Стивен Кинг – Талiсман (страница 113)

три дерев’яні хижі — людські помешкання, — зведені на підпорах у пилюці, які свідчили про те, що десь на цьому смердючому отруйному пустирі, що називався Заклятими Землями, мешкають і полюють інші люди;

маленька, з голою, без пір’я шкірою пташка з — оце вже відлуння справжніх Територій — бородатою мавпячою мордочкою і чітко окресленими пальцями, що росли на кінчиках крил;

і найгірше з усього (окрім, звісно, того, що Джек, здавалося, бачив) — дві зовсім невідомі тварини, що пили з чорних озерець ,— тварини з довгими зубами і людськими очима, спереду вони були схожі на свиней, а ззаду — на великих котів. Їхні морди поросли волоссям. Коли потяг проїжджав повз цих тварин, то Джек побачив, що їхні яйця роздулися до розмірів подушок і звисали аж до землі. Що ж спричинило таку потворність? Радіаційний вплив, подумав Джек. Бо ж нічого іншого не мало такої сили викривлювати природу. Отруєні від народження істоти сьорбали не менш отруйну воду і гарчали на маленький потяг, що проїжджав повз них.

Одного дня наш світ може виглядати так само, подумалося Джеку.

Яка прикрість.

Але ж було ще те, що йому здавалося, ніби він бачив. Шкіра пекла і свербіла — він уже скинув пончо, на яке обернулося пальто Майлса П. Кайґера, на підлогу кабіни. Ближче до півдня зняв і домоткану майку. У роті з’явився жахливий присмак — кислотний коктейль іржавого металу та гнилих фруктів. Піт з чола заливав очі. Джек настільки втомився, що почав засинати навстоячки, широко розплющивши очі, які пекли від поту. Хлопчик бачив великі зграї огидних собак, що вешталися пагорбами; бачив червонуваті хмари над головою, що простягали до них із Річардом свої палючі «руки» — диявольські «руки». А коли очі нарешті заплющилися, Джек побачив дванадцятифутового, вбраного в чорне Морґана з Орріса, котрий обстрілює його блискавками, продірявлюючи землю новими пиловими кратерами.

Річард простогнав і пробурмотів:

— Ні, ні, ні.

Морґан з Орріса полетів геть, мов туманне марево, і Джекові зболілі очі розплющилися.

— Джеку? — звернувся до нього Річард.

Перед потягом простягалася червона порожня земля, пошрамована чорними слідами від вогняних куль. Джек протер очі й глянув на Річарда, спроквола потягуючись.

— Ага, — сказав він. — Як ти?

Річард ліг назад на тверде сидіння і закліпав. Його сіре обличчя змарніло.

— Вибач, що запитав, — сказав Джек.

— Ні, — вимовив Річард. — Мені справді краще. — І Джек відчув, як частина напруги відходить від нього. — У мене досі болить голова, але вже краще.

— Ти кричав, коли… еммм… — казав Джек, не знаючи напевне, скільки реальності зможе витримати друг.

— Коли спав? Ага, гадаю, так і було. — Обличчя Річарда напружилося, але вперше Джек не боявся, що той закричить. — Джеку, я знаю, що не сплю зараз. І знаю, що не маю пухлини в мозку.

— Ти знаєш, де перебуваєш?

— На тому потязі. На потязі стариганя. У місці, яке він називав Заклятими Землями.

— Ага, будь я двічі проклятий, — сказав Джек, усміхаючись. Бліде сіре обличчя Річарда почервоніло. — І як же ти до такого дійшов? — запитав Джек, досі не впевнений, чи можна довіряти Річардовій переміні.

— Ну, я знаю, що не спав, — сказав Річард, і його щоки стали ще червонішими. — Гадаю… гадаю, просто потрібен був час, щоб припинити опиратися цьому. Якщо ми на Територіях, то ми на Територіях, і байдуже, неможливо це чи ні. — Його очі зустрілися з Джековими, і сміхотливі іскорки в погляді друга вразили Джека. — Ти пам’ятаєш великий пісковий годинник у Депо? — Коли Джек кивнув, Річард повів далі: — Ну, ось, власне, і воно… Коли я побачив ту штуку, то зрозумів, що не вигадую все. Бо я знаю, що не міг би придумати ту штуку. Не міг. Просто… не міг. Якби я надумав вигадати примітивний годинник, то в ньому були б різноманітні коліщата, великі блоки… Він би не був настільки простим. Тож я не вигадав його. Отже, він справжній. А в такому разі справжнім є і все решта.

— Гаразд, як ти зараз почуваєшся? — запитав Джек. — Ти довго спав.

— Я досі дуже втомлений і ледь можу тримати рівно голову. Боюся, загалом я почуваюся не дуже добре.

— Річарде, я маю дещо запитати в тебе. Чи є якась причина, чому ти боїшся їхати в Каліфорнію?

Річард опустив очі й похитав головою.

— Ти коли-небудь чув про місце під назвою «Чорний Готель»?

Річард і далі хитав головою. Він не сказав правди, але, як Джек зрозумів, намагався дати собі раду як тільки міг. На решту — Джек раптом збагнув, що є ще дуже багато чого — доведеться зачекати. Певно, аж до їхнього прибуття в Чорний Готель. Двійник Раштона і Двійник Джейсона. Так, разом вони досягнуть оселі та в’язниці Талісмана.

— Ну, що ж, гаразд, — сказав він. — Ти можеш нормально ходити?

— Гадаю, так.

— Добре, бо я зараз хочу дещо зробити — раз ти більше не помираєш від пухлини в мозку. І мені потрібна твоя допомога.

— Що саме? — запитав Річард. Він витер обличчя тремкою рукою.

— Я хочу розкрити один-два ящики на платформі й з’ясувати, чи не можемо ми роздобути собі якоїсь зброї.

— Ненавиджу, терпіти не можу будь-яку зброю, — сказав Річард. — Ти також мав би. Якби ні в кого не було зброї, твій батько…

— Ага, а якби у свиней були крила, вони б літали, — сказав Джек. — Я певен, що нас хтось переслідує.

— Гаразд, може, це мій батько, — з надією в голосі сказав Річард.

Джек гмикнув і висунув маленький важіль із першої шпари. Потяг почав відчутно втрачати швидкість. Коли він остаточно зупинився, Джек виставив передачу на нейтральну позицію. — Як гадаєш, можеш спуститися вниз?

— Звісно, — сказав Річард і підвівся надто швидко. Його ноги підкосилися в колінах, і він важко сів назад на лавку. Обличчя його враз посіріло ще більше, а на лобі й над верхньою губою блищав піт. — Ох, може, й ні, — прошепотів він.

— Просто розслабся, — сказав Джек, коли підійшов до нього й поклав одну руку на згин його ліктя, а другу — на Річардів теплий вологий лоб. — Розслабся.

Річард на мить заплющив очі, а тоді глянув на Джека з виразом абсолютної довіри.

— Я спробував зробити це надто швидко, — сказав він. — У мене все тіло затерпло від того, що я надто довго перебував в одній позі.

— Тоді рухайся легко і повільно, — сказав Джек і допоміг шиплячому Річарду підвестися.

— Болить.

— Це зовсім ненадовго. Мені потрібна твоя допомога, Річарде.

Річард зробив пробний крок уперед, а тоді знову зашипів:

— Ой.

Тоді він зрушив уперед другу ногу. Потім трохи нахилився і ляснув долонями по стегнах та литках. Джек помітив, що вираз Річардового обличчя змінився, але цього разу не від болю. Цілковите здивування викарбувалося на ньому. Джек простежив за поглядом друга і побачив лису пташку з мавпячою мордочкою, що летіла перед потягом.

— Ага, тут багато дивних речей, — сказав Джек. — Я почуватимуся значно краще, якщо ми знайдемо собі трохи зброї під тим брезентом.

— Як ти гадаєш, що по інший бік пагорбів? — запитав Річард. — Щось таке саме?

— Ні, гадаю, по той бік значно більше людей, — сказав Джек, — якщо, звісно, можна назвати їх людьми. Я помітив, як за нами двічі хтось спостерігав.

Несподіваний переляк відобразився на Річардовому обличчі, тому Джек додав:

— Я не думаю, що це хтось із твоєї школи. Але там може бути щось не менш погане. Друже, я не намагаюся тебе залякати, але я вже трохи більше роздивився Закляті Землі, ніж ти.

— Закляті Землі, — непевно сказав Річард. Примружившись, він глянув на червону порохняву долину з її дивними клаптиками обпісяної трави. — Ох, те дерево, ох…

— Знаю, — сказав Джек. — Ти маєш просто навчитися не зважати на це.

— Хто ж на землі міг скоїти таке спустошення? — запитав Річард. — Ти ж знаєш, це не природно.

— Можливо, одного дня ми дізнаємося про це. — Джек допоміг Річарду вилізти з кабіни, тож тепер вони обидва стояли на вузькій підніжці, що накривала колеса. — Не спускайся в пилюку, — попередив він Річарда. — Ми не знаємо, яка там глибина. І я не хочу витягувати тебе звідти.

Річард затремтів — але, може, це через те, що помітив краєм ока ще одне стражденне волаюче дерево. Хлопці разом пройшли краєм нерухомого потяга, а потім через зчеплення перелізли в порожній товарний вагон. Звідти піднялися металевою драбиною на дах. З іншого боку товарного вагона спустилися драбиною на платформу.

Джек смикнув товсту кошлату мотузку, намагаючись пригадати, як же Андерс так легко розв’язав її.

— Гадаю, це тут, — сказав Річард, піднявши перекручений вузол, схожий на катівську петлю. — Джеку?

— Спробуй.

Річард був недостатньо сильним, щоб самому послабити вузол, але коли Джек допоміг йому потягнути за висунуту мотузку, петля м’яко розв’язалася, а брезент упав на коробки. Джек підняв брезентовий край над найближчими ящиками з написом «ДЕТАЛІ» і маленьким набором скриньок «ЛІНЗИ», яких Джек раніше не бачив.

— Ось де вони, — сказав він. — Хотілося б, аби в нас був лом.

Він зиркнув на край долини, де змучене дерево розтулило рот і застигло в німому крику. Чи ж не визирнула там інша голова? А може, до них повзе ще один велетенський черв’як.

— Ну ж бо, спробуймо зняти кришки з цих коробок, — сказав він, і Річард покірно підійшов до нього.

Шість разів смикнувши кришку одного з ящиків, Джек нарешті почув тріск цвяхів. Річард зі свого боку продовжував тягнути ящик.

— Досить, — сказав йому Джек. Річард здавався ще сірішим і слабшим, ніж раніше. — Далі я вже сам.