Стивен Кинг – Сяйво (страница 76)
— Можна запитати, звідки у вас такі відомості, сер?
Геллоран прикрив очі.
— Як тебе звати, приятелю?
— Том Стонтон, сер.
— Бачиш, Томе, я це знаю. Кажу як на духу: там у них великі неприємності. Може, убивство... розумієш?
— Містере Голл, слово честі, мені потрібно знати, звідки у вас...
— Послухай, — мовив Геллоран. — Кажу тобі, я знаю. Кілька років тому там працював такий собі Ґрейді. Він убив дружину й двох дочок, потім сам себе порішив. Кажу тобі: якщо ви, хлопці, не піднімете свої сідниці, щоб завадити лиху, знову станеться те ж саме!
— Містере Голл, ви телефонуєте не з Колорадо.
— Ні. Яка різниця...
— Якщо ви не в Колорадо, виходить, ви за межами короткохвильового діапазону рації «Оверлука». А якщо ви за його межами, то, ймовірно, не могли зв'язатися з... е-е... — слабкий шелест паперу, — родиною Торренсів. Поки ви чекали, я спробував зв’язатися по телефону. Він не працює, і це не дивно. Між готелем і Сайдвіндерською АТС досі двадцять п’ять миль телефонного кабелю йдуть по поверхні. Мій висновок: ви, мабуть, трохи теє...
— Але ж і тупий ти, чоловіче... — Але розпач Геллорана був занадто великий, щоб підібрати потрібне слово. Його раптом осінило. — Викличте їх! — крикнув він.
— Сер?
— У вас рація, у них рація. Ну то виклич їх! Виклич і запитай, що відбувається!
Запало коротке мовчання — лише гуділи телефонні дроти.
— Ти й це пробував, так? — запитав Геллоран. — Ось чому я так довго чекав. Ти спробував подзвонити, а потім — викликати їх по радіо, нічого не вийшло, але, по-твоєму, все нормально... що ж ви, хлопці, тут робите? Відсиджуєте зади й граєте в «джин-раммі»?
— Ні, — сердито одізвався Стонтон. Від гнівної ноти в його голосі Геллорану полегшало. Він уперше відчув, що розмовляє з людиною, а не з магнітофонним записом. — Я тут сам, сер. Усі інші — рятувальники, сторожі з атракціонів і добровольці — нагорі, у Гесті-Нотч, ризикують життям через трьох мудаків з піврічним досвідом, яким запраглося спробувати залізти на північний схил Кінґз-Рем. Вони застрягли на півдорозі й, можливо, спустяться, а може, й ні. Там дві вертушки, пілоти яких теж ризикують життям, тому що тут ніч і пішов сніг. Тому якщо ви ще не можете зміркувати, що й до чого, я вам допоможу. Перше: мені нема кого послати в «Оверлук». Друге: «Оверлук» не головне — головне те, що коїться в парку. Третє: після заходу сонця жодна вертушка не зможе злетіти, бо, якщо вірити національній метеослужбі, ось-ось почнеться зовсім божевільний сніг. Ситуація зрозуміла?
— Так, — тихо відповів Геллоран. — Зрозуміла.
— Тепер про те, чому, як на мене, не вдалося викликати їх по радіо. Причина дуже проста. Не знаю, яка у вас там година, а в нас тут половина десятої. Гадаю, вони відключилися й пішли спати. Далі, якщо ви...
— Хай щастить твоїм альпіністам, хлопче, — сказав Геллоран. — Але мені хочеться, щоб ти зрозумів: не лише вони застрягли в горах через те, що не знали, у що пхаються.
Він повісив слухавку.
О 7:20 ранку «Боїнґ-747» Американської авіатранспорт-ної компанії, гуркочучи, вибрався заднім ходом з ангара й посунув до злітної смуги. Геллоран полегшено зітхнув. Карл-тоне Векере, де б ти не був, утрися!
0 7:28 рейс № 196 відірвався від землі, а о 7:31, коли «боїнґ» набрав висоту, голову Діка Геллорана знову пістолетним пострілом простромила думка. Від запаху апельсинів він втягнув голову в плечі, але це не допомогло, й Геллоран судорожно сіпнувся. Чоло зморщилося, рот скривився у гримасі болю.
(.ШДІКУ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ ШВИДШЕ НАМ ДУЖЕ ПОГАНО ДІКУ НАМ ПОТРІБНО...)
1 все. Усе зникло. Якщо минулого разу слова затихали поступово, то зараз зв’язок обрубали наглухо, як ножем. Геллоран злякався. Руки, які все ще не випустили підлокітники крісла, стали майже білими. У роті пересохло. Із хлопчиком щось сталося. Він був упевнений у цьому. Якщо малого хто-небудь скривдив...
— Ви завжди так бурхливо реагуєте на зліт?
Він оглянувся. Це сказала жінка в рогових окулярах.
— Не в цьому справа, — відповів Геллоран. — Мені в голову впхнули сталеву пластинку Після Кореї. Ну, і час від часу від неї в голові простріл. Ну, знаєте, вібрація... Дряпає...
— Он як?
— Так, мем.
— За будь-яке вторгнення в чужу країну розплачуються тільки рядові, — похмуро заявила жінка з різкими рисами.
— Невже?
— Так. Ця країна повинна припинити свої брудні збройні ігри. Яку би брудну війну не вела в цьому столітті Америка, починає завжди ЦРУ. ЦРУ й дипломатія долара...
