Стивен Кинг – Талiсман (страница 120)

— Ага, було. Але, гадаю, можливо, це єдине, що могло… ти розумієш…

— Переконати тебе?

— Ага. Мабуть. — Річард глянув на нього щирими зболілими очима. Тепер його чоло вкрилося прищами. Виразки оточили рот. — Джеку, я маю запитати в тебе дещо, і я хочу, щоб ти відповів мені… сам розумієш, відверто. Я хочу запитати тебе…

О, я знаю, про що ти хочеш запитати мене, друже Річі.

— За кілька хвилин, — сказав Джек. — За кілька хвилин ми обговоримо всі питання і всі відповіді, які я знаю. Але спершу ми маємо дещо зробити.

— Зробити що?

Замість того щоб відповісти, Джек пішов до маленького потяга. Він хвилинку постояв, розглядаючи його: невеликий локомотив, порожній товарний вагон, платформа. Невже йому вдалося перенести це все до північної Каліфорнії? Він сам так не вважав. Переноситися з Вовком було надзвичайно складно. Коли він витягував Річарда з кампуса «Тайєра», його рука мало не вирвалася із суглоба. І для обох переміщень Джеку знадобилося свідоме зусилля волі. А наскільки він пам’ятає, то під час утечі він узагалі не думав про потяг — тільки про те, як би витягнути Річарда з воєнізованого табору Во́вків, доки друг не зустрів батька. Решта набувала дещо іншої форми, коли переносилася з одного світу в інший — акт Міграції передбачав також акт «перекладу». Сорочки ставали камзолами, джинси — вовняними штанами, гроші — з’єднаними патичками. От тільки цей потяг виглядав так само, як і на Територіях. Морґану вдалося створити щось таке, що не втрачало своїх властивостей у разі Міграції.

А ще вони там носили блакитні джинси, Джекі.

Ага. І крім свого вірного батога, Озмонд тримав у руках пістолет-кулемет.

Пістолет-кулемет Морґана. Потяг Морґана.

Холодні сироти повисипали на його спині. Він почув, як Андерс бурмоче: «Погана справа».

Дійсно, так воно і є. Дуже погана справа. Андерс мав рацію — то дияволи зібралися докупи. Джек зайшов до кабіни локомотива, дістав один із «Узі» і вставив у нього свіжий магазин. А тоді рушив назад, до Річарда, котрий стояв і роздивлявся околиці з блідим замилуванням.

— Це схоже на старий табір виживання, — сказав він.

— Ти говориш про місце, де всілякі солдати фортуни готуються до Третьої світової війни?

— Так, щось на кшталт того. У північній Каліфорнії є кілька таких місць… вони з’являються і певний час існують, доки людям не стає нудно, а Третя світова так і не починається. Або їх просто арештовують за незаконне носіння зброї чи наркотиків. Мій… мій батько розповідав мені про це.

Джек промовчав.

— Джеку, що ти збираєшся робити із цим кулеметом?

— Я спробую позбутися потяга. Маєш якісь заперечення?

Річард здригнувся, і його рот викривила відраза.

— Жодного.

— Як гадаєш, «Узі» впорається з таким? Якщо я вистрелю в те вибухонебезпечне лайно?

— Однією кулею — навряд чи, а ось цілим магазином — можливо.

— Спробуймо. — Джек зняв запобіжник.

Річард схопив його за руку.

— Краще відійти до паркану перед початком таких експериментів, — сказав він.

— Гаразд.

Ховаючись за обвитою плющем огорожею, Джек навів «Узі» на пласкі м’які пакунки з пластидом. Він натиснув на спусковий гачок, і «Узі» розірвав тишу на шмаття. Полум’я миттєво вирвалося з краю цівки. Постріли видавалися надто гучними в церковній тиші полишеного табору. Пташки скрикнули від несподіваного переляку і полетіли в спокійні куточки лісу. Річард здригнувся і затулив вуха руками. Брезент вигинався і танцював. А тоді, хоча Джек досі натискав на гачок, кулемет замовк. Набої закінчилися, а потяг досі стояв на колії.

— Чудово, — сказав Джек. — Мені сподобалося. Чи не маєш ти ще один…

Платформа зайнялася синім полум’ям і заревіла. Джек бачив, що вона підіймається над колією, ніби злітає. Він схопив Річарда за шию і потягнув на землю.

Вибухи довго не змовкали. Метал свистів і пролітав над головою. Нескінченна злива металевих уламків гупала об покрівлю хліва. Часом лунало щось на кшталт китайського гонга, коли на бляшаний дах падали більші уламки, або чувся тріск, коли щось дійсно велетенське продірявлювало його. А тоді щось прошмигнуло крізь паркан просто в Джека над головою, залишивши в огорожі дірку, більшу за його стиснуті разом кулаки. Саме тоді хлопчик і надумав, що час ушиватися. Він ухопив Річарда і потягнув його до воріт.

— Ні! — волав Річард. — Колії!

— Що?

— Ко…

Угорі щось просвистіло і хлопці швидко пригнулися, стукнувшись головами.

— Колії! — кричав Річард, розтираючи череп блідою рукою. — Не до дороги! Ходімо до колій!

— Ясно! — Джек дивувався, але ні про що не запитував. Їм треба було йти хоча б кудись.

Хлопці поповзли повз паркан із іржавої сітки-рабиці, наче двоє солдатів, що перетинають нейтральну зону. Річард рухався трохи попереду, ведучи Джека до діри в огорожі, біля якої колії виходили за межі табору.

