Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 54)
Якась юнка в спортивному костюмі кинулася до крузера. У світлі поліційної блимавки її обличчя являло собою смикану картину шоку. Лайла вдарила по гальмах і відчинила двері, вже розстібаючи шлейку на ручці свого пістолета.
— Швидше туди! — закричала дівчина. — Вона його вбиває!
Лайла побігла до будинку, відбивши ногою вбік один сміттєвий бак і проштовхнувшись повз кількох людей. Один із них підтримував свою скривавлену руку.
— Я спробував її зупинити, але та курва мене вкусила. Вона наче та скажена собака.
Лайла зупинилась наприкінці заїзду з пістолетом, що висів у руці біля її правого стегна, намагаючись осягнути те, що бачить: жінка сидить по-жаб’ячому навпочіпки на асфальті. На позір вона була ніби в якійсь мусліновій нічній сорочці, водночас обтислій і драній, там звисало безліч обірваних ниток. Обабіч заїзду були бордюри з патріотично пофарбованої червоним, білим і синім декоративної цегли. Одну таку цеглину жінка тримала в лівій руці, а іншу — в правій і гатила ними — гострими гранями — по тілу якогось чоловіка в просякнутій кров’ю формі офіцера Дулінгської шерифської управи. Лайла подумала, що це, мабуть, Роджер, хоча для певності знадобилася б перевірка відбитків пальців або аналіз ДНК; окрім решток широкого підборіддя, обличчя в нього вже не було, лише щось порите кратерами, наче розтоптаний топінамбур. Кров струменіла заїздом, зблискуючи синім щоразу як спалахувала світло-музика її крузера.
Жінка, що сиділа навкарачки над Роджером, гарчала. Її розпашіле обличчя — обличчя Джессіки Елвей — було видно, його лиш почасти затуляли уривки того покриву, який, зробивши смертельну помилку, напевне вирішив прибрати її чоловік. Руки, які тримали ті кришильні цеглини, були немов у червоних рукавицях.
— Припиніть! — крикнула Лайла. — Зараз же припиніть!
На диво, жінка послухалась. Вона глянула вгору, налиті кров’ю очі були такими величезними, що, здавалося, вони займають половину її обличчя. Вона підвелася, тримаючи в руках закривавлені цеглини. Одна червона, одна синя. Господи, благослови Америку. Лайла помітила кілька Роджерових зубів, що застрягли в клапті кокона, який звисав з її підборіддя. — Стережіться, шерифе, — промовив один з чоловіків. — Як на моє око, вона точно сука-зилася.
— Киньте їх! — підняла Лайла «Глок». Вона ще ніколи не була такою втомленою, але рука в неї залишалась твердою. — Киньте цеглини!
Джессіка впустила одну і, схоже, ніби задумалася. А потім підняла іншу цеглину й побігла, але не на Лайлу, а на одного з тих, що був підібрався ближче, щоб краще бачити. І, як не важко було в таке повірити Лайлі, щоб зробити фото. Мобільний телефон цього парубка був націлений на Джессіку. З її наближенням він верескнув та кинувся навтьоки, ввібравши голову в зіщулені плечі. І збив з ніг дівчину в спортивнику, як впала навзнак.
Істота-Джессіка не звернула уваги. Вона перестрибнула через дівчину в спортивному костюмі, замахуючись цеглиною. Позаду неї не було нікого, всі сусіди розбіглися. Лайла вистрелила двічі, і голова Джессіки Елвей розірвалася. Чвакнули назад осколки її скальпу з уцілілими прядками жовтого волосся.
— О Боже мій. О Боже мій. О Боже мій, — це голосила та збита на землю дівчина.
Лайла допомогла їй підвестися на рівні.
– Іди додому, любонько.
А коли дівчина почала дивитися в бік Джессіки Елвей, Лайла відвернула її голову. Вона підсилила голос:
— Всі ви, йдіть додому! По своїх домівках! Зараз же!
Той чоловік з мобільником підкрадався назад, шукаючи вигідний кут зйомки, такий, звідки він може захопити кожну деталь кривавої бійні. Та ще й не чоловік. Риси обличчя під його пісочного кольору волоссям були тендітними, підлітковими. Лайла впізнала його завдяки місцевій газеті, учень старшої школи, імені його вона не знала, здається, якогось штибу спортивна зірка. Вона націлила на хлопця тремтячий палець:
— Зробиш бодай один знімок оцього тут, і я заб’ю його тобі в твоє злоїбуче горло.
Хлопець — це був друг Еріка Бласса, Курт Мак-Лауд — втупився очима в неї, звівши докупи нахмурені брови.
— Це вільна країна, хіба ні?
— Сьогодні ні, — відказала Лайла. І тоді вона закричала, шокувавши саму себе не менш, ніж ту зграйку сусідів:
Курт і всі решта пішли, дехто кидаючи короткі погляди назад, наче вони побоювалися, що Лайла зараз кинеться навздогін за ними, така ж скажена, як та жінка, яку вона оце щойно застрелила просто тут, на вулиці.
— Я знав, що діла не буде, коли ставили шерифом жінку, — гукнув через плече один чоловік.
