Стивен Кинг – Сяйво (страница 2)

— Ніксоном і Гардінґом я б не дуже пишався, — пробурмотів Джек.

Уллман насупився, але, незважаючи на це, продовжив:

— Містерові Ватсону це виявилося не під силу, й у 1915 році він продав готель. Потім готель продавали ще в 1922, 1929 і 1936 роках. До закінчення Другої світової війни він простояв без господаря, а потім був куплений і повністю оновлений Горасом Дервентом — мільйонером, пілотом, кінопродюсером і антрепренером.

— Мені знайоме це ім’я, — сказав Джек.

— Так. Нібито все, до чого б він не торкнувся, перетворюється на золото... крім «Оверлука». Перш ніж перший післявоєнний гість переступив цей поріг, перетворивши старезну реліквію на місце проведення шоу, готель зжер понад мільйон доларів. Це Дервент збудував майданчик для гри в роке, яким ви, як я помітив, захоплювалися, коли приїхали.

— Роке?

— Це — британський предок нашого крокету, містере Торренсе. Крокет, властиво, це дешевий, вульгарний варіант роке. За легендою, у цю гру Дервента навчив грати його секретар, і той просто закохався в неї. Мабуть, наш майданчик для роке — найкращий в Америці.

— Не сумніваюся, — серйозно сказав Джек. Майданчик для роке, сад, де повно дерев, підстрижених у формі звірів, а що ще? Гра «Дядечко Віґлі» у натуральну величину за сараєм з інвентарем? Містер Стюарт Уллман почав добряче втомлювати Джека, але було видно, що це ще не кінець. Уллман збирався висловитися сповна, до останнього слівця.

— Витративши три мільйони, Дервент продав готель групі каліфорнійських вкладників. їхня спроба виявилася настільки ж невдалою. Просто вони не розумілися на готелях. У 1970 році готель купив містер Шоклі з групою помічників, передавши управління мені. Кілька років пропрацювали вхолосту й ми, але я щасливий повідомити, що довіра до мене нинішніх власників повністю виправдалася. Торік ми окупили витрати. А цього року, вперше майже за сімдесят років, рахунки «Оверлука» заповнювалися чорним чорнилом.

Джек вирішив, що гордість цього метушливого чоловічка виправдана, але тут знову накотила хвиля відрази. Він сказав:

— Не бачу ніякого зв’язку між вочевидь багатою історією «Оверлука» і вашим відчуттям, що я не годжуся для цієї роботи, містере Уллмане.

— Одна з причин, через яку «Оверлук» приносив такі великі збитки, полягає в тому, що кожної зими готель старіє. Ви не повірите, наскільки це скорочує рівень прибутку, містере Торренсе. Зими справді суворі. Для того щоб вирішити цю проблему, я запровадив посаду доглядача на зимовий період, щоб він займався котлом, щодня прогріваючи будинок по частинах, по круговому циклу, одразу ж лагодив те, що ламається, й не дозволяв таким дріб’язкам спричиняти ся до подальшого руйнування. У першу нашу зиму замість однієї людини я найняв родину. Сталася трагедія. Жахлива трагедія.

Уллман холодно, оцінююче глянув на Джека.

— Я зробив помилку. Визнаю це. Той чоловік був п’яницею.

Джек відчув, як рот розтягує повільна, небезпечна посмішка, повна протилежність попереднім, рекламно виблискуючим.

— Он воно що? Дивно, що Ел вам не сказав. Я покинув.

— Так, містер Шоклі стверджував, що ви більше не п’єте. Ще він розповідав про ваше останнє місце роботи... про останню до вас довіру, скажімо так. У Вермонті ви викладали англійську мову в підготовчій школі. І не стрималися — не думаю, що варто вдаватися в зайві подробиці. Але я справді вважаю, що випадок із Ґрейді показовий, ось чому я торкнувся в розмові вашої... е-е... передісторії. Узимку 1970/71 року, після того як ми підновили «Оверлук», але ще до нашого першого сезону, я найняв цього... цього нещасного, якого звали Делберт Ґрейді. Він оселився в кімнатах, які ви маєте розділити з дружиною й сином. З ним була дружина й дві дочки. У мене були сумніви — по-перше, через суворість зими, а ще через те, що родина Ґрейді цілих п’ять або шість місяців буде відрізана ві^ зовнішнього світу.

— Але ж це не зовсім так. Тут є телефони й громадська радіостанція, напевно, теж. Крім того, у національному парку «Скелясті гори» є вертольоти, які цілком можуть сюди долетіти, а такий великий майданчик, як цей, умістить їх кілька.

— Не знаю, не знаю, — сказав Уллман. — Передавач у готелі є — його вам покаже містер Ватсон разом зі списком частот, на яких слід виходити в ефір, якщо знадобиться допомога. Телефонні лінії між готелем і Сайдвіндером усе ще проведені над землею і мало не щозими де-небудь обриваються, а це — мінімум три тижні, а максимум — півтора місяця. Ще в сараї є снігохід.

— Ну, тоді ви зовсім не відрізані від зовнішнього світу.

На обличчі містера Уллмана проступив страдницький

вираз.

