Стивен Кинг – Сяйво (страница 94)
припинилися гучні веселощі, і лише вітер неспинно вив і свистів.
Раптово оживши, загудів ліфт.
Він піднімався. І Денні знав, хто — що — в ньому їхало.
Він миттю схопився на ноги, витріщившись перед себе незрячими очима. Серце стиснула паніка. Чому Тоні послав його на четвертий поверх? Тут він у пастці. Усі двері замкнені.
Горище!
Денні знав, що в готелі є горище. Він приходив туди з татом у той день, коли тато розставляв мишоловки. Але через пацюків тато не дозволив Денні піднятися нагору разом з ним — боявся, як би Денні не покусали. І люк на горище відкривався в стелі короткого коридорчика — останнього в цьому крилі. Біля стіни був довгий ціпок. Цим ціпком тато штовхнув кришку люка, і вона відкрилася. Коли вона пішла нагору, заскреготали противаги й спустилася драбинка. Якщо б можна було забратися туди й втягти драбину за собою...
Десь у лабіринті коридорів за спиною хлопчика зупинився ліфт. З металевим деренчанням стукнули, розчиняючись, двері. І голос — уже не у свідомості малого, а наяву, жахливо реальний — покликав:
— Денні? Денні, ходи сюди на хвилиночку, га? Ти тут дещо накоїв, і я хочу, щоб ти прийшов і отримав по заслугах. Будь чоловіком. Денні? Денні?
Слухняність настільки міцно в’їлася в Денні, що він, як робот, справді зробив два кроки на голос і лише потім зупинився. Пальчики стиснулися в кулаки.
(Несправжній! Фальшиве обличчя, я знаю, хто ти! Знімай маску!)
— Денні! — заревіла істота. — Іди сюдиу щеня! Іди сюди, отримай своє,, будь чоловіком!
Голосне «бум!» — це молоток ударив у стіну. Коли голос знову проревів його ім’я, то звучав уже в іншому місці. Ближче.
Полювання починалося в реальному світі.
Денні побіг. Безшумно торкаючись ногами товстого килима, він біг повз замкнені двері, повз шовковисті візерункові шпалери, повз пригвинчений до стіни біля повороту вогнегасника. Хлопчик завагався, потім пірнув в останній коридорчик. Наприкінці коридорчика виявилися лише двері, зачинені на засув. Бігти було нікуди.
Але ціпок був на місці — він стояв там, де тато залишив його, притуливши до стіни.
Денні схопив ціпок. Він витягнув шию й пильно глянув на люк. Ціпок закінчувався гачком, яким треба було підчіплювати кільце, угвинчене в кришку люка. Треба було...
Із кришки люка звисав новісінький єльський комірний замок. Замок, який Джек Торренс повісив після того, як розставив пастки, — просто на випадок, якщо синові одного чудового дня стрельне в голову залізти туди на розвідку.
Зачинено. Денні обійняв жах.
Істота за його спиною наближалася. Похитуючись, спотикаючись, вона минула президентський люкс. Молоток із лютим свистом розсікав повітря.
Денні притулився спиною до останніх замкнених дверей і почав чекати.
Венді помалу приходила до тями, сіра завіса витікала геть, змінюючись болем: спина, нога, бік... вона подумала, що не має сил зрушити з місця. Боліли навіть пальці, спершу Венді не розуміла чому.
(бритва, ось чому)
Світле волосся Венді, тепер поплутане й мокре, звисало на очі. Вона відкинула його, і зсередини в тіло встромилися ребра, змусивши її застогнати. Вона розгледіла синьо-білий простір матраца, заплямований кров'ю. Її кров’ю, а може, кров’ю Джека. Несуттєво — однаково кров ще не засохла, значить, відключилася Венді ненадовго. Це мало значення, тому що...
(??чому??)
Тому що...
Спершу Венді згадала дзижчання мотора. На секунду вона тупо зосереджувалася на ньому, а потім запаморочливою, нудотною хвилею повернулася пам’ять, показавши все одразу.
Геллоран. Це повинен бути Геллоран. Бо чого б Джек пішов так раптово, не закінчивши... не прикінчивши її!
Тому що йому не було коли лінуватися. Джекові треба було швидко розшукати Денні і... і зробити свою справу Перш ніж Геллоран зуміє покласти цьому край.
А може, все вже скінчено?
Венді чула виття ліфта, що піднімається.
(О Господи, будь ласка, ні, кров, кров ще свіжа, не дозволь статися непоправному)
Якимось дивом вона знайшла сили встати і, хитаючись, пройти через спальню й руїни вітальні до закритих дверей. Штовхнувши їх, Венді вийшла в коридор.
— Денні! — закричала вона, морщачись від болю в грудях. — Містере Геллоран! Є тут хто-небудь? Хто-небудь?
Укотре зупинився ліфт. Вона почула металевий брязкіт розчинених ривком дверцят, а потім подумала, що чує якісь слова. Може, вона придумала це. Через занадто голосний вітер важко було сказати напевне.
Спираючись об стіну, вона дісталася до кінця короткого коридорчика. Венді вже зібралася звернути за кут, коли вниз по сходовій клітці й шахті ліфта поплив крик, що змусив її остовпіти:
— Денні! Виходь, щеня! Виходь і отримай своє! Будь чоловіком!
Джек. На третьому або четвертому поверсі. Шукає Денні.
Вона звернула за ріг, спіткнулася, мало не впала. У неї перехопило подих. Приблизно за чверть шляху від сходів щось
(хтось?)
лежало під стіною безформною купою. Венді пішла швидше, морщачись щоразу, як вага її тіла тиснула на ушкоджену ногу. Вона розгледіла, що це чоловік, а, присунувшись ближче, зрозуміла, що означало дзижчання мотора.
Містер Геллоран. Усе-таки він приїхав.
Венді обережно опустилася поруч із ним на коліна, шепочучи найпростішу молитву — хай він буде живий, хай! У Геллорана з носа текла кров, а з рота виплеснувся страшний кривавий згусток. Половина обличчя перетворилася на розпухлий ліловий синець. Але, дякувати Богу, Дік дихав. Хрипко, глибоко, аж уся грудна клітка тряслася.
Венді уважно придивилася до нього й широко розплющила очі. Рукав куртки, надягнутої на Геллорана, почорнів і обвуглився. Половина куртки продерта наскрізь. У волоссі запеклася кров, а по шиї вниз збігала страшна, хоч і не глибока, подряпина.
(Господи, що з ним сталося?)
— Деннії — гарчав нагорі хрипкий роздратований голос. — Виходьу щоб тебе!
Зараз часу на роздуми не було. Венді затрясла Геллорана, кривлячи обличчя від гострих спалахів болю в ребрах. Бік відчувався гарячою розчавленою масою.
(А якщо ребра протикають мені легені, коли я ворушуся?)
Але й тут нічого не можна було вдіяти. Якщо Джек розшукає Денні, він уб’є його, заб’є до смерті молотком, як намагався забити Венді.
Тому вона трясла Геллорана, а потім заходилася легенько поплескувати по тій щоці, на якій не було синця.
— Прийдіть до тями, — говорила вона. — Містере Гелло-не, ви повинні прийти до тями. Будь ласка... прошу вас...
Нагорі без утоми стукав молоток — це Джек Торренс розшукував свого сина.
Денні стояв, притулившись до дверей, дивлячись туди, де з’єднувалися коридори. Молоток не перестаючи бив по стінах у рваному ритмі, й удари звучали все голосніше. Істота, що гналася за Денні, пронизливо кричала, вила й лаялася. Сон і ява з’єдналися без єдиного шва.
Істота звернула за ріг.
Те, що відчув Денні, до певної міри було полегшенням. Це не був його батько. Маска обличчя й тіла роздерлася, розповзлась і зробилася атрибутом невдалого жарту. Хіба це тато — це чудовисько із суботньої передачі «Вечірнє шок-шоу», жахлива істота, що обертає очима, горбиться і втягує голову в плечі, а сорочка на ньому просочена кров’ю? Ні, який же це тато!
— Зараз, клянуся Богом, — видихнуло чудовисько. Обтерло губи тремтячою рукою. — Зараз ти довідаєшся, хто тут хазяїн. Побачиш. їм не ти потрібний, а я. Я! Я! — І махнуло подряпаним молотком, двобічна голівка якого вже втратила форму й оббилася від незліченних ударів. Той урізався в стіну, пробивши в шовковистих шпалерах круглу дірку. Вилетіла хмарина вапняного пилу Істота посміхнулася.
— Побачимо, як ти тепер будеш свої фокуси показувати, — пробурмотіло чудовисько. — Я не вчора народився, зрозуміло? І з колиски мене нянька не впускала, Господь свідок. Хлопчику, я маю намір виконати стосовно тебе свій батьківський обов’язок.
Денні сказав:
— Ти не мій тато.
Істота зупинилася. На мить здалася просто розгубленою — начебто точно не знала, хто або що вона таке. Потім рушила далі. Молоток зі свистом ударив по дверях, і вони глухо відгукнулися: «бум!».
— Брешеш, — сказала істота. — Інакше хто ж я такий? У мене дві родимки, у мене пупок чашечкою, у мене навіть інструмент є, хлопче. Запитай маму.
— Ти — маска, — сказав Денні. — Просто несправжнє обличчя. Просто ти не такий мертвий, як інші, ото і знадобився готелю. Але коли він з тобою закінчить, ти перетворишся на порожнє місце. На ніщо. Я не боюся тебе.
— Будеш боятися! — завила істота. Невблаганний молоток опустився, зі свистом врізавшись у килим між ступнями Денні. Хлопчик не відступив.
— Ти оббрехав мене! Ти об’єднався з нею! Ти щось замишляв проти мене! І обманював! Списав на останньому іспиті: — З-під волохатих брів на Денні блиснули очі. У них світилася хитрість божевільного. — Нічого, я й це знайду. Твір десь у підвалі. Я знайду його. Мені пообіцяли, що я зможу дивитися все, що захочу.
Істота знову замахнулася.
— Так, пообіцяли, — погодився Денні. — Але вони брешуть.