Стивен Кинг – Сяйво (страница 77)

— Це не ваш клопіт, містере Торренсе, — сказав Ллойд, поставивши на двадцятку Джека келих. — Від ваших грошей тут пуття немає. Замовляє управляючий.

— Управляючий?

Йому стало трохи не по собі, та все-таки він узяв келих і сколихнув мартіні, спостерігаючи, як у прохолодній глибині напою легко підстрибує затонула оливка.

— Зрозуміло, управляючий, — посмішка Ллойда стала ще ширшою, але очі ховалися в тіні, а шкіра була жахливо білою, як у мерця. — Пізніше він має намір особисто зайнятися благополуччям вашого сина. Його дуже зацікавив малий. Денні — талановите хлопча.

Ялівцевий дух джину приємно паморочив, але одночасно, схоже, туманив розум. Денні? До чого тут Денні? І що сам Джек робить у барі з келихом спиртного в руці?

Він «ЗАВ’ЯЗАВ». КИНУВ ПИТИ. Він «ЗАРІКСЯ».

Чого їм треба від його сина? Що їм може бути потрібно від Денні? Венді й Денні тут ні до чого. Джек намагався заглянути у сховані в тіні очі Ллойда, але було занадто темно, занадто похмуро, так ніби він намагався прочитати якісь почуття в порожніх очницях черепа.

(Це я мусив бути їм потрібний... адже так? Саме я. Не Денні, не Венді. Це мені тут страшенно подобається. Вони хотіли виїхати. Це я подбав про снігохід... переглянув старі записи... скинув тиску котлі... обманював... практично продав свою душу... що їм може бути потрібно від нього?)

— Де ж управляючий? — Джек намагався говорити недбало, однак губи вже заніміли після першої порції спиртного, і слова злетіли з них не як у солодкому сні, а радше як у кошмарі.

Ллойд посміхнувся.

— Що вам треба від мого сина? Денні тут ні до чого... так? — У власному голосі Джек розчув неприкрите благання.

Обличчя Ллойда немовби потекло, почало мінятися, зробившись неприємним. Біла шкіра пожовкла, як при гепатиті, почала тріскатися. На ній висипали червоні болячки, з яких текла смердюча рідина. На чолі Ллойда виступив кривавий піт, а десь срібні куранти пробили чверть години.

(маски геть! маски геть!)

— Пийте, пийте, містере Торренсе, — мяко сказав Ллойд, — вас це не стосується. Наразі.

Джек знову підняв свій келих, підніс до губ і завагався. Йому почувся твердий страшний тріск ламкої руки Денні. Він побачив зім’ятий велосипед, що перелітає через капот машини Ела, і вітрове скло, що покривається зірочками тріщин. Він побачив самотнє колесо на дорозі: покручені спиці стирчали в небо, як гострі виступи на рояльних струнах.

І зрозумів, що всі розмови припинилися.

Він оглянувся через плече. Усі мовчки дивилися на нього. Вони вичікували. Чоловік, що сидів поряд із жінкою в саронґу, зняв лисячу маску, і Джек побачив, що це Горас Дервент, по лобі в нього розсипалося світле волосся. Біля стійки всі теж спостерігали за Джеком. Його сусідка не зводила з нього очей, немов намагалася повернути зору чіткість. Сукня зісковзнула з одного плеча, і, подивившись униз, Джек побачив пухкий зморщений сосок, що вінчав відвислі груди. Глянувши їй в обличчя, він подумав, що вона може виявитися тією жінкою з 217-го, котра намагалася задушити Денні. По іншу руку від Джека чоловік у ядуче синьому костюмі дістав з кишені піджака невеликий револьвер 32-го калібру з перламутровою рукояткою й ліниво крутив його на стійці, немов збирався зіграти в російську рулетку.

(Я хочу...)

Він зміркував, що онімілі голосові зв’язки не пропускають слів, і спробував ще раз.

— Я хочу бачити управляючого. Я... думаю, він не розуміє. Мій син не є частиною всього цього. Він...

— Містере Торренсе, — сказав Ллойд. З надр обличчя, яке чума розписала червоною охрою, зринав огидно-люб’язний голос. — 3 управляючим ви зустрінетеся в належний час. Правду кажучи, він вирішив зробити вас довіреною особою в цій справі, посередником. Ну пийте ж, пийте.

Джек підняв склянку, рука дуже тремтіла. Там виявився чистий джин. Він заглянув усередину. Дивитися було однаково, що тонути.

Його сусідка невиразним, мертвим голосом заспівала: «Гроші... на бочку... і ми... розважимося... на славу...»

Ллойд підхопив. За ним — чоловік у синьому костюмі. Приєднався і чоловік-пес, однією лапою відбиваючи по столу такт.

— Нумо, гроші на бочку...

До решти голосів додався голос Дервента. З куточка губ під кутом недбало стирчала сигарета. Права рука, обіймаючи за плечі жінку в саронґу, делікатно пестила її груди. Він співав, дивлячись на чоловіка-пса з веселим презирством.

— ...вся банда зібрапа-ась...

Джек підніс келих до рота й трьома великими ковтками спорожнив його. Прокотившись униз по стравоходу, як вантажівка по тунелю, джин вибухнув у шлунку, рикошетом кинувся в голову й там, в останньому приступі судорожного трему, вчепився в мозок Джека.

