Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 51)

— Мені не варто. Артрит. Ти мусиш мені вибачити, якщо я не додержуюся правил ввічливого поводження, чого за звичайних обставин я ніколи не роблю, але виглядає на те, що час наразі важить понад усе. Юначе, чи маєш ти водійські права?

Джареду раптом згадалася фраза з якогось фільму, де чемний лиходій каже: «Повісити ви мене можете лише один раз».

— Так, але я не маю машини.

— Це не проблема. Я маю. Це «Датсан», старенький, проте цілком справний. Тепер я ним рідко їжджу, все через мій артрит. Ще й цей ортез у мене на нозі також утруднює роботу з педалями. Я змушую своїх клієнтів забирати товар у мене з домівки. Вони зазвичай не мають нічого проти… ох, не зважай. Це сюди не стосується, еге ж? Джареде, на твою ласку… я потребую певної послуги.

Джаред був майже цілком певен, про яку саме послугу йдеться.

— Я тепер погано сплю навіть за найкращих умов, а відтоді, як до мене приїхала пожити моя онука, поки мій син і невістка залагодять свої… свої розбіжності… я майже взагалі не спала. Можна сказати, я вельми завинила сну, тож, попри всі мої гризотні болещі, мені здається, цієї ночі цей мій борг буде з мене стягнуто. Тобто, якщо не… — вона підняла ціпок, щоб почухати собі зморшку між брів. — Ох, це важко, я взагалі неговірка особа, добропристойна особа, не така, щоб виливати власні проблеми цілком чужій людині, але от побачила, що ти повернувся додому і подумала… я подумала, що, можливо…

— Ви подумали, що я, можливо, знаю когось такого, хто міг би дістати щось таке, що могло б вам допомогти ще трохи довше не засинати.

Він промовив це як твердження, не як запитання, водночас думаючи: випадковість, удача, провидіння, доля.

Очі місіс Ренсом широкого розчахнулися:

— О, ні! Зовсім ні! Я сама декого знаю. Принаймні думаю, що це так. Єдине, що я в неї бодай колись купувала, це марихуана — вона допоміжна з моїм артритом і з глаукомою — але, я гадаю, вона продає також інші речі. І йдеться не лише про мене. Треба не забувати й про Моллі. Мою онучку. Вона зараз жвава, як та блоха, але вже під десяту годину вона буде…

— Як та розмазня, — сказав Джаред, думаючи про сестру Мері.

— Так. То ти мені допоможеш? Ту жінку звуть Норма Бредшо. Вона працює в тій крамниці по інший бік міста, у «Шопвелі». В овочевому відділі.

4

І от зараз він, зовсім недосвідчений, веде машину в «Шопвел», маючи в себе на руках одне порушення дорожніх правил — нехтування знаком «стоп» — і два людських життя. Мері він враховував; десятирічну Моллі Ренсом не так щоб. Вона вже сиділа за задньому сидінні старенького «Датсана», коли Джаред проводив її бабусю в дім, і місіс Ренсом наполягла, щоб він узяв дівчинку з собою. Поїздка кудись поза домівкою «допоможе не закиснути життєвим сокам бідної манюні». В новинах передавали про колотнечу у великих містах, але місіс Ренсом анітрохи не хвилювалася, посилаючи зараз свою онучку на закупи в маленькому Дулінгу.

Не в тій позиції був Джаред, щоб відмовлятися від додаткової пасажирки. Машина, зрештою, належала старій пані, і якби він відмовився, це могло б знову порушити те істотне питання: має він законне право кермувати автомобілем, чи ні? Місіс Ренсом могла б йому дозволити, навіть якби він признався в правді, вона була майже в розпачі, але Джаред волів не ризикувати.

Дякувати Богу, вони вже наближалися до супермаркету. Моллі знову сиділа як слід, із замкненим на собі паском безпеки, але рот у неї був геть моторним, і зараз працював на повнім ходу. Вже Джаред із Мері дізналися, що в Моллі є найкраща подружка Олівія, але Олівія може бути занудою, коли щось іде не по її, це, типу, вона всевладна, хоча кому воно таке треба, і що батьки Моллі зараз нашукують собі шлюббногго адвоката, і що бабця курить спеціальні ліки, тому що вони помічні її очам і артриту, і що в неї така класна велика люлька з американським орлом на ній, і що взагалі-то куріння — погана звичка, але в бабці це зовсім інакше, хоча Моллі не мусить про це розказувати, бо тоді люди можуть подумати, що з тим курінням не зовсім гаразд…

— Моллі, ти коли-небудь замовкаєш? — запитала Мері. — Звичайно, коли я сплю, — сказала Моллі. — Я не хочу, щоб ти засинала, але твої думки дещо ошелешують. І ще, тобі варто було б припинити дихати димом трави твоєї бабусі. Це тобі шкодить.

— Добре, — склала руки на грудях Моллі. — А можна мені тоді просто спитати одну річ, міс начальнице Мері?

— Припустімо, так.

Її зазвичай гладенько прибране назад і зав’язане в хвіст волосся зараз вільно лежало на плечах. Джаред думав: «Яка ж вона красива!»

— А ви двоє — бойфренд і ґьорлфренд?

Мері поглянула на Джареда і вже було відкрила рота щось сказати. Але, перш ніж устигла, він наважився відірвати одну руку від керма і показав уперед на велетенську, залиту галогенним світлом парковку. Вона була вщерть забита автомобілями.

— Агов, «Шопвел»!

5

— Сказитися можна, — промовила Мері.

— Сказитися-пересказитися, — погодилась Моллі.

Джаред зупинив машину на траві в дальньому кінці території «Шопвела». Напевне, це також було порушенням, але не таким, що багато важить, коли вся парковка, як нищівне дербі[179]. По кількох проїздах, які поки ще залишалися вільними, несамовито ганяли машини, сигналячи покупцям з повними візками. Поки вони на це дивилися, два візки зіткнулись і чоловіки, які їх штовхали, почали кричати один на одного.

— Мабуть, тобі краще залишитися в машині, Моллі.

— Аж ніяк, — вхопила вона Джареда за руку. — Ти мене тут не залишиш. Обоє ви. Будь ласка. Мама одного разу залишила мене на парковці і…

— Тоді ходімо, — сказала Мері. Вона показала на один з серединних проїздів. — Ходімо сюдою. Менше шансів, що нас хтось задавить.

Трійця лавірувала крізь хаос абияк покинутих машин. Щойно вони проминули одну з таких сиріток, як її вдарив пікап «Додж Рем», що здавав задом зі свого місця. «Рем» прогарчав повз них, його щойно вм’ятий задній борт майталав, наче відпала щелепа.

Всередині «Шопвела» вирував пандемоніум. Голоси ґелкотали. Голоси ревли. Чути було верещання і звуки битого скла. Люди волали.

Коли трійця трохи затрималася біля штабелю покупецьких кошиків і кількох ще вільних візків, повз них спринтером, штовхаючи повний візок напоїв «Ред Бул», «БластО-Кола» та «Монстер Енерджі», промчав якийсь сухорлявий чоловік у костюмі з краваткою. За ним, гупаючи мотоциклетними чобітьми, гнався кремезний парубок у джинсах і майці.

— Ти не можеш забрати собі все! — кричав Мото Чоботи.

— Хто перший, той і взяв! — кричав йому у відповідь, не озираючись, Костюм із Краваткою. — Хто перший, той і взя…

Він різко завернув до прогону № 7 («Харчі для хатніх тварин» та «Паперові товари»), але вага й інерція занесли його перевантажений візок у вітрину з собачими смаколиками. Смаколики полетіли навсібіч. Візок зразу ж вловив Мото Чоботи, вихопивши шестизарядну коробку енергетичного напою. Костюм із Краваткою спробував забрати назад свій візок, але Чоботи його штурхнув. Костюм завалився.

Джаред подивився на Мері.

— Де овочевий? Я тут ніколи раніше не був.

— Он там, я гадаю, — показала вона ліворуч.

Джаред поніс Моллі на плечах, переступивши через Костюм, який спирався на одну руку, а іншою чухав собі голову.

— Той парубок скажений, — сказав він Джареду. — І все лише через якісь там енергетичні напої.

— Я розумію, — не доводячи очевидного, що Костюм із Краваткою намагався втекти з цілою купою того ж лайна.

— Усі як сказилися. Що вони собі про це думають? Хіба зараз ураган? Чи якась к-херам хуртовина? — Поглянувши на Моллі, він промовив: — Пробачте.

— Ой, не хвилюйтесь, мої батьки так балакають повсякчас, — сказала Моллі. Вона ще міцніше вчепилася в Джареда.

У відділах «Риба» і «М’ясо», які тягнулися вздовж задньої стіни, було порівняно спокійно, натомість прогін № 4 — «Вітаміни», «Біоактивні харчові додатки», «Болетамувальні засоби» — був зоною військових дій. Спалахували бої за коричневі слоїки «Дженестра», «Люмідей», «Натрол» і ще півдюжини інших брендів. Середні полиці були вже цілком голими, і Джаред здогадався, що саме там були додатки, розраховані на запобігання сонливості.

Якась літня пані в блакитній квітчастій муумуу[180] поспішала звідти у їхній бік, її переслідував Джей Ті Вітсток, тренер футбольної команди і батько двох підлеглих Джаредової матері — Вілла і Рупа Вітстоків. Самого тренера Джаред як слід не знав, але на поліційній вечірці з нагоди Дня праці Вілл з Рупом перемогли у бігу в мішках, а потім мало навкулачки не побилися, сперечаючись, у кого з них зберігатиметься п’ятидоларовий приз. (Лайла, завжди дипломатична стосовно своїх підлеглих і їхніх родичів, так характеризувала хлопців: «Дуже молоді й дуже енергійні».)

Пані в муумуу вповільнював її магазинний кошик, заповнений слоїками чогось під назвою «Віта-кафф». Тренер Вітсток ухопив її за комір сукні й відсмикнув назад. Кошик підлетів, слоїки розсипалися, кілька з них покотилися до Джареда з Мері й Моллі.

— Ні! — крикнула жінка. — Прошу, ні! Ми можемо поділитися! Ми можемо подхх…

— Ти заграбала все, що лишалося, — гаркнув тренер Вітсток. — А тепер кажеш «поділитися»? Мені воно потрібне для моєї дружини.

Тренер з пані в муумуу шпорталися на підлозі, підбираючи слоїки. Він відштовхнув її на стелаж, звідти каскадом посипалися картонки аспірину.