Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 48)

— Не глуміться з мене, офіцере.

— Не вказуйте мені, що я маю робити, утримувана.

Джінет вирішила: або зараз, або ніколи.

— Офіцере Лемплі, вибачте. Ми не хочемо створювати жодних неприємностей.

Ван, яка вже почала було, і то велично, підводитися зі свого стільця, сіла знову. На відміну від Фіцрой, яка буквально жила в рапортах про погану поведінку, володіла ними, мов тією чортовою нерухомістю в «Монополії», Сорлі була знана своїм привітним характером. І ще, за словами Рі Демпстер, над Сорлі поглумився отой отруйний шкряк Пітерз. Ван подумала, що її вона може вислухати.

— У чому справа?

— Ми хочемо наварити кави. Особливої кави. Щоб допомогти усім не заснути.

Перш ніж заговорити, Ван потримала з секунду палець на інтеркомі, а потім поставила очевидне запитання:

— Що ви маєте на увазі під особливою?

— Міцнішу за звичайну каву, — сказала Джінет.

– І вам теж дістанеться, — сказала Ейнджел, намагаючись утворити щедру усмішку. — Вона враз збадьорить.

— О, саме те, чого мені треба! Повна тюрма розперезаних утримуваних! Чудесно буде! Дозволь мені вгадати, Фіцрой, секретний інгредієнт там крек, кокаїн.

— Ну… не зовсім. Оскільки в нас його нема. А можна я спитаю таке: ви знаєте альтернативу?

Лемплі визнала, що не знає.

Заговорила Джінет:

— Офіцере, якщо ця Аврора скоро не розрішиться, люди тут ставатимуть неспокійними.

Джінет самій це цілком дійшло, вже коли вона говорила. Крім Мори Данбартон і ще кількох довічниць, для більшості, нехай і вдалині, світив маячок надії: кінець терміну. Свобода. В усіх сенсах і з усіх точок зору цей вірус Аврора раптом гасив ту надію. Ніхто не знав, що буде після сну, чи взагалі хоч щось буде. В цьому сенсі воно було схожим на рай.

— Вони почнуть хвилюватися, стануть неспокійними, наляканими, і ви можете отримати серйозну… проблему.

Джінет обачно не використала слова бунт, але саме таку проблему вона собі уявила.

— Вони вже хвилюються, неспокійні і налякані. Ви самі сказали, що вже троє наших злягли з цією штукою.

– І всі інгредієнти є там, у кухні. Вам просто треба дозволити нам туди зайти, а решту ми зробимо самі.

— Дивіться, я не хочу нахабніти чи наражатися на конфлікт. Ви ж мене знаєте, правда? Я намагаюся жити в злагоді. Строк у мене чистий. Я просто розказую вам про свою тривогу і пропоную отаку ідею.

– І ця ваша особлива кава зможе все владнати? Якийсь збудник зробить так, що всі стануть задоволеним цією ситуацією?

— Ні, офіцере, — сказала Джінет. — Це не те, що я думаю.

Пальці Лемплі знайшли витатуюване у неї на біцепсі зображення могильного каменя з написом «ТВОЯ ГОРДІСТЬ». Вона дозволила пальцям блукати по малюнку. Погляд її полинув угору, кудись понад вікном Вартівні.

До годинника, подумала Джінет, найбільш схоже, що там висить годинник. У Лемплі була ранкова зміна. Спати вона, мабуть, лягла о дев’ятій, щоб прокинутися о п’ятій чи о пів на шосту ранку і поїхати на роботу. З годинника у своїй камері Джінет знала, що зараз вже близько п’ятої — вечоріє.

Офіцер покрутила головою на товстій шиї. В неї темні дуги під очима, помітила Джінет. Ось що робить з людиною подвійна зміна.

— Курва, — промовила Лемплі.

Джінет не могла цього почути крізь звуконепроникний бар’єр, але зрозуміла за порухом губ офіцерки.

Лемплі знову нахилилась до інтеркома.

— Розкажіть мені більше, утримувана. Переконайте мене.

— Я думаю, що це кожній подарує трішки надії. Дасть людям відчуття, що вони щось роблять. І додасть трохи часу на те, щоб цій пошесті минутися.

Погляд Ван знову метнувся вгору. Дискусія тривала ще певний час, зрештою перетворившись на переговори і насамкінець на план, але це був саме той момент, коли Джінет зрозуміла, що вона переконала офіцера Ваннесу Лемплі — неможливо було спростувати годинник.

