Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 45)
Чи ці жарти заходили інколи трохи далі? Окей. Час від часу. І тут Дон погодився б прийняти трохи провини. Важко в тюрмі жінці зі здоровою сексуальністю. Не так джунглі тут, як кущики, і нікого зі списами. Потягу не уникнути. Жаги не подолати. Та ж сама Сорлі, наприклад. У неї це може бути цілком підсвідомо, але, на певному рівні, вона його хоче. Вона посилала купу сигналів: гойдне стегном в його бік дорогою до їдальні; оближе собі губи кінчиком язика, несучи повні руки ніжок для стільців; позиркне мельком хтиво через плече.
Звісно, Дон мусив терпіти цей тягар, не піддаватися на ці заклики, тим більше роблені такими злочинницями й дегенератками, які вхопляться за будь-яку можливість тебе підставити, завести у халепу. Але ж він людина; як його можна ганити за те, що він кориться нормальній чоловічій потребі? Та звідки це зрозуміти такій міллю траченій шкапі, як Котс?
Притягнення за кримінальні дії йому не загрожувало, він був у цьому впевнений — слово сласної шльондри, нехай навіть двох сласних шльондр, ніколи не переважить його слова у будь-якому суді — але його робота точно під загрозою. Директорка ж обіцяла вжити заходів після нової скарги.
Дон ішов. Він чудувався, похмуро, чи не може бути вся ця кампанія проти нього тим, що Котс таким їбанутим чином виявляє свою ревниву закоханість у нього. Колись він бачив оте кіно з Майклом Дугласом і Ґлен Кловз[165]. Воно його тоді до всирачки налякало. Зневажена жінка ні перед чим не спиниться, лиш би тебе в лайні викачати, це простий факт.
На мить він думкою перекинувся на матір, як вона йому колись призналася, що сказала Глорії, його колишній, щоби та не виходила за нього: «Донні, я ж знаю, який ти з жінками».
Його це тоді зачепило аж до глибини нутра, бо Дон Пітерз любив свою матір, любив її прохолодну долоню в себе на розгарячілому лобі, коли був малим, і пам’ятав, як вона співала йому, що він її сонечко, її єдине сонечко, то як же це його власна мати могла обернутися проти нього? Що це доводить про
(Йому майнуло, що варто, мабуть, було б зателефонувати матері, попитати, як вона там, та потім він подумав: «Забудь. Вона вже доросла дівка».)
Теперішня ситуація тхнула жіночою змовою: зваблення до пастки. Знала ж якось ота прибацана з камери № 10, що директорка його викличе у цій досить глухій справі. Він не може сказати, що вони всі тут причетні, ні, так далеко він не закидає (це було б божевіллям), але він також не може сказати, що це не так.
Дон сів на край стола директорки і випадково змахнув звідти на підлогу якийсь шкіряний гаманчик.
Він нахилився його підняти. На вигляд то була річ, в якій можна возити з собою хіба що зубну щітку, якщо подорожуєш, але зроблена з гарної шкіри. Він розтулив блискавку. Всередині гаманчика лежав флакон темно червоного лаку для нігтів (наче з ним бодай хтось міг не помітити, що Котс — бридка відьма), маленький пінцет, щипчики для нігтів, маленький гребінець, кілька нерозпечатаних пластинок «Прилосека»[166] і… слоїк з якимись рецептурними ліками.
Дон прочитав етикетку:
2
— Джінет! Невже це правда?
Це була Ейнджел Фіцрой, і від її вигуку всередині Джінет усе стиснулось. Яка правда, про що вона? Про те, що Пітерз загнав її в куток біля водяного автомата і змусив йому дрочити? Біль у її голові вже перестав бути просто болем; тепер він перетворився на серію вибухів:
Але ні, Ейнджел говорить не про те. Не може такого бути. Рі нікому б на розказала, намагалася заспокоїти себе Джінет, думки лунали наче скрики всередині її черепа, але заледве розпізнавані під вибухами мігрені. Потім вона здогадалася — мала таку надію — про що говорить Ейнджел.
— Ти про… оту сонну пошесть?
Ейнджел стояла в одвірку камери. Джінет лежала на койці. Рі десь завіялася. Двері камер на поверсі стояли відчинені у цей надвечірній час, усім відзначеним у рапорті «похвальна поведінка» вільно було гуляти.
— Атож, саме про це я й говорю.
Ейнджел плавно впливла до камери і підтягнула собі єдиний стілець.