Коли це минуло, Джек почувався прекрасно.

— Повтори, будь ласка, — сказав він і штовхнув до Ллойда порожню склянку.

— Так, сер, — відповів Ллойд, забираючи її. Ллойд знову мав абсолютно нормальний вигляд. Смаглявий чоловік сховав пістолет. Жінка праворуч від Джека знову дивилася у свій «сінгапурський слінґ». Одна грудь, що повністю вивалилася з-під плаття, лежала на шкіряній оббивці стійки. З в’ялого рота лилося безглузде голосіння. Знову, зливаючись і сплітаючись, почулися невиразні голоси.

Перед Джеком з’явилася нова порція спиртного.

— Мучас /расіясу Ллойде, — сказав він, узявши келих.

— Завжди приємно прислужитися вам, містере Торренсе. — Ллойд посміхнувся.

— Ти, Ллойде, завжди був найкращий.

— О, спасибі, сер.

Цього разу Джек пив повільно, дозволяючи рідині струмком затікати в горло. Відтак він проковтнув кілька горішків. Випивка зникла миттєво, й він замовив ще. Містере президенте, я зустрів марсіян і радий доповісти, що вони налаштовані дружелюбно. Поки Ллойд займався наступною порцією, Джек заходився шукати по кишенях четвертак, щоб сунути в музичний автомат. Він знову подумав про Денні — але тепер, що його втішило, обличчя Денні стало невиразним, нерозрізненим. Одного разу він заподіяв Денні біль, це сталося до того, як Джек навчився давати собі раду з випитим... але ці дні минули. Більше він ніколи не скривдить Денні.

Ні за що на світі.

Джек танцював із прекрасною жінкою. Він поняття не мав, котра зараз година, скільки він уже пробув у «Колорадо» чи тут, у бальній залі. Час втратив значення.

Джек невиразно пригадував: ось він слухає чоловіка, який колись був процвітаючим радіокоміком, а потім, на зорі ери телебачення, став зіркою вар’єте. Той розповідав страшенно довгий і смішний анекдот про кровозмішення між сіамськими близнюками. Ось на очах у Джека жінка в оздобленому ліфі й шальварах, повільно звиваючись, роздягається під стукіт і гуркіт музичного автомата (схоже, це була музика Девіда Роуза до «Стриптизерки»). Ось він іде по вестибюлю в компанії ще двох чоловіків, обидва його супутника — у вечірніх костюмах за модою кінця десятих років, і всі троє розспівують про засохлу цятку на панталонах Рози О’Ґреді. Здається, Джек пам’ятав, що виглянув з великих двостулкових дверей і побачив витончені округлі арки, окреслені гірляндами китайських ліхтариків, що повторюють вигин під’їзної дороги. Вони світилися м’якими пастельними тонами, як тьмяні дорогоцінні камені. На ґанку горів великий скляний світильник у вигляді кулі, пурхали навколо нічні комахи, билися об скло, і якась часточка Джека — можливо, остання малюсінька іскорка тверезості — намагалася втовкмачити йому, що вже шоста година грудневого ранку. Але час скасували.

(аргументи, що спростовують божевілля, з м'яким шерехом падали вниз, шар за шаром...)

Хто це? Який-небудь поет, якого Джек читав на випускному курсі? Який-небудь поет-недоучка, який тепер торгує засобами для чищення у Восоу або страховими полісами в Індіанаполісі? Може, це він сам придумав? Несуттєво.

(ніч темна, зоряна баня висока, прим'ятий солодкий пиріг, і пливе він по небу нічному...)

Джек безпомічно хихикнув.

— Що смішного, любий?

Джек знову опинився в бальній залі. Горіли канделябри, всюди кружлялися пари, хтось у костюмах, хтось — ні, рівно грала якась післявоєнна група — але яка то була війна? Чи можна сказати точно?

Ні, звичайно ні. Точно Джек міг сказати тільки одне: він танцює з прекрасною жінкою.

Висока, з волоссям кольору опалого листя, одягнена в тісно прилягаючий білий шовк, вона танцювала близько-близько, легенько й приємно притискаючись грудьми до грудей Джека. Білі пальці сплелися з його пальцями. На ній була посилана блискітками чорна напівмаска, а зачесане на бік волосся м’якою блискучою хвилею лилося в улоговинку між їхніми плечима, що торкалися одне одного. Сукня була довгою, до підлоги, але час від часу Джек торкався ногою її стегна, й у ньому міцніла впевненість, що під сукнею — гладка, припудрена нагота.

(щоб краще відчути твою ерекцію, любий)

Йому ж похвалитись не було чим. Якщо це її ображало, вона це добре приховувала, навіть притискалася до нього тісніше.

— Нічого смішного, принадо моя, — сказав він, хихикнувши.

— Ти мені подобаєшся, — прошепотіла вона, і Джек подумав, що її аромат нагадує аромат лілій, що ховаються в затишних розпадинах, зарослих зеленим мохом, куди сонце заглядає ненадовго, а тіні довгі.

— Ти мені теж подобаєшся.

— Якщо хочеш, можна піти нагору Я маю бути з Геррі, але він навіть не помітить. Він занадто зайнятий тим, що дражнить бідолаху Роджера.