2

Клінт і Котс знову залишилися в кабінеті самі, але спершу ніхто з них не говорив. Клінту повернулося рівне дихання, але серце досі гупало бам-бам-бам, і він згадав про тиск, критичний під час останнього медичного огляду (факт, яким він уник поділитися з Лайлою; навіщо її хвилювати, вона й так заклопотана донесхочу.)

— Дякую, — промовив він.

— За що?

— Прикрили мене.

Вона потерла собі очі кісточками пальців. Клінту вона нагадала дитину, яку привели додому після якихось задовгих гостин.

— Доку, я просто позбулася гнилого яблука в нашому кошику. Це необхідно було зробити, але я не збираюся позбуватися більше нікого, не тоді, коли мені й так не вистачає людей. Усі решта — поки що, як мінімум — залишаються на місці.

Клінт відкрив рота, щоб сказати: «Мені хотілося його вбити», але знову закрив.

— Я можу сказати… — рот Дженіс роззявився у щелеполомному позіханні, — що була дещо здивована. Ви поперли його, як той Халк Хоґан[175] в його зоряні часи на стероїдах.

Клінт похилив голову.

— Але, принаймні зараз, ви мені потрібні. Мій заступник знову пішов у самоволку, тож тепер ця робота на вас, доки не з’явиться Гікс.

— Я собі так уявляю: він поїхав додому перевірити, як там його дружина.

— Я теж так собі уявляю і, хоча ставлюся з розумінням, я цього не схвалюю. У нас тут утримуються під замком понад сто жінок, і саме ці жінки мусять бути для нас у пріоритеті. Мені не потрібно, щоб ви втрачали самовладання.

— Я не втрачаю.

— Сподіваюся, це правда. Я знаю, що у вас важке минуле — читала вашу особову справу — але там нічого нема про талант душити людей на смерть. Звичайно, дані з часів дитинства закриті.

Клінт змусив себе витримати погляд директорки.

— Так і є. Вони закриті.

— Скажіть мені, що те, що я бачила з Пітерзом, було аберацією.

— Це було аберацією.

— Скажіть мені, що такого відхилення ніколи не трапиться з якоюсь із жінок. З Фіцрой, наприклад. Чи з котроюсь з інших. Скажімо, з новенькою. Причинною Євкою.

Мабуть, шокований вираз обличчя Клінта був задовільною відповіддю для директорки, бо вона усміхнулась. Усмішка обернулася черговим позіханням, та тут задзвонив її телефон.

— Директор слухає, — промовила Котс. — Ваннесо? Чому ви дзвоните по телефону, коли маєте такий прекрасний інтерком у своєму розпорядженні…

Вона слухала, а Клінт тим часом спостерігав дивну річ. Як слухавка від її вуха повзе вгору, у волосся. Котс її опустила, але та знову розпочала свою подорож угору. Це могло бути просто втомою, але це не зовсім було схоже на втому. Майнула думка, чи не ховає Котс пляшку в своєму столі, але Клінт її відкинув. Вони з Лайлою кілька разів вечеряли разом з Котс, і він ніколи не бачив, щоб вона вживала щось міцніше за склянку вина, яку зазвичай залишала недопитою.

Він наказав собі перестати здригатися від тіней, але зробити це було важко. Якщо директорка Котс вимкнеться, на кому все залишиться, поки не повернеться Гіксі? Якщо повернеться Гіксі. На Лемплі? На ньому? Клінт уявив собі, як воно, стати виконувачем обов’язків директора, і змушений був придушити здригання.

— Гаразд, — сказала в слухавку Котс. Послухала. — Гаразд, я кажу. Так. Дозвольте їм, хай роблять. Дійте і оголосіть про це по інтеркому. Повідомте всій загальній зоні, що буде їздити кавовий візок.

Вона закінчила розмову, спробувала покласти слухавку назад на підставку, промахнулась і змушена була зробити це знову.

— Чорт, — промовила вона і засмілась.

— Дженіс, із вами все гаразд?

— Ох, краще бути не може, — відповіла вона, але краще в неї вийшло як кррщщ. — Я щойно дала Ван зелене світло дозволити Фіцрой і Сорлі, і ще з парочкою інших, приготувати в кухні супер-каву. По суті, певного роду стимулянт.

— Повторіть, що?

Котс заговорила з обережною розважливістю, нагадавши Клінту, як то роблять п’яні, коли намагаються здатися тверезими.

— Як розказала Ван, яка сама дізналася про це від Ейнджел, нашого місцевого Волтера Вайта, кава, яка є в нас, не темного, а світлого обсмажування, що є добре, оскільки в ній більше кофеїну. Отже, замість одного пакета на кавник, вони хочуть використовувати три. Збираються наварити її цілі галошш.