Лайла задавила бажання показати йому пальця і пішла до свого крузера. Коли їй на очі впала прядка волосся, вона змахнула її з панічним здриганням, подумавши, що це той завій знову намагається розкрутитися з її шкіри. Прихилившись до дверей машини, вона зробила кілька глибоких вдихів і ввімкнула мікрофон.
— Лінні?
— Я на місці, бос.
— Всі приїдуть?
Пауза. Потім Лінні заговорила:
— Ну. Знаю за п’ятьох. Обидва Вітстоки, Елмор, Верн і Ден Трітер. І ще скоро повернеться Рід. Його дружина… заснула. Здається, його сусід погодився глядіти маленького Ґері, бідна дитина…
Лайла подумки додала, і загалом вийшло вісім офіцерів, небагато, коли сподіваєшся запобігти анархії. Жодна з трьох Дулінгських поліціанток не відповіла на дзвінки Лінні. Це підштовхнуло Лайлу до думки — як там справи у в’язниці? Вона заплющила очі, почала відпливати і силою змусила себе розплющити їх знов.
Лінні перейшла до перегляду безкінечних дзвінків з повідомленнями про надзвичайні ситуації. Більше дюжини надійшло тільки від людей на кшталт Ріда Берровза, які зненацька стали самотніми батьками малюків чоловічої статі.
— Кілька з цих безпорадних дурнів хотіли, щоб я їм пояснила, як годувати їхніх власних дітей. Один з цих ідіотів ще й питається в мене, чи забезпечує ФАНС[187]догляд за дітьми, бо в нього квитки на…
— Хтось із них уже є в управі?
— Хто? Хтось із ФАНСу?
— Ні, Лінні. Хтось із офіцерів.
Тільки б там був не Террі. Господи, тільки не він. Лайла не хотіла, щоб Террі побачив, що лишилося від чоловіка, який найчастіше був його напарником впродовж останніх п’яти років.
— Боюся, ні. Єдиний, хто тут є, це той старий із «Прихисти дорогу», який ще волонтерствує в пожежній команді. Питався, чи може чимсь допомогти. Він зараз надворі, курить свою люльку.
Її виснаженому, шокованому мозку знадобилося кілька секунд, щоб перетравити почуте. Віллі Берк, який знав про феїні хустинки, який їздить тим розхитаним пікапом «Форд».
— Він мені потрібен.
— Той дядько? Справді?
— Так. Я на Ричленд-лейн № 65.
— А це хіба не…
— Так. Тут погано, Лінні. Дуже. Джессіка вбила Роджера. Він, мабуть, розрізав цю штуку в неї на обличчі. Вона догнала його надворі і… кинулася з цеглиною на одного хлопчака, якогось малого уйобка, він хотів її сфотографувати. Вона втратила розум. — «Який ще розум?» — подумала Лайла. — Я наказала їй зупинитися, а коли вона не послухалась, я її застрелила. Вона мертва. Іншого вибору не було.
— Роджер
Ні слова про те, що і його дружина мертва. Лайлу це не здивувало. Лінні завжди мала слабкість до Роджера.
— Пошли сюди Віллі. Скажи йому, що ми повеземо два трупи у шпитальний морг. Нехай привезе брезент. Затримай офіцерів в управі. Я приїду зразу ж, як зможу. Відбій.
Лайла похилила голову й приготувалась заплакати. Сльози не надійшли. Вона загадалася, чи може людина бути такою втомленою, що не має сил плакати. Подумала, що таке можливе. Сьогодні все здавалося можливим.
У маленькій кишеньці на службовому ремені озвався її телефон. Дзвонив Клінт.
— Вітаю, Клінте, — сказала вона. — Зараз не найкращий час, щоб нам балакати.
— З тобою все гаразд? — запитав він. — З голосом у тебе негаразд.
Лайла не знала, звідки почати. З Роджера і Джессіки Елвей, мертвих, на їхньому подвір’ї? З галюцинації, яку вона бачила в лісі неподалік лінії електропередачі поза руйновищем метового сараю Трумена Мейвезера? З Шейли Норкросс? З Шеннон Паркс? З того дня, коли Клінт без жодного попередження раптом закрив свою практику? З їхніх шлюбних обітниць?
— Ти не засинаєш там, Лайло? Ні?
— Ні, я в порядку.
— Дженіс… вибула з ладу. Довга історія. Гікс утік. Ну, й якось так я опинився на чолі цього закладу.
Лайла сказала, що їй шкода. Важка ситуація, нема питань. Але, можливо, все набуде кращого вигляду, якщо він трохи поспить. Її чоловік міг це зробити: лягти спати, а потім знову прокинутися.
Він сказав, що хоче з’їздити додому, подивитися, як там їхній син. Джаред сказав, що поранив собі коліно, і що там нічого серйозного, але Клінт хотів побачити все на власні очі. Чи не хоче Лайла зустрітися з ним там?
— Я спробую.
Але Лайла не знала, коли вона зможе вирватися. Єдине, що вона знала — схоже, в неї попереду знову довга нічна зміна.
3
— Ти це чуєш?
Якась жінка знайшла Кейлі в цій темряві. Від неї тхнуло нібито алкоголем, торкалася вона м’якою рукою. Сказала, що її звуть Магда.
— Хтось співає, хіба не так?