Але я все ще можу йти, Джеку. Тобі не треба мене нести. — Він нахилив голову і понуро побрів уперед. Джек бачив, що друг, який мав так багато спогадів про цю маленьку дивну залізницю, цю маленьку дивну залізничну станцію, страждає від реальності навколо них набагато більше, ніж він сам: іржаві, розбиті рейки, бур’яни, отруйний плющ… і, зрештою, похила будівля, що втратила яскравий колір, який він пам’ятав, будівля, де щось ворушиться в пітьмі.