— Тобі не можна засинати. Нікому з нас не можна. Хоча для мене це не велика проблема, однаково я мало сплю. Навіть дитиною мало спала. Сон — це як смерть.
Новина про Аврору вразила Джінет своєю абсурдністю. Жінки в коконах уві сні? Чи не могла ця мігрень якось ушкодити її мозок? Їй хотілося в душ, але не хотілося балакати з охоронцем. Та вони б усе одно їй не дозволили. В тюрмі є правила. Охоронці — ох, вибачте,
— Ейнджел, у мене просто розривається голова. В мене мігрень. Я не можу теревенити за це безглуздя.
Ейнджел зробила глибокий, шумний вдих крізь свій довгий, костистий ніс.
— Послухай, сес…
— Я тобі не сестра, Ейнджел.
Джінет терпіла надто сильний біль, щоб непокоїтися, як Ейнджел сприйме таку відсіч.
Але Ейнджел і далі перла своє:
— Хай воно й безглуздя, але воно реальне. Я оце тіки-но бачила Нелл і Сілію. Те, що від них зосталось принаймні. Вони заснули і лежать тепер упаковані, неначе ті кляті різдвяні подарунки. Хтось казав, що й Мак-Дейвід вже теж. Люлі-люлі, люленьки, дитинко. Я дивилася, як воно росте на Нелл і Сілії. Ця штука. Воно вилазить і повзе. Вкриває їм обличчя. Це мов якийсь йобаний науковий експеримент.
Вилазить і повзе. Вкриває їм обличчя.
Отже, це правда. Можна судити вже з того, яким тоном про це каже Ейнджел. Ну, а чому ні? Для Джінет це не має значення. Вона не може нічого з цим зробити, та й з будьчим іншим також. Вона заплющила очі, але на плече їй упала рука і Ейнджел почала її трусити.
— Що?
— Ти хо’ заснути?
— Та де там, коли ти закидаєш мене питаннями і трусиш, наче я коробка попкорну. Припини.
Рука прибралася.
— Не засинай. Мені тре’ твоя допомога.
— Чому?
— Бо ти путяща. Ти не така, як більшість їх тут. Маєш голову на плечах. Ти класна, як штукарка щасна. То що, хіба не даси тобі бодай розказати?
— Мені байдуже.
Хоча Ейнджел заговорила не одразу, Джінет відчула, що та манячить над краєм ліжка.
— Це твій хлопчик?
Джінет розплющила очі. Ейнджел роздивлялася фотографію Боббі, прикріплену на фарбованому квадраті до стіни поряд з її койкою. На цьому фото Боббі був у шапці з вухами Мікі-Мауса і пив крізь соломинку колу з паперового стаканчика. Вираз обличчя в нього був таким кумедно недовірливим, наче він боявся, що ось зараз хтось вихопить у нього стаканчик, зірве з голови шапку і втече з ними. Тут він був ще зовсім малий, чотири чи п’ять рочків.
— Ну, — сказала Джінет.
— Класна шапка. Завжди таку хтіла. Заздрила дітям, у яких вони були. Фото вигляда як доволі давнє. Скіки йому зара?
— Дванадцять.
Це, мабуть, було приблизно десь за рік до того, як дно цілком провалилося, коли вони з Дейміеном возили Боббі у Дісней-Ворлд. Хлопчик на фотографії не знав, що батько почне часто й багато бити матір, і що його мати вжене викрутку з жалом «метелик» у стегно батькові, і що тітка стане його опікункою, а мати відбуватиме свій термін за вбивство другого ступеня. Хлопчик на фотографії знав тільки, що його пепсі смакує чудово, і шапка Мікі на ньому класна.
— Як його звати?
Поки вона думала про свого сина, вибухи в голові Джінет стишилися.
— Боббі.
— Гарне ім’я. Тобі воно подобається? Бути матусею?
Це запитання вискочило в Ейнджел, коли вона навіть не встигла подумати, що збирається його промовити. Матуся. Бути матусею. Від самої цієї думки в неї стрепенулося серце. Утім, вона цього не виказала. Ейнджел мала власні секрети, і тримала їх під замком.
— Ніколи не була в цьому досить вправною, — сказала Джінет і змусила себе сісти. — Але я люблю свого сина. То в чому річ, Ейнджел? Що ти хочеш, щоб я зробила?
3
Пізніше Клінт згадуватиме: він мусