Стивен Кинг – Талiсман (страница 116)

Річард схопив Джека. Переляк обернув його руку на пташину лапу з кігтями.

— Річарде, усе буде гаразд…

— Щось могло схопити тебе!

— Я гадаю, ми вже майже виїхали із Заклятих Земель…

— Щось могло схопити мене! Не залишай мене самого!

Річард залився сльозами. Він не відвернувся від Джека, навіть не затулив обличчя руками; просто стояв там зі скривленим лицем, а очі сповнювалися сльозами. Надзвичайно беззахисний перед Джеком тієї миті. Джек обняв друга і притиснув до себе.

— Як щось схопить тебе і вб’є, що станеться зі мною? — хлюпав носом Річард. — Як я… Як я виберуся із цього місця?

«Не знаю, — подумав Джек. — Справді, не знаю».

Зрештою, останню вилазку на склад зброї на вантажній платформі Річард здійснив разом із Джеком. Це означало, що йому треба було допомагати підніматися драбиною, підтримувати на даху вагона, і обережно тримати його, коли спускався. Він скидався на кульгаву бабку, яку переводять через вулицю. Раціональний Річард відновив розумову активність, але його фізичний стан погіршився.

Хоч крізь дошки і сочилося якесь мастило, на квадратній коробці було написано «ФРУКТИ». І Джек, розпакувавши її, зрозумів, що це не така вже й неправда. Ящик був забитий лимонами. Тими, що вибухають.

— Свята Ханна, — прошепотів Річард.

— Ким би вона не була, — погодився Джек. — Допоможи мені. Здається, кожен із нас може сховати під сорочку штук п’ять чи шість.

— Навіщо тобі весь цей арсенал, — спитав Річард. — Ти що, збираєшся битися з цілою армією?

— Еге ж, якось так.

Коли вони з Джеком поверталися дахом вагона, Річард поглянув на небо і за хвилину знесилився. Хлопчик похитнувся, і Джекові довелося схопити його, щоб він не впав. Річард збагнув, що бачить сузір’я, яких немає ні над південною, ні над північною півкулею. Над ними сяяли чужі зорі… але вони утворювали візерунки, і десь у цьому невідомому, неймовірному світі моряки могли орієнтуватися за ними. Саме ця думка відкрила перед Річардом правду про цей світ — правда завдала остаточного, цілковитого удару.

Потім звідкись здалеку його покликав голос Джека:

— Агов, Річі! Джейсоне! Ти мало не впав униз!

Джек зсунув важіль уперед, удавлюючи до краю акселератор, і величезний промінь зброї Морґана з Орріса знову пройшовся коліями. Джек зиркнув на підлогу кабіни: чотири «Узі», майже двадцять (по десять у кожній) купок із магазинами і десять ручних гранат із чеками, що нагадували кільця на пивних банках.

— Якщо цього нам забракне, — сказав Джек, — про решту можемо забути.

— На що ти чекаєш, Джеку?

Джек лише похитав головою.

— Ти, мабуть, уважаєш, що я справжній осел? — спитав Річард.

Джек посміхнувся.

— Завжди вважав, друзяко.

— Не називай мене друзякою!

— Друзяка-друзяка-друзяка!

Цього разу старий жарт викликав маленьку усмішку. Невелику. До того ж осміх підкреслив набряклі пухирі навколо Річардового рота… Але щось — це вже краще, ніж нічого.

— З тобою нічого не трапиться, якщо я трохи подрімаю? — Річард відсунув магазини вбік і вмостився в куточку кабіни, накрившись Джековим серапе. — Усі ці підйоми та спуски… Гадаю, я по-справжньому захворів, бо почуваюся цілком виснаженим.

— Зі мною все буде гаразд, — відповів Джек; у нього й справді відкрилося друге дихання. Він відчував, що скоро воно йому знадобиться.

— Я відчуваю запах океану, — промовив Річард, і в його голосі Джек чув дивовижне поєднання любові та відрази, ностальгії та жаху. Очі хлопчика заплющилися.

Джек натиснув акселератор до краю. Ще ніколи Джек не відчував так явно, що фінал — хоча б якийсь — уже близько.

Останні зловісні та сповнені негараздів рудименти Заклятих Земель зникли ще до того, як розтанув Місяць. Знову з’явилися поля зі злаками. Тут колоски були грубішими, ніж в Елліс-Бріксі, але вони все одно випромінювали чистоту і здоров’я. Джек почув неголосні пташині крики — схоже, то були чайки. Невимовно самотні крики посеред безкраїх полів, що повнилися легким ароматом фруктів і стійким запахом морської солі.

Після півночі потяг мчав крізь ряди дерев. Здебільшого переважали хвойні, і сосновий запах змішувався із солоним присмаком, що витав у повітрі, немовби зміцнюючи зв’язок між місцем, куди вони їхали, та місцем, звідки приїхали. Джек та його мати ніколи подовгу не відвідували північну Каліфорнію — можливо, через те, що там проводив кожну свою відпустку Слоут, — але хлопчик пам’ятав, як Лілі розповідала йому, що землі навколо Мендосіно і Саусоліто були дуже схожими на Нову Англію, включно із сільничками і Кейп-Кодом. Кіностудії, коли їм був потрібен новоанглійський пейзаж, не мандрували через усю країну, а просто їхали туди. Більшість глядачів ніколи не помічали підміну.

То ось як воно має бути. Якимось дивним чином я повертаюся туди, звідки почав.

Річард: «Ти, що збираєшся битися з цілою армією?»

Він радів, що Річард заснув, і йому не довелося відповідати на це запитання — принаймні поки що.

Андерс: «Диявольські механізми. Для поганих Вóвків. Віднести в Чорний Готель».

Диявольськими механізмами виявилися пістолети-кулемети «Узі», пластид і гранати. Диявольські механізми є. Погані Вóвки відсутні. Товарний вагон, тим не менш, порожній, і Джек вирішив, що цей факт неймовірно переконливий.

Ось тобі історія, друже Річі, і я дуже радий з того, що ти спиш і я не повинен її тобі розповідати. Морґан знає, що я наближаюся, і він планує вечірку-сюрприз. Тільки з торта замість голих дівчат вистрибнуть вовкулаки і в них замість подарунків будуть пістолети-кулемети «Узі» та гранати. Що ж, ми, так би мовити, украли їхній потяг, і вже на десять чи дванадцять годин випереджаємо графік, але якщо ми прибудемо в табір, де буде повно Во́вків, що чекають на територіальний «чух-чух» — а я гадаю, що саме це вони і роблять, — нам доведеться бути максимально несподіваними.

Джек провів рукою по обличчю. Простіше буде зупинити потяг на значній відстані від табору Морґана і зробити велике коло навколо нього. Простіше, а ще — безпечніше.

Але тоді, Річі, погані Вóвки нікуди не зникнуть, розумієш?

Джек поглянув на арсенал на підлозі кабіни і поцікавився в себе самого, чи дійсно він планує здійснити рейд командос на Вовчі загони Морґана? Круті командос. Старий добрий Джек Сойєр, Король волоцюг-посудомийників, і його кревний друзяка-коматозник Річард. Джек хотів знати: а він часом не збожеволів? Напевно, що так, бо саме це він і планував — вони точно цього не очікуватимуть… І це було забагато, забагато, чорт забирай, забагато. Джека відшмагали, Вовка вбили. Вони знищили школу Річарда і значну частину його психічного здоров’я і, наскільки Джек знав, Морґан Слоут повернувся в Нью-Гемпшир, щоб діймати його матір.

Божевілля це чи ні, а час розплати настав. Джек нахилився, підняв один із заряджених «Узі», поклав його на коліна. Потяг котився рейками, а запах солі сильнішав.

Упродовж коротких ранкових годин Джек трохи поспав, притулившись до важеля. Йому, напевно б, не сподобалося, що дехто називав цей прилад батогом мерця. Щойно зійшло сонце, Річард розбудив його.

— Там щось попереду.

Перш ніж глянути вперед, Джек зиркнув на Річарда. Він мав надію, що за денного освітлення Річард матиме кращий вигляд, але навіть косметичний ефект світанку не міг приховати Річардову хворобу. Світло нового дня змінило відтінок його шкіри із сірого на жовтий… от і все.

— Агов! Потягу! Привіт тобі, великий довбаний потягу! — гортанний крик більше нагадував звірине ревіння.

Джек знову поглянув уперед. Вони наближалися до вузького маленького доту. Поряд із ним стояв Вовк — але будь-яка схожість із Джековим Вовком обмежувалася палаючими помаранчевими очима. Голова цього Вовка видавалася неймовірно плоскою, наче якась гігантська рука зрізала верхівку черепа. Морда виступала над нижньою щелепою, як брила, що хитається над урвищем. Навіть теперішня здивована радість не могла приховати хворої, звіриної тупості перевертня. З його щік звисали кіски. На лобі був шрам у вигляді літери «Х».

Вовк носив щось схоже на уніформу найманця — чи принаймні він вважав, що форма повинна мати такий вигляд. Мішкуваті зелені штани прикривали чорні черевики, носаки яких відрізали, щоб Вовк міг висовувати свої волохаті кігтясті лапи.

— Потяг! — прогарчав, а може, й прогавкав він, коли ешелон наблизився до нього на відстань у п’ятдесят ярдів. Вовкулака почав підстрибувати, шкірячись, як дикун. Він клацав пальцями, мов Кеб Колловей[244]. Слина огидними шматками летіла з його щелеп. — Потяг! Потяг! Довбаний потяг ПРОСТО ТУТ І ПРОСТО ЗАРАЗ! — Паща його розчахнулася у величезній загрозливій посмішці, демонструючи безліч зламаних жовтих ікл. — Ви, хлопці, раненько, бляха-муха, гаразд, гаразд!

— Джеку, хто це? — спитав Річард. Його рука в страху схопила Джека за плече, але голос, як не дивно, звучав доволі рівно.

— Це один із Морґанових Вовків.

Ось ти й вимовив його ім’я. Кретине!

Але зараз не було часу перейматися цим. Вони вже майже під’їхали до доту, і Вовк, вочевидь, збирався стрибнути до них. Джек спостерігав, як він недоладно підстрибує в своїх обрізаних черевиках. Вовк мав ніж, причеплений до шкіряного паска, що висів на голих грудях, як патронташ. Вогнепальної зброї в нього не було. Джек перемкнув «Узі» на стрільбу одиночними патронами.

— Морґан? Хто такий Морґан? Який ще Морґан?