Вона розкрила книжку й узялася за читання. «НЕ КУРИТИ» згасло. Геллоран дивився на землю далеко внизу й роздумував, чи все гаразд із хлопчиком. Малий йому сподобався, щоправда, його батьки викликали менш теплі почуття.
Геллорану залишалося надіятись, що ті з Божою поміччю доглядають за Денні.
Джек стояв, задерши голову й прислухаючись, у їдальні, просто перед дверима, що вели в бар «Колорадо». Він злегка посміхався.
Чув, як навколо оживає «Оверлук».
Важко сказати, як саме Джек це зрозумів... сам він вважав, що це не дуже й відрізняється від спалахів ясновидіння, які час від часу трапляються в Денні... яблучко від яблуньки. Здається, так зазвичай кажуть.
Не те щоб Джек щось бачив або чув, хоча його сприйняття від подібних відчуттів відокремлювала лише найтонша перцептуальна завіса. Начебто всього за декілька дюймів від цього «Оверлука» був ще один, виокремлений з реального світу (якщо існує така річ, як «реальний світ», подумав Джек), але поступово врівноважується з ним. Він пригадав тривимірні фільми, які бачив у дитинстві. Якщо дивитися на екран без спеціальних окулярів, зображення двоїться — приблизно це він зараз і почував. Але варто надягти окуляри, і все внормовується.
Тепер з’єдналися всі епохи «Оверлука» — всі, крім нинішньої, епохи Торренса. Але вже дуже скоро вона зіллється з іншими. Добре. Дуже добре.
Він просто чув самовпевнене «дінь! дінь!» дзвінка на срібній підставці, прикріпленого до стійки адміністратора, що кликав до парадного ґанку розсильних у міру того, як реєструвалися приїжджі (модні у двадцяті роки фланелевих костюмах) і виписувалися виїжджаючі (двобортні костюми в тонку смужку, які носили в сорокові). Біля каміна будуть три черниці, вони чекатимуть, щоб черга на виписку стала меншою, а за їхніми спинами, обговорюючи прибутки і збитки, життя й смерть, стануть акуратно одягнені Чарльз Ґрондін і Вітто Дженеллі, чиї синьо-білі візерункові краватки заколоті брильянтовими шпильками. З комор для багажу з’явилися десятки валіз, деякі поскладали одна на одну, як на ярмарках у важкі часи. У східному крилі, у бальній залі, одночасно провадили дюжину ділових переговорів, розділених лише кількома сантиметрами часу Базікали про Не-вілла Чемберлена й кронпринца Австрії. Музика, сміх. Усі напідпитку. Істерія. У розпалі бал-маскарад. Святкувалися дні народження, ювілеї, прийоми на честь одружень, суаре. Трохи любові — не відкрито, але все просочене таємною чуттєвістю. Джек немовби чув, як всі вони переміщаються по готелю, створюючи приємну плутанину звуків. У їдальні, де він стояв, просто в нього за спиною одночасно подавали сніданок, ленч і обід за сімдесят років. Джек начебто чув... чому «начебто», він чув усе це, поки ще слабко, але чітко — так у спекотний літній день можна почути грім за багато миль від себе. Він чув усіх цих прекрасних незнайомців. Він починав усвідомлювати їхню присутність — так, як вони, мабуть, із самого початку усвідомлювали присутність Джека.
Нині зранку всі номери в «Оверлуку» були зайняті.
Будинок повен.
А через двостулкові двері, мов ледачий дим сигарет, кружляючи, напливало тихе дзижчання голосів. Розмова більш вишукана, більш інтимна. Низький горловий жіночий смішок, той, що немов тремтінням віддається в чарівному колі внизу живота й навколо геніталій. Каса, віконце якої м'яко світиться в темному півмороку, видзвонює вартість «джину-рікі», «мангеттенів», «падаючих бомбардувальників», шипучки з ялівцевої настоянки з терном, «зомбі». З музичного автомата ллються пісеньки для п’яних, у потрібний момент перекриваючи одна одну.
Джек штовхнув двері, розчинивши їх навстіж, і пройшов усередину.
— Привіт, хлопці, — тихо сказав Джек Торренс. — Я йшов, але повернувся.
— Добрий вечір, містере Торренсе, — сказав щиро втішений Ллойд. — Приємно вас бачити.
— Приємно повернутися, Ллойде, — відгукнувся Джек і всівся на табуретку між чоловіком в ядуче синьому костюмі й жінкою в чорній сукні, чиї затуманені очі не відривалися від глибин «сінгапурського слінґу».
— Що будете пити, містере Торренсе?
— Мартіні, — з величезним задоволенням мовив Джек. Він подивився за стійку бару на ряди пляшок, що тьмяно поблискували, прикриті срібними сифонами. «Джим Бім». «Дика індичка». «Джилбіз». «Шерродс прайвіт лейбл». «Торо». «Сіґремз». Знову вдома.
— Будь ласка, одного великого марсіянина, — сказав Джек. — Десь на світі приземлилися марсіяни, Ллойде.
Він дістав гаманець і виклав на стійку двадцятку.
Поки Ллойд наливав йому напій, Джек оглянувся через плече. Жодної вільної кабінки. Деякі з відвідувачів були в маскарадних костюмах. Жінка в газових шальварах і ліфі, що виблискував фальшивими діамантами, з чоловіком, над вечірні^ костюмом якого лукаво здіймалася лисяча морда; чоловік у сріблистому костюмі пса усім на втіху навколишніх лоскотав щіточкою довгого хвоста носа жінці в саронґу.