— Припустимо, ваш син або дружина поковзнулись на сходах і розкроїли собі череп, містере Торренсе. Чи за таких обставин ви не вважатимете, що готель не відрізаний від світу?

Джек зрозумів, що той має рацію. Снігохід на граничній швидкості може доставити у Сайдвіндер за півтори години... імовірно. Вертоліт із Рятувальної служби парків може дістатися сюди за три години... за оптимальних умов. У сніжний буран він навіть не зуміє піднятися. Доїхати ж у таких умовах на снігоході нема чого й сподіватися — навіть якщо ризикнеш витягти людину, що серйозно постраждала, на двадцять п’ять ступнів³ нижче нуля або, з огляду на холодний вітер, на сорок п'ять.

— Щодо Ґрейді, — сказав Уллман, — я думав багато в чому так само, як містер Шоклі щодо вас. Самотність сама по собі може виявитися згубною. Краще, якщо з людиною будуть її близькі. Якщо й станеться неприємність, думав я, слід сподіватися, це буде не настільки серйозно, як проломлений череп, нещасний випадок з електроприладами або які-не-будь судоми. Серйозний випадок грипу, запалення легенів, зламана рука, навіть апендицит — усе це залишає достатньо часу. Підозрюю, що нічого б не сталося, якби Ґрейді — а я про це нічого не знав — не запасся надміром дешевого віскі і якби не той цікавий стан, який свого часу називався «ка-бінною лихоманкою». Вам знайомий цей термін? — Уллман злегка і трішечки поблажливо посміхнувся, висловлюючи таким чином свою готовність до роз'яснень, і Джек зрадів, що може швидко й чітко відповісти.

— Це жаргонний термін, що позначає клаустрофобічну реакцію, яка проявляється в людей, котрі багато часу проводять самі в замкненому приміщенні. Зовні клаустрофобія проявляється як ворожість до людей, з якими вас замкнули.

У крайніх випадках можуть виникнути галюцинації, насильство — така дрібниця, як підгорілий обід або суперечка, чия черга мити посуд, може закінчитися вбивством.

Уллман, схоже, був заскочений, і Джека це втішило. Він вирішив ще трішки натиснути, але про себе пообіцяв Венді зберігати спокій.

— У цьому, гадаю, ви й помилилися. Він заподіяв їм шкоду?

— Він убив їх, містере Торренсе, а потім і себе. Своїх дівчаток він убив сокиркою, дружину застрелив і сам застрелився. У нього була зламана нога. Безсумнівно, він так упився, що впав зі сходів.

Уллман витягнув руки й доброзичливо глянув на Джека.

— У нього була вища освіта?

— Власне кажучи, ні, не було, — трохи заскочено повідомив Уллман. — Я гадав, що... е-е... скажімо, індивідуум із не надто багатою фантазією буде менш сприйнятливий до заціпеніння, самотності...

— Ось у чому ваша помилка, — сказав Джек. — Неук дужче піддається «кабінній лихоманці» — так само як він швидше пристрелить кого-небудь за грою в карти або знічев’я пограбує. Йому стає нудно. Коли випадає сніг, робити нема чого, залишається тільки дивитися телевізор або грати в «солітер», шахруючи, коли не можеш викласти всі тузи. Залишається лише лаятися з дружиною, чіплятися до дітей і пити. Засинати все важче, бо нема чого слухати, тому він напивається, щоб заснути, й прокидається з похміллям. Він стає дратівливим. А тут іще й ламається телефон, а антену валить вітер, зайнятися нема чим, можна лише думати, грати в «солітер» і все дужче й дужче дратуватися... І нарешті — бум, бум, бум.

— У той час, як освічена людина, така, як ви?..

— Ми з дружиною обоє любимо читати. У мене є п’єса, над якою треба працювати; Ел Шоклі, імовірно, говорив вам про це. У Денні — головоломки, розмальовки, приймач на кристалах. Я планую навчити його читати і ще ходити на снігоступах. Венді теж хотіла б навчитися. Тож, по-моєму, ми знайдемо чим зайнятися й не мулятимемо очі одне одному, якщо телевізор вийде з ладу. — Він помовчав. — Коли Ел сказав, що я більше не п’ю, він не обманював. Колись я пив, і це було серйозно. Але за останні чотирнадцять місяців я не випив і склянки пива. Я не збираюся приносити сюди спиртне, й, по-моєму, після того як піде сніг, у мене не буде нагоди дістати випивку.

— Ось тут ви абсолютно праві, — сказав Уллман. — Але поки вас тут троє, проблем може бути більше. Я вже казав про це містерові Шоклі, тепер я довів до відома вас. Він відповів, що бере це під свою відповідальність, і ви, мабуть, теж готові взяти на себе відповідальність...

— Так.

— Дуже добре. Я згоден, оскільки вибір у мене невеликий. І все-таки я волів би найняти неодруженого студента, що взяв академічну відпустку. Та, може, ви і впораєтеся. Тепер я передам вас містерові Ватсону, який троведе вас по цокольному поверху і по нашій території. Але, може, у вас є ще питання?