Стивен Кинг – Сяйво (страница 26)

Розвернувши машину, Венді хвацько в’їхала на стоянку, спершу давши повний газ, а потім одразу вирубавши його. Єдина задня фара вантажівки згасла. Після того як вона вимкнула запалювання, мотор ще сварливо побурчав і врешті замовк. Джек підвівся зі стільця й легкою ходою рушив їм назустріч.

— Привіт, тату! — крикнув Денні й побіг угору по схи-лу. У руці в нього була коробка. — Поглянь, що мені мама купила!

Джек підхопив сина на руки, двічі покружляв і чмокнув у губи.

— Джеку Торренсе, Юджине О’Ніле свого покоління, американський Шекспіре! — сказала з посмішкою Венді. — Дивно зустріти вас тут, так високо в горах.

— Люба пані, я більше не міг терпіти черні, — відповів він і обняв її. Вони поцілувалися. — Як з’їздили?

— Чудово. Денні скаржився, що я увесь час смикала машину, але один раз я її не поставила на ручник і... ой, Джеку, ти закінчив?

Вона дивилася на дах, і Денні глянув туди ж. Коли він побачив на даху західного крила широку латку нової черепиці, що зеленіла яскравіше, ніж решта, обличчя хлопчика прорізала неглибока зморшка. Потім він опустив очі до коробки, яку тримав у руках, і обличчя знову прояснилося. Жахи, які йому показав тоді Тоні, по ночах верталися, переслідуючи його в усій своїй первісній виразності, але сонячного дня відмахнутися від них було легше.

— Поглянь, тату, поглянь!

Джек узяв у сина коробку. У ній виявилася іграшкова ма-лшна, зроблена за однією з карикатур Великого татуся Рота, якими раніше Денні не раз захоплювався, — Файний Фіолетовий «Фольксваґен». На коробці було намальоване велике фіолетове авто, його брудний слід висвічували фари довгого кадилака «купе-де-вілль» 59 року випуску. Крізь дах лімузина, ухопившись пазуристими лапами за кермо внизу, визирав монстр — величезний, весь у бородавках, налиті кров’ю очі вилазили з орбіт, посмішка була маніяцькою. Позаду з-за повороту виїжджало величезне англійське гоночне авто.

Венді усміхалася, і Джек підморгнув у відповідь.

— Ось чим ти мені подобаєшся, доко, — сказав Джек, віддаючи коробку. — Тобі до смаку все спокійне, тверезе, самозаглиблене. Ти — справжній татів синок.

— Мама сказала, ти допоможеш мені його зібрати, як тільки я зможу прочитати всього першого «Діка і Джейн».

— Тоді це буде наприкінці тижня, — сказав Джек. — Що ще маєте в цьому симпатичному фургончику, мем?

— Ні-і. — Вона схопила його за руку й потягнула назад. — Не заглядай. Дещо з цього — для тебе. Ми з Денні віднесемо все в дім, а ти можеш забрати молоко. Воно в кабіні на підлозі.

— Ось що я для тебе таке, — закричав Джек, плеснувши себе долонею по лобі. — Просто в’ючний кінь, звичайна сільська худобина. Неси туди, неси сюди, неси не знаю куди...

— Неси-но це молоко в кухню, містере.

— Це вже занадто! — вигукнувши так, Джек бухнувся на землю, а Денні стояв над ним і гиготів.

— Уставай, уставай, бугаю здоровий, — сказала Венді й тицьнула Джека носаком кросівки.

— Бачиш? — запитав він Денні. — Вона обізвала мене бугаєм. Ти свідок.

— Свідок, свідок! — радіючи, підхопив Денні й перестрибнув через розпростертого на землі батька.

Джек сів.

— До речі, ти мені нагадав, друже, — в мене для тебе теж дещо є. На ґанку, біля попільниці.

— Що?

— Забув. Піди подивися.

Джек піднявся. Удвох із Венді вони стояли, дивлячись, як Денні промчав по галявині й злетів на ґанок, стрибаючи через дві сходинки. Він обійняв дружину за талію.

