Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 74)

— Вона прокидається? — перепитав Френк. — Та утримувана в тюрмі прокидається? Й ніякого кокона?

— Так я чув, а ти собі, як хо’, рішай. Скажи, я тебе знаю, містере?

Френк, не відповівши, вирушив до бару. Він не мав часу на Мешаума. Він думав про ту жінку, про ту утримувану, яка може засинати і прокидатися, як нормальна.

7

Коли Френк приєднався до Террі і Дона Пітерза (а слідом за ним і Ґарт, який козирем, цілком новою людиною, повернувся з жіночого туалету), його пияцькі компаньйони сиділи на лаві, відвернувшись від свого довгого стола. Якийсь чоловік у джинсах і блакитній робітничій сорочці з шамбрей-батисту та в фірмовому кашкеті «Кейс», що їх фірми роздають на халяву[231], стояв, жестикулюючи напівпорожнім кухлем пива, і ораторствував, а люди довкола мовчки, з повагою його слухали. Обличчя його було ніби знайомим, якийсь місцевий фермер чи, може, водій-дальнобій, із щоками, поцяткованими щетиною, з пожовклими від «Червоношкірого»[232] зубами, але подавав він усе з інтонаціями впевненого у собі проповідника, його голос здіймався і спадав каденціями, які закликали до вигуків: «Славімо Ісуса». Поряд з ним сидів чоловік, якого Френк відразу впізнав, бо якось допомагав йому вибрати в притулку нового собаку, коли в нього помер старий. Гавленд було його прізвище, викладач у місцевому коледжі, у Мейлоку. Гавленд дивився вгору, на доповідача, з виразом іронічного захоплення.

— Ми мусили-бо бачити, до чого йдеться! — проголошував дальнобій\проповідник. — Надто високо залетіли-бо наші жінки, як той парубок з восковими крилами, і крила їхні розтопилися!

– Ікар, — підказав Гавленд.

На ньому була стара бахмата фермерська куртка з латками на ліктях. З нагрудної кишені стирчали його окуляри.

— Айк-а-рус, так буде правильно, як хто не втямив! Хочете знати, як далеко ніжна стать зайшла? Огляньмося на сто років назад! Вони не могли голосувати! Носили спідниці до кісточок! Не мали ніяких протизаплідних, а якщо хотіли зробити собі ’борта, то шукали, хто те їм зробить нишком, а якщо їх ловили, то вони сідали в тюрму за уввв-бивство! Зараз вони можуть це робити, де хочуть і коли хочуть! Дякувати тому Йобаному Планованому Батьківству, зробити ’борта тепер легше, ніж взяти порцію курчатини у «КFС», і ціна майже та сама! Вони можуть висуватися на президента! Вони вступають у ряди «Морських котиків» і рейнджерів! Вони можуть женитися на своїх лезбі-подружках! Якщо це не тероризм, тоді я не знаю, що таке тероризм!

Загули схвальні голоси. Френк не приєднався до них. Він не вважав, що його проблеми з Ілейн бодай якось залежать від абортів чи лесбійок.

– І все це тільки за сто років!

Дальнобій\проповідник стишив голос. Він міг це зробити, бо хтось вгамував джукбокс, обірвавши передсмертне голосіння Тревіса Трітта[233].

— Вони не просто зрівнялися, як то вони казали, ніби хочуть, вони вирвалися уперед. Хочете знати, які є цьому докази?

Тепер, мусив визнати Френк, цей парубок наблизився до чогось путнього. Ілейн ніколи ні в чому не робила йому поступок. Завжди все мусило бути по її, на її розсуд. Вловивши себе на тому, що ведеться на казання цього вахлака, Френк відчув огиду… проте заперечити почутого не міг. І не лише він. Уся паства в барі слухала уважно, з роззявленими ротами. Окрім Гавленда, який скалився, наче той хлопець, що побачив на розі вулиці танцюючу мавпу.

— Вони можуть вдягатися, як чоловіки — ось вам доказ! Сто років тому жінка нізащо не одягла б на себе штани, хіба тільки, щоб сісти верхи на коняку, а тепер вони носять їх у-усюди!

— Що ти маєш проти довгих ніг у тісних штанцях, засранцю? — гукнула якась жінка, викликавши загальний регіт.

— Нічо! — відрізав дальнобій-проповідник. — Але, як ви гадаєте, чи наважився б чоловік — натуральний чоловік, а не ’кийсь там нью-йоркський трансвест — гуляти вулицями Дулінга в сукні? Ні! Такого б назвали божевільним! З таких би сміялися! Але ж жінки, тепер вони можуть і так, і інак! Вони забули, як Біблія каже про те, що жінка мусить у всьому слідувати за своїм чоловіком, і шити, і варити, і народжувати дітей, і не з’являтися на люди в обрізаних шортах! Зрівнялися з чоловіками, то й годі вже! Але їм то мало! Вони хочуть вести перед! Хочуть зробити нас другим сортом! Вони злетіли надто близько до сонця, і Бог уклада їх в сон!

Він моргнув, потер долонею поросле колючою щетиною обличчя, неначе усвідомлюючи, де він зараз і що він робить — вивергає свої приватні думки бару, повному задивлених людей.

— Айк-а-рус[234], — промовив він і зненацька сів.

— Дякую вам, містере Карсон Стразерс з РФД-2[235].

Це говорив Падж Мароне, хазяїн і бармен «Колеса», гучно покрикуючи з-за шинкваса.

— Наша місцева знаменитість, люди. «Ґрунтовний Краянин» Стразерс. Стережіться його правого гука. Карсон — мій колишній шваґро.

Падж був саморобним коміком. З одутлими, як у Родні Дейнджерфілда, щоками[236]. Не те щоб вельми кумедний, але підсипати приску вмів.

— Це була незлецька пожива для мозку, Карсоне. Я з нетерпінням чекатиму обговорення всього цього з моєю сестрою на День подяки.

На це зал знову вибухнув реготом.

Раніше, ніж знову встигла розпочатися загальна балаканина й раніше, ніж хтось устиг увімкнути джука й оживити містера Трітта, підвівся, піднявши руку вгору, Гавленд. Професор історії — раптом згадав Френк. Так він тоді відрекомендувався. Сказав, що назве свого нового собаку Тацитом на честь свого улюбленого римського історика. Френк ще тоді подумав, чи не занадто круте ім’я для бішон-фриза.

— Друзі мої, — мовив професор розкотистим голосом, — з усім тим, що відбувалося сьогодні, легко зрозуміти, чому ми досі не подумали про завтрашній день, і всі ті дні, які лежать попереду. Відкладімо вбік етику з мораллю і заодно обрізані шорти, а натомість розглянемо практичні питання.

Він поплескав Карсона «Ґрунтовного Краянина» Стразерса по його крутому плечу.

— Цей джентльмен має рацію: в деяких аспектах жінки дійсно обійшли чоловіків, принаймні у західному суспільстві, і я визнаю, що вони зробили це в царинах значно важливіших, ніж свобода скуплятися у «Волмартах» непіддоглядними і з накрученим на бігуді волоссям. Припустімо, що ця — назвемо її пошестю, за браком іншого терміну — припустімо, що ця пошесть пішла протилежним чином, що засинають і не прокидаються чоловіки?

Суцільна тиша запала в «Рипливому колесі». Всі очі були на Гавленді, якому явно подобалася така увага. Його манера говорити була далекою від бовкання загумінкового біблеїста, але все одно приворожливою: неспішною і вправною.

— Жінки можуть відновити людство, а чом би й ні? Звісно, вони б змогли. Мільйони порцій зданої сперми — заморожені потенційні діти — зберігаються в лабораторіях по всій нашій великій країні. Сотні мільйонів у всьому світі! В наслідку це дає дітей обох статей!

— Це якщо припустити, що нові немовлята-хлопчики не обростуть коконами, щойно вони перестануть плакати і вперше заснуть, — закинула йому якась дуже гарна молода жінка.

Вона з’явилася разом з Флікінджером. Френкові подумалося, що дальнобій\проповідник\екс-боксер оминув у своїй доповіді одну річ: жінки природно красивіші за чоловіків. Більш довершені, чи щось таке.

— Так, — погодився Гавленд. — Але навіть у такому разі жінки можуть і далі народжувати впродовж багатьох поколінь, допоки ця Аврора, можливо, якимсь чином не буде подолана. А чоловіки так робити можуть? Джентльмени, де опиниться людство за п’ятдесят років, якщо жінки не прокинуться? Де воно буде через сто років?

Тепер тишу було порушено гучними, белькітливими схлипами й риданнями якогось чоловіка.

Гавленд його проігнорував.

— Утім, можливо, питання майбутніх генерацій залишається гіпотетичним. — Він підняв палець. — Історія подає надзвичайно дражливу ідею щодо людської натури, друзі мої, таку ідею, що може пояснити, чому, як щойно був пристрасно висвітлював цей джентльмен, жінки ведуть перед. Ця ідея, просто кажучи, така: жінки є притомними, натомість чоловіки — божевільні.

— Бредня! — вигукнув хтось. — Йобана бредня!

Гавленда це не збентежило, він, навпаки, усміхнувся.

— Справді? Хто створює мотоциклетні зграї? Чоловіки. З кого складаються банди, які цілі райони в Чикаго й Детройті перетворили на зони бойових дій? Із хлопців. Хто ті владці, які розпочинають війни, і ті люди, які — за винятком небагатьох жінок, що пілотують гелікоптери тощо — в тих війнах б’ються? Чоловіки. О, а хто в них страждає як побічні жертви? Жінки і діти, здебільшого.

— Йо, а хто крутить сраками, нас під’юджуючи? — гукнув Дон Пітерз.

Обличчя в нього було червоним. Жили на шиї напнуті.

— Хто смикає за всі ті йобані нитки, містере Яйцеголовий Розумнику?

Зал сплеснув аплодисментами. Мікейла пустила собі під лоба очі й уже хотіла було заговорити. Надихана метом, з піковим кров’яним тиском, вона почувалася так, ніби здатна ораторствувати годин шість поспіль — не менш як тягнеться пуританська церковна служба. Але не встигла вона почати, як знову виник Гавленд.

— Вдумливо зауважено, сер, спостереження справжнього інтелектуала, певного того, що успішність багатьох чоловіків, зазвичай тих, які мають почуття неповноцінності, коли доходить до тендітної ста…

Дон почав підводитись.

— Кого це ти тут, сракоротий, неповноцінним назвав?