Стивен Кинг – Сяйво (страница 53)

— Венді...

— Виродок!

Вона повернулася й утекла сходами на другий поверх. При цьому голова Денні м'яко погойдувалася вгору-вниз. Великий палець так і залишався в роті. Очі нагадували затягнуті мильною плівкою вікна. Унизу Венді звернула праворуч, і Джек почув, як вона вийшла в кінець коридору. Ляснули двері їхньої спальні. Засунувся засув. Клацнув замок. Коротка тиша. Потім тихі, невиразні схлипи.

Невідомо, як довго Джек стояв там, буквально паралізований усім, що сталося за настільки короткий відтинок часу. Сон ще не покинув його, надаючи всьому легкого відтінку нереальності, начебто Джек сьорбнув мескаліну. Може, Венді права, він зробив Денні боляче? Спробував задушити сина на вимогу покійного батька? Ні. Ніколи він не торкне Денні.

(Вона впала зі сходів, лікарю)

Тепер він ніколи в житті не торкне Денні.

(Звідки мені було знати, що димова шашка бракована?)

Ніколи в житті Джек не був жорстоким... тверезий.

(Крім випадку, коли ти мало не вбив Джорджа Гет-філда)

— Ні! — викрикнув у темряву. І з силою обрушив кулаки на стегна — ще, і ще, і ще.

Венді сиділа на занадто туго набитому стільці біля вікна. Вона тримала Денні на колінах, обіймаючи його, бурмочучи ті старі як світ безглузді слова, які потім ніяк не можеш згадати — хоч би як далі було. Він безвольно опустився до неї на коліна, не виразивши ні радості, ні протесту, начебто був паперовою лялькою. Коли десь у холі Джек вигукнув: «Ні!», Денні навіть не глянув на двері.

Плутанина в думках Венді трохи вляглася, але за нею прийшло дещо гірше. Паніка.

Безсумнівно, це справа рук Джека. Заперечення чоловіка нічого не значили для Венді. їй здавалося цілком імовірним, що Джек у сні намагався задушити Денні — так само як розбив у сні приймач. У нього якийсь нервовий зрив. Але що робити? Неможливо нескінченно сидіти замкненими тут. їм потрібна буде їжа.

Насправді питання було лише одне — його й ставив повен холоду й прагматизму внутрішній голос Венді, голос її материнства, який, виходячи із замкнутого кола мати-дитя зовні, до Джека, перетворився на холодний і безпристрасний. Він запитував:

(Наскільки він небезпечний?)

Джек заперечував, що це справа його рук. Синці й тиха невблаганна відстороненість Денні нажахали її. Якщо це зробив він, відповідальність лежала на якійсь відособленій частині його «я». Те, що Джек зробив це уві сні, жахливим, перекрученим чином підбадьорювало. Можливо, йому можна довірити вивезти їх звідси? Відвезти на рівнину, подалі від гір... А тоді...

Але далі благополучного прибуття їх із Денні до лікаря Едмондса в Сайдвіндер вона не вміла заглянути. Правда, особливої потреби в цьому не було. Поточної кризи було цілком достатньо, щоб Венді не могла відволіктися.

Вона голосила над Денні, заколисуючи його на грудях. Пальці, що торкалися сорочки хлопчика, відзначили, що вона вогка, однак у мозок Венді надійшло лише швидке повідомлення. Якби інформація надійшла в повному обсязі, Венді могла б пригадати, що коли Джек обхопив її в офісі, схлипуючи їй у шию, руки в нього були сухими. Це могло б дати їй перепочинок. Але її думки як і раніше заполонило зовсім інше. Слід було прийняти рішення — можна підходити до Джека чи ні?

Насправді це було не бозна-яке рішення. Сама Венді нічого не могла зробити — навіть перенести Денні вниз, в офіс, щоб викликати допомогу по радіо. Хлопчик пережив сильний шок. Його слід швидше відвезти звідси, поки не заподіяно непоправної шкоди. Вона відмовлялася повірити, що непоправне вже могло статися.

Усе-таки Венді мучилася над цим питанням, судорожно вишукуючи альтернативи. їй не хотілося, щоб Денні знову потрапив у межі досяжності Джека. Тепер Венді усвідомлювала, що вже прийняла одне неправильне рішення, не послухавшись ні своїх відчуттів, ні відчуттів Денні. Вона дозволила снігу замкнути їх тут... заради Джека. Наступне невдале рішення вона прийняла, коли відклала розлучення. Думка, що вона може знову помилитися, і то так, що решту життя буде щодня, щохвилини жалкувати про це, майже паралізувала її.

Нічого вогнепального тут не було. У кухні з магнітних планок звисали ножі, але між ними й Венді стояв Джек.

У спробах прийняти правильне рішення, знайти альтернативу їй не спало на гадку, які гірко іронічні ці думки: годину тому вона заснула з твердим переконанням, що все нормально й незабаром стане ще краще. Тепер же вона розглядала можливість використовувати масарський ніж проти власного чоловіка, якщо той спробує втрутитися в їхні з сином справи.

Нарешті, з Денні на руках, вона підвелася. Ноги тремтіли. Вихід був один. Доведеться змиритися з тим, що Джек не уві сні — це нормальний Джек, який допоможе відвезти Денні в Сайдвіндер, до лікаря Едмондса. А якщо Джек спробує не лише допомогти, хай його береже Господь.