— Ти щаслива, дитинко?

Вона серйозно подивилася на нього.

— Такою щасливою я не була відтоді, як ми одружилися.

— Правда?

— Слово честі.

Він міцно пригорнув її до себе.

— Я тебе люблю.

Розчулена Венді притулилася до нього у відповідь. Такі слова Джек Торренс вимовляв рідко; можна було полічити на пальцях, скільки разів вона їх чула — і до, і після весілля.

— Я теж люблю тебе.

— Мамо! Мамо! — Денні на ґанку вже верещав від захвату. — Ходи, подивися! Ого! Оце так!

— Що це? — запитала Венді, коли, тримаючись за руки, вони йшли від стоянки до ґанку.

— Забув, — сказав Джек.

— Ну, ти своє отримаєш, — пообіцяла вона й тицьнула його ліктем. — Ось побачиш.

— Я сподівався, що отримаю сьогодні вночі, — завважив він, а Венді розсміялася. Джек одразу запитав:

— Як ти гадаєш, Денні щасливий?

— Тобі краще знати. Ви ж із ним щовечора перед сном довго базікаєте.

— Ну, звичайно про те, ким він хоче стати, коли виросте або чи справжній Санта Клаус. Із ним стає дуже цікаво. Думаю, тут доклав зусиль його давній приятель, Скотт. Ні, про «Оверлук» він нічого не говорив.

— Мені теж, — сказала вона. Тепер вони піднімалися по сходах ґанку. — Але майже весь час він такий тихий... І, по-моєму, він худне, Джеку, слово честі, мені так здається.

— Просто хлопець росте.

Денні стояв до них спиною. Він розглядав щось на столику біля стільця Джека, але що — Венді не бачила.

— Та він і їсти став гірше. Він же був справжнім ненажерою. Пахм’ятаєш, торік?

— Вони витягаються й худнуть, — похмуро відповів Джек. — Це я вичитав, здається, у Спока. Ото стукне йому сім, і почне наминати за обидві щоки. — На верхній сходинці вони зупинилися.

— А ще він жахливо багато сил витрачає на читання, — сказала Венді. — Я знаю, він хоче навчитися, порадувати нас... тебе, — неохоче додала вона.

— Себе самого найперше, — сказав Джек, — я зовсім не підштовхую його. Загалом, мені не хотілося б, щоб він так напружувався.

— По-твоєму, даремно я домовилася щодо медогляду для нього? У Сайдвіндері є терапевт, судячи з того, що розповіла контролер у супермаркеті, молодий...

— Трошки нервуєш через те, що незабаром піде сніг, правда?

Вона знизала плечима.

— Напевно. Якщо ти вважаєш, що я зробила дурницю...

— Ні. Справді, можеш записати нас усіх. Переконаємося, що здоров’я в нас бичаче, і будемо спокійно спати по ночах.

— Сьогодні запишу, — сказала вона.

— Мамо, мамо, поглянь!

Денні біг до неї, тримаючи в руках щось велике й сіре; на мить — сміховинне й страшне, Венді здалося, що це мозок. Побачивши, що це таке насправді, вона інстинктивно відскочила. Джек обійняв її однією рукою.

— Усе гаразд. Ті мешканці, що не полетіли, витрушені. Я скористався димовою шашкою.

Вона дивилася на осине гніздо, яке тримав син, але не торкалася до нього.

— Ти впевнений, що це не страшно?

— Абсолютно. Коли я був маленьким, у мене в кімнаті було гніздо. Батько подарував. Денні, хочеш, повісимо його у твоїй кімнаті?

— Ага! Зараз-таки!

Він розвернувся й стрілою влетів у двостулкові двері. З головних сходів донісся приглушений швидкий тупіт.

— Отже, оси нагорі були, — сказала вона. — Тебе покусали?

— Де моє «Пурпурне серце»? — запитав Джек і продемонстрував палець. Пухлина вже почала спадати, але Венді, як і слід, поохала й легенько поцілувала його.