Коли вони вилізли, Джек озирнувся через плече. Через прочинені ворота він бачив стільки, скільки було потрібно (чи скільки він сам хотів). Здавалося, що більша частина потяга просто випарувалася. Покручені шматки металу (часом можна було зрозуміти, чим вони були раніше, але частіше — ні) лежали широким колом навкруг місця, де потяг повернувся в Америку. Саме тут його було збудовано, придбано, тут за нього було заплачено. Дивовижно, що їх не вбили летючі уламки. І майже неможливо, що хлопців лише трішки подряпало.

Найгірше лишилося позаду. Вони стояли з того боку воріт, готові впасти на землю чи бігти, якщо відбудуться залишкові вибухи.

— Джеку, моєму батькові не сподобається, що ти підірвав його потяг, — сказав Річард.

Його голос видавався абсолютно спокійним, але щойно Джек повернув свій погляд на Річарда, то побачив на його обличчі сльози.

— Річарде…

— Ні, йому це зовсім не сподобається, — сказав Річард ніби сам до себе.

Густа і буйна смуга будяків, що сягала колін, росла по центру залізниці, що вела далеко з табору — кудись на південь, як гадав Джек. Іржавими коліями довго не користувалися, місцями вони навіть дивно вигнулися — ніби зморщилися.

«Це спричинили землетруси», — подумав Джек з нудотним жахом. Позаду них не змовкали вибухи пластиду.

Коли Джек думав, що все вже скінчилося, пролунало довге, хрипке ревіння — ГРРРРРРРРРРРР! — неначе якийсь велет прочищав горло. Або пукав. Хлопчик знову озирнувся і побачив чорний димовий серпанок на небі. Він прислухався в очікуванні гучної тріскотні вогню — як будь-яка людина, що тривалий час мешкала в Каліфорнії і боялася цієї тріскотні, — але нічого не почув. Навіть ліс видавався тут схожим на новоанглійський — густий і насичений вологою. Ця природа сприймалася цілковитою протилежністю блідо-коричневої Басі[250], де повітря ясне і сухе. Дерева тут сочилися життям. Навіть залізниця — лишень вузька залізна стрічка між сильними деревами, які поступово захоплювали її володіння. Усе поросло чагарниками і всюдисущим плющем («Закладаюся, отруйним плющем», — подумав Джек, несвідомо чухаючи опіки на руках). Зблякле синє небо обернулося на тонку смугу в вишині, а мох устеляв навіть попіл на залізничному полотні. Таємниче місце, місце для таємниць.

Він обрав швидку ходу, і не лише для того, щоб вони встигли забратися геть, перш ніж приїдуть копи з пожежниками. Швидкість гарантувала Річардове мовчання. Він докладав надто багато зусиль, щоб іще й розмовляти… або ставити запитання.

Вони вже пройшли приблизно дві милі, і Джек привітав себе з тим, як йому вдається за допомогою хитрощів уникати розмови, коли Річард гукнув тонким свистячим голосом:

— Гей, Джеку…

Джек повернувся саме вчасно, щоб побачити, як Річард, що трохи відстав, упав уперед. Плями вкрили його білосніжну шкіру, наче родимки. Джек ледь устиг упіймати його. Річард важив не більше за паперову сумку.

— О Боже, Річарде!

— Усе було гаразд ще секунду чи дві тому, — сказав Річард так само тихо й зі свистом. Він дихав швидко й сухо. Очі наполовину заплющилися. Джек бачив лише білки та крихітні дуги блакитної райдужної оболонки. — Просто… знепритомнів. Вибач.

Позаду пролунав ще один гучний, рвучкий вибух, а за ним — тріскучий дощ з уламків, що вкрив бляшаний дах металевого хліва. Джек зиркнув туди, а тоді тривожно подивився вперед, на колію.

— Зможеш триматися за мене? Я понесу тебе на спині. — «Тінь Вовка», — подумалося йому.

— Я зможу триматися.

— Якщо не можеш, так і скажи.

— Джеку, — сказав Річард жвавою інтонацією старого доброго буркотливого Річарда. — Якби я не міг триматися, то так би і сказав.

Джек поставив Річарда на ноги. Той стояв, хитаючись. І здавалося, що варто дмухнути на друга, як він знову впаде. Джек повернувся і сів навпочіпки, примостивши підошви черевиків на зогнилу шпалу. Він склав руки, мов стремена, а Річард обхопив Джека за шию. Джек підвівся і рушив уздовж залізниці швидким кроком, мало не бігом. Нести Річарда було зовсім не важко і не лише через те, що друг втратив вагу. Джек витягував пивні барила, носив ящики, обривав яблука. Тривалий час він витягував камені з Дальнього Поля Сонячного Ґарднера — можеш сказати «алілуя». Це все зміцнило його. Але гарт цей увійшов глибше у внутрішнє єство Джека, ніж проста і бездумна фізкультура. І справа була не лише в набутій навичці стрибати між світами, мов акробат, коли той, інший, світ, яким би чудовим не був, стирався з нього, наче свіжа фарба. Джек невиразно усвідомлював, що він намагається зробити щось більше, ніж просто врятувати мамине життя, що він від самого початку намагався зробити щось значно важливіше. Він намагався зробити добру справу, і тепер нечітко усвідомлював, що такі божевільні зачини обов’язково мають загартовувати.