Венді підійшла до дверей і відімкнула їх. Підсунувши Денні вище на плече, вона відчинила двері й вийшла в коридор.

— Джеку? — нервово покликала вона, але відповіді не було.

З наростаючим трепетом вона пройшла до сходової клітки, але Джека там не виявилося. Поки вона стояла там, міркуючи, що ж робити далі, знизу почувся голосний, сердитий, гіркий спів:

Нумо, в гречку завернімо,

Нумо, заново почнімо...

Звук його голосу налякав Венді ще дужче, ніж мовчання, та однаково інших варіантів не було. Вона почала сходити вниз.

28. Це була вона!

Джек стояв на сходах, прислухаючись до приглушених голосінь, які доносилися крізь замкнені двері, й замішання поступово змінилося гнівом. Так нічого й не змінилося. Для Венді принаймні. Можна двадцять років не брати в рот спиртного й однаково бачити (відчувати) легкий рух ніздрів дружини, коли та намагається розрізнити, що відправляється в далекі краї на потязі Джекового подиху — джин чи віскі. Венді завжди була схильна визнавати найгірше: якби раптом вони з Денні втрапили в аварію через п’яного сліпця, у якого перед самим зіткненням стався приступ, вона відвернулася б, негласно обвинувативши Джека в отриманих Денні каліцтвах.

Обличчя дружини, яка забирає від нього Денні, — ось що постало в Джека перед очима, і йому раптом захотілося стерти написаний на цьому обличчі гнів кулаками.

Вона, чорт забирай, не має ніякого права!

Так, можливо, раніше були підстави. Він пив, він поводився жахливо. Зламати руку Денні — страшна річ! Але якщо людина змінюється на краще, чи не заслуговує вона, щоб рано чи пізно їй дали кредит під ці зміни? А якщо кредиту нема, чи не слід цій людині виправдати недовіру? Якщо батько буде постійно обвинувачувати дочку-незайману в тому, що вона трахається з усіма хлопцями-старшокласни-ками без розбору, хіба вона у висліді не стомиться від цього настільки, що на те ж і пристане? А якщо дружина тайкома — та не так уже й тайкома — продовжує вірити, що її чоловік-непитущий п’є...

Джек підвівся, повільно зійшов униз, на майданчик другого поверху, і хвилинку постояв там. Із задньої кишені він дістав хусточку, обтер губи й задумався: може, варто постукати в спальню, вимагаючи, щоб його впустили подивитися на сина? Вона не має ніякого права бути такою зарозумілою, чорт її забирай.

Добре, рано чи пізно їй доведеться вийти звідти — якщо тільки вона не вигадала для обох яку-небудь дієту, що знімає всі проблеми. Від цієї думки губ Джека торкнулася досить неприємна усмішка. Ну, нехай прийде. Прийде — у свій час.

Він зійшов на перший поверх, у вестибюлі безцільно постояв біля адміністраторської стійки й звернув праворуч. Зайшов у їдальню й зупинився на порозі. Просто в очі Джеку заблищали порожні столи під білими лляними скатертинами, які були акуратно випрані, вигладжені й закриті чистою прозорою клейонкою. Зараз кімната була порожня, однак

(Обід подадуть о восьмій. Маски знімуть опівночі. Тоді ж танці)

Джек почав пробиратися між столиків, миттю забувши, що нагорі — дружина із сином, забувши свій сон, розбитий приймач, синці. Він вів пальцем по слизькому пластику, намагаючись уявити собі ту серпневу спекотну ніч сорок п’ятого — війна виграна, попереду відкривається сповнене новизни, розмаїте майбутнє, схоже на край сновидінь. Уся під’їзна дорога обвішана яскравими, строкатими китайськими ліхтариками, з високих вікон (зараз занесених снігом) ллється золотаво-жовте світло. Чоловіки й жінки в маскарадних костюмах: тут — високородна принцеса, там — кавалер у ботфортах. Блискучі дотепи й блискучі коштовності. Танці. Ріки спиртного — спершу вина й шампанського, потім, можливо, чогось міцнішого. Звук голосів усе вищий, вищий — і ось із естради, де сидять музиканти, лунає веселий крик: «Маски геть! Маски геть!»

(І над усім запанувала Червона Смерть!)

Джек виявив, що стоїть на протилежному кінці їдальні, під двостулковими дверима бару «Колорадо», де в ту ніч сорок п’ятого року йшла дармова пиятика.

(Пузом до стійки. Пардон! Випивка — за рахунок закладу.)

Він пройшов у двері й далі, у глибоку тінь, що огорнула бар. Тут трапилося щось дивне. Джек уже заходив сюди раніше, а один раз — щоб звірити залишений Уллманом інвентаризаційний список, тому знав, що в барі порожньо. Але зараз при тьмяному світлі з їдальні (яка й сама освітлювалася тьмяно, оскільки вікна загороджував сніг) йому примарилося, начебто він бачить нескінченні ряди, що змовницьки підморгують через стійку — пляшки, сифони й навіть пиво, що капає із усіх трьох надраєних до блиску кранів. Так, Джек зумів навіть відчути запах пива — вологий дріжджовий аромат закваски, котрий нічим не відрізняється від того найтоншого туману, який щовечора огортав обличчя його батька, коли той повертався з роботи додому.