Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 5)

Сотні за три футів нижче на лісистому схилі виднівся трейлер з гравійним накатом перед ним, де стояли пікап та два легковики.

На мотузці для білизни поряд з кількома вицвілими трусами й джинсовою курткою висіли три вительбушених кролики, з одного із них ще скрапувало. З комина трейлера клубочився вгору пічний димок.

З відстані, яку вона подолала, перейшовши негустий ліс і поле, Дерева більше не було видно. Втім, вона не була самотня: нетлі комашилися на даху сараю, соваючись і спорхуючи.

Євка вирушила вниз по схилу. Сушняком їй кололо ступні, камінцем порізало п’ятку. Євка не спиняла ходи. На ній швидко все заживало. Біля мотузки вона зупинилася, щоби прислухатись. Почула чоловічий сміх, увімкнений телевізор та десять тисяч черваків, які в глибині невеличкої ділянки довкола неї відсвіжували ґрунт.

Кролик, з якого досі стікала кров, підкотив на неї свої затуманені очі. Євка спитала в нього, які тут справи.

— Троє чоловіків і одна жінка, — відповів кролик. Одинока муха вилетіла з його рваних чорних губ, покрутилася поряд і з дзижчанням влетіла до печерки повислого вуха. Євка чула, як муха гуде і б’ється там. Вона не ганила муху, яка робила те, що й мусить робити муха, але журилася за цим кроликом, котрий не заслуговував на таку гидку долю. Євка любила всіх тварин, та особливо до душі їй були дрібніші, оті, що повзають у лугах або стрибають серед сушняку, з делікатними крильцями і сторожкі.

Вона завела долоню кролику за голову і ласкаво піднесла його пошерхлі, чорні губи до своїх.

— Дякую тобі, — прошепотіла Євка і залишила його в упокої.

5

До вигід життя саме в цьому кутку Аппалачії[13] належало те, що за дві казенні зарплати тут можна було придбати собі пристойного розміру будинок. Дім Норкроссів був сучасною будівлею з трьома спальнями в кварталі собі подібних. Будинки гарні, просторі без гротескності, з галявинами, що годилися для гри у фрізбі, й пагористими краєвидами, які в зелений сезон буяли листям. Що трохи пригнічувало в цьому кварталі, так це те, що навіть попри низькі ціни майже половина тутешніх привабливих помешкань стояли порожніми. Винятком був демонстраційний будинок на вершечку пагорба — його підтримували чистесеньким, сяючим та умебльованим. Лайла казала, то лише справа часу, поки в цей дім не вломиться якийсь мет-нарик, аби створити там кубло. Клінт казав їй, щоб не хвилювалася, він особисто знає шерифа. Фактично таке між ними відбувалося майже регулярно.

(«Вона западає на літніх парубків?» — відгукнулася Лайла, пускаючи очима бісики і притискаючись до його стегна.)

На верхньому поверсі будинку Норкроссів містилася хазяйська спальня, кімната Джареда і третя спальня, яку обоє дорослих використовували як домашній кабінет. Кухня на першому поверсі була широка й відкрита, відділена від вітальні тільки столом-стійкою. Правобіч вітальні, за зачиненими французькими дверима, містилася їхня нечасто використовувана їдальня.

Сидячи за кухонною стійкою, Клінт пив каву і читав на своєму айпаді «Нью-Йорк Таймз». Землетрус у Північній Кореї призвів до неоголошуваного числа жертв. Північно-корейський уряд заявив, що, завдяки «чудовій архітектурі», руйнування незначні, але з’явилося зняте кимсь на мобільний відео покритих пилом тіл і руїн. Горіла нафтова платформа в Аденській затоці, ймовірно, внаслідок диверсії, проте відповідальність за це на себе ніхто не взяв. Усі країни в тому регіоні поводилися, як дипломатична версія зграї хлопчаків, що, граючи у футбол, розбили чиюсь шибку і, не озираючись, побігли додому. В пустелі штату Нью-Мексико сили ФБР вже сорок шостий день перебували у протистоянні з ополченням під проводом Родака Яснолиста (він же Скотт Дейвід Вінстед-молодший.) Це щасливе плем’я відмовлялося сплачувати податки, погоджуватися з законністю Конституції і здати свій чималий арсенал автоматичної зброї. Коли люди дізнавалися, що Клінт — психіатр, вони часто настирливо прохали його діагностувати ментальні хвороби в політиків, знаменитостей та інших видних осіб. Зазвичай він ухилявся, але наразі вважав прийнятним поставити віддалений діагноз: Родак Яснолист страждає на якийсь різновид дисоціативного розладу.

Унизу передньої шпальти містилася фотографія молодої жінки із запалим обличчям, яка, тримаючи на руках малюка, стояла перед звичайною аппалачівською халупою: «Рак у вугільному краї». Клінт згадав про хімічний викид у місцеву річку п’ять років тому. Тоді це призвело до припинення водопостачання на цілий тиждень. Зараз усе було нібито гаразд, але про всяк випадок Клінт разом зі своєю родиною призвичаївся до питної води з пляшок.

Сонце гріло йому обличчя. Він дивився в бік пари в’язів-близнят у кінці подвір’я, поза краєм помосту басейна. Ці в’язи навіяли йому думки про братів і сестер, про чоловіків і дружин — він був певен, що під землею коріння цих дерев довічно переплетене між собою. Вдалині бовваніли кулаки темно-зелених гір. Хмарки немов танули на пательні чистого блакитного неба. Пурхали й співали пташки. Ну, збіса, хіба не ганьба, що такий гарний край віддано на спаскудження людьми? І це йому також казав один старий штукар.

Клінту подобалося думати, що він до паскудження не має стосунку. Бо ніколи не розраховував на те, що стане власником такого краєвиду. І чудувався, до якого благенького розм’якшення йому довелося дожити, щоб звертати увагу на такі речі: щастя, яке спіткає одних людей, і нещастя, які обтяжують інших.

— Агов, тату. Що там у світі? Бодай щось доброго відбувається?

Клінт відвернувся від вікна і побачив, що до кухні, на ходу застібаючи блискавку свого рюкзака, ввійшов Джаред.

— Зачекай-но…

Клінт перегорнув кілька електронних сторінок. Йому не хотілося відпускати сина до школи з розлиттям нафти, з ополченням чи з чиїмсь раком. Ага, хоча б оце:

— Фізики висувають теорію, що всесвіт має тривати вічно. Джаред полапав на поличці з перекусками, знайшов батончик «Нутрібар»[14] і засунув його собі до кишені.

– І ти вважаєш, це добре? Можеш пояснити мені, що саме ти маєш на увазі?

Клінт на секунду задумався про відповідь, перш ніж зрозумів, що син просто підсміюється з нього.

— Я бачу, що ти там вхопив, — дивлячись на Джареда, він помацав собі середнім пальцем прикриту повіку.

— Тобі не варто цього соромитися, тату. Ти маєш батьківську перевагу перед сином. Усе залишиться між нами.

Джаред налив собі кави. Він пив чорну, як колись любив і сам Клінт, коли ще мав юний шлунок.

Кавоварка стояла біля раковини, де вікно виходило на поміст. Джаред сьорбав, задивившись надвір.

— Вау. А ти певен, що тобі варто залишати маму на самоті з цим Антоном?

— Йди вже, будь ласка, — промовив Клінт. — Іди до школи і навчайся чомусь.

Син виріс просто на очах. Першим словом Джареда було «Пес!», можливо тому, що воно римувалося з «сенс». «Пес! Пес!» Він був лагідним хлопчиком, допитливим і добромисним. Клінт пишався тим, що надійний, безпечний домашній затишок, яким вони забезпечили Джареда, допомагає тому дедалі більше ставати самим собою. В самого Клінта все було зовсім інакше.

Він зависав на думці, чи не подарувати хлопцеві кондоми, але йому не хотілося обговорювати це з Лайлою, і не хотілося сина бодай до чогось підохочувати. Він взагалі не хотів би про це думати. Джаред наполягав на тому, що він і Мері — просто друзі, й, можливо, навіть сам у це вірив. Утім, Клінт бачив, якими очима син дивиться на дівчину: так дивляться на ту, яку хочеться мати своєю дуже й дуже близькою подругою.

— Привіт Малої ліги, — озвався Джаред і простягнув руки. — Ти його не забув ще?

Клінт не забув: стукнулись кулаками, ляснулись долонями, зчепилися пальцями, гладенько тернулись долонями, а потім разом двічі плеснули в долоні над головами. Хоча востаннє вони це робили давненько, ритуал пройшов досконало, і обидва розсміялися. Так додалося сяйва цьому ранку.

Джаред уже й із обрію зник, коли Клінт згадав, що він мусив сказати сину, щоб той виніс сміття.

Чергова ознака старіння: забуваєш те, що хотів пам’ятати, і пам’ятаєш те, що хотів би забути. Він міг би бути тим штукарем, котрий це сказав. Варто було б завести собі подушку з вишитою на ній цією фразою.

6

Відзначувана впродовж шістдесяти днів у рапортах «похвальна поведінка», Джінет Сорлі мала право тричі на тиждень з восьмої до дев’ятої ранку перебувати в загальній вітальні. Насправді це означало: від восьмої до восьмої п’ятдесяти п’яти, оскільки о дев’ятій починалася її шестигодинна зміна у столярній майстерні. Там вона проводила час, вдихаючи лак крізь тоненьку марлеву маску й виготовляючи ніжки для стільців. І заробляла три долари за годину. Гроші йшли на рахунок, з якого їй буде сплачено за чеком після звільнення (утримувані називали свої робочі рахунки «Безкоштовними парковками», як у грі «Монополія».) Самі стільці продавали в тюремній крамниці по той бік 17-го шосе. Деякі йшли по шістдесят доларів, більшість — по вісімдесят, і тюрма продавала їх багато. Джінет не знала, куди йдуть ці гроші, та й байдуже їй те було. Натомість право на користування загальною вітальнею байдужим їй не було. Кімната мала великий телевізор, настільні ігри і журнали. Стояв там також автомат з перекусками та автомат з безалкогольними напоями, який приймав тільки четвертаки, а утримувані не мали четвертаків, четвертаки вважалися контрабандою — глухий кут! — але принаймні можна було зазирати у вітрину. (Плюс, у визначені дні тижня загальна вітальня ставала кімнатою для відвідувачів і відвідувачі-ветерани, як от син Джінет Боббі, не забували приносити побільше четвертаків.)