Стивен Кинг – Сяйво (страница 96)
(Діку... нам треба йти... тікати... звідси... ось-ось...)
Образ: «Оверлук», через дах якого вибивається полум’я. На сніг дощем летять цеглини. Дзвенять пожежні дзвони... не те щоб яка-небудь пожежна команда зуміла дістатися сюди раніше кінця березня. Головне, що проникнуло в його свідомість — те, що це може статися будь-якої миті.
— Добре, — сказав Геллоран. Він рушив до них, спочатку відчувши себе так, начебто плив по глибокій воді. Його почуття рівноваги порушилося, праве око не бажало чітко бачити. Від щелепи до скроні й униз по шиї розходилися жахливі спалахи болю, а щока здавалася великою, як капустина. Але наполегливість хлопчика змусила його рушити з місця, і від цього стало трохи легше.
— Добре? — перепитала Венді. Вона дивилася то на сина, то на Геллорана. — Що значить «добре»?
— Нам треба йти, — сказав Геллоран.
— Я не одягнена... речі...
Денні стрілою вилетів з її обіймів і помчав по коридору. Вона провела сина очима — він саме зник за рогом — і знову подивилася на Геллорана.
— А якщо він повернеться?
— Ваш чоловік?
— Це не Джек, — пробурмотіла Венді. — Джек мертвий. Його вбив цей готель. Цей клятий готель.
Вона вдарила кулаком у стіну й розплакалася від болю в порізаних пальцях.
— Справа в котлі, чи не так?
— Так, мем. Денні каже, що він ось-ось вибухне.
— Добре. — У слові пролунала цілковита приреченість, начебто все вже було вирішено. — Не знаю, чи зможу ще раз спуститися по сходах. Ребра... він зламав мені ребра. І щось у спині. Боляче.
— Зможете, — сказав Геллоран. — Ми встигнемо.
Але раптом він згадав про звірів живоплоту й задумався, що їм робити, якщо ті охороняють вихід. Потім повернувся Денні. Він приніс чоботи, куртку та рукавиці Венді й свою курточку й рукавиці.
— Денні, — сказала мати. — Твої чобітки.
— Занадто пізно, — відповів він, не зводячи з дорослих якихось розпачливо божевільних очей. Хлопчик подивився на Діка, і раптом у голові в Геллорана виник образ годинника під скляним ковпаком, годинника з бальної зали, якого в 1949 році подарував готелю шведський дипломат. Стрілки показували без однієї хвилини північ.
— О Господи, — сказав Геллоран. — Боже милостивий.
Обхопивши Венді однією рукою, Дік підняв її, а іншою рукою пригорнув до себе Денні. І побіг до сходів.
Коли Геллоран здавив зламані ребра, а в спині щось зайшло одне за одне, Венді пронизливо скрикнула від болю, однак Дік не зупинявся. Не відпускаючи їх, він побіг униз по сходах. Одне око було широко розкрите в розпачі, інше запливло, перетворившись на крихітну щілинку. Дік нагадував одноокого пірата, що викрадає заручників, щоб потім одержати за них викуп.
У раптовому осяянні він зрозумів, чому Денні сказав, що занадто пізно. Він відчув, як у підвалі назріває вибух, назріває, щоб роздерти нутро цього клятого будинку.
І помчав, стрілою пролетів по вестибюлю просто до двостулкових дверей.
Чудовисько квапилося по підвалу на слабке жовте світло єдиної лампочки, туди, де була топка. Воно схлипувало від страху. Ще трохи — зовсім трохи, — і воно здобуло б хлопчиська разом з його чудовою, ні з чим не порівнянною силою! Тепер програти не можна було. Цього не можна було допустити. Воно скине тиск у котлі, а потім суворо покарає хлопчиська.
— Не можна! — кричала істота. — О ні, не можна!
Спотикаючись, вона поспішила через кімнату до котла. Половина довгого циліндричного корпуса була аж червона, випромінюючи рівний жар. Котел пихкав, скреготав і, як дивовижна калліопа30, з шипінням випускав в усі боки хмарини пари. Стрілка манометра втекла на дальній кінець шкали.
— Ні, цього не можна допустити! — закричав доглядач-управляючий.
Істота поклала руки — руки Джека Торренса — на вентиль, не звертаючи уваги на запах горілого, який піднявся від обвугленої плоті, коли розпечене колесо потонуло в ній, начебто це був м’який дорожній бруд. Вентиль піддався. Істота з торжествуючим криком відвернула його до упору. З котла із громовим ревом вирвалася пара — немов дружно засичала дюжина драконів. Але перш ніж пара повністю сховала з виду стрілку манометра, та виразно почала відхилятися назад.
— ПЕРЕМОГА! — заволала істота. У гарячому тумані, що піднімався, вона виробляла непристойні па, розмахуючи над головою охопленими полум’ям руками. — ВСТИГ! ПЕРЕМОГА! ВСТИГ! ВСТИГ ВЧАСНО!
Слова, що злилися в пронизливий крик торжества, поглинув руйнівний рев — це вибухнув котел «Оверлука».
Вивалившись із двостулкових дверей, Геллоран проніс обох по канаві, проритій у великому заметі на ґанку. Він чітко бачив звірів — кущі живоплоту, — чіткіше, ніж раніше, і в ту мить, коли він зрозумів, що збулися його найгірші побоювання й звірі перекрили дорогу від ґанку до снігохода, — готель вибухнув. Діку здалося, що все відбулося одразу, хоча пізніше, згадуючи перебіг подій, він зрозумів — такого бути не могло.
Пролунав несильний вибух, що звучав немовби на одній всепроникаючій ноті,
(ВУУУУММММММММММММ...)
після цього в спину вдарило тепле повітря, яке мовби обережно підштовхнуло їх. Подих вибуху скинув усіх трьох із ґанк^, і поки вони летіли в повітрі, у голові Геллорана мигнула поплутана думка:
(ось так повинен почувати себе супермен)
Випустивши Денні й Венді, він врізався в замет. Сніг набився під сорочку й у ніс, і Геллоран невиразно усвідомив, що постраждалій щоці від цього приємно.
Потім він заледве видерся на верхівку замету, не думаючи в цей момент ні про звірів живоплоту, ні про Венді Торренс, ні навіть про хлопчика. Він перевернувся на спину, щоб бачити, як умирає готель.
Вікна «Оверлука» розлетілися. У бальній залі ковпак, що прикривав годинник на камінній полиці, тріснув, розвалився надвоє й упав на підлогу. Годинник перестав цокати; зубчики, стержні, балансир завмерли. Пролунало чи то зітхання, чи шепіт, вилетіла велика хмара пилу. У двісті сімнадцятому ванна раптом розкололася навпіл, випустивши дещицю зеленуватої смердючої води. У президентському люксі раптом спалахнули шпалери. Двері бару «Колорадо» зненацька зірвалися з петель і звалилися на підлогу їдальні. Вогонь потрапив під арку підвалу на великі купи й стопки старих паперів, і ті спалахнули, фиркаючи, як бенгальські вогні. Кипляча вода порскала на язики полум’я, але не гасила їх. Папери скручувалися й чорніли, як осіннє листя, що горить під осиним гніздом. Топка вибухнула й рознесла стельові балки підвалу: ламаючись, вони обсипалися, як кістки динозавра. Нічим не стримуваний газовий пальник, що живив топку, зметнувся ревучим вогненним стовпом крізь тріснуту підлогу вестибюлю. Килимові доріжки на сходах зайнялися й наперегони погнали полум’я до майданчика другого поверху, начебто жадали повідомити надзвичайно приємну звістку. Готель трясла канонада вибухів. У їдальні із тріском і дзенькотом, збиваючи столи, звалилася люстра — двохсотфунтова кришталева бомба. П'ять димарів «Оверлука» вивергнули полум’я до вимоїн у хмарах.
(Ні! Не можна! Не можна! НЕ МОЖНА!)
Істота верещала; верещала, але голосу вже не було — залишилася лише виюча паніка, смерть і прокльони, чутні тільки їй; вона розчинялася, втрачаючи розум і волю; вона рвала павутину й шукала, шукала і не знаходила, вибираючись, втікаючи, ідучи в порожнечу, у ніщо, гинучи...
Рев струснув весь фасад готелю. Скло з вікон вилетіло на сніг і поблискувало там алмазною крихтою. Фігура жи-воплотуу вигляді собаки, яка кинулася до Денні з матір'ю, позадкувала, розписані тінню під мармур зелені очі стали байдужими, хвіст пірнув під черево, стегна опливли від страху. У голові Геллорана зазвучало її сповнене жаху виття, до якого домішувалося перелякане, здивоване нявчання великих кішок. Заледве звівшись на ноги, щоб підійти до Венді та Денні й допомогти їм, він побачив щось більш жахливе, ніж усе інше: усе ще окутаний снігом кролик скажено бився об сталеву сітку огорожі на дальньому краю дитячого майданчика, і сітка, мов цитра з поганого сну, видзвонювала якусь подобу музики. Тріск і хрускіт тісно зрослих гілок і прутиків, що становили тіло кролика й ламалися, як кістки, долітали навіть сюди.
— Діку! Діку! — закричав Денні. Він намагався підтримати матір, допомогти їй дійти до снігохода. Речі, які він прихопив для неї й для себе, виявилися розкидані між тим місцем, де вони утрьох впали, й тим, де стояли тепер. Геллоран раптом зміркував, що молода жінка одягнена в нічну сорочку й халат, Денні — без курточки, а на вулиці мороз.
(Господи, та вона босоніж)
Борсаючись у снігу, він рушив назад, підбираючи її й Денні куртки, чоботи Венді, рукавиці. Потім побіг назад, до них, час від часу провалюючись вище колін і незграбно вибираючись зі снігу. Венді була страшенно бліда, шия з одного боку — у крові, і ця кров застигала на морозі.
— Не можу, — пробурмотіла вона, навряд чи усвідомлюючи, що діється навколо. — Ні, я... не можу. Вибачте.
Денні підняв на Геллорана благальні очі.
— Усе буде о’кей, — сказав той і знову підхопив Венді. — Ходімо.
Усі троє рушили туди, де снігохід застряг у снігу після розвороту. Геллоран посадив жінку на пасажирське сидіння й накинув на неї куртку. Піднявши ноги Венді, які ще не були відморожені, але холодні, як лід, він добряче розтер їх курточкою Денні, а потім узув у чоботи. Обличчя Венді було білим, як алебастр, затуманені очі напівприкриті повіками, але її починав бити дріж. Геллоран подумав, що це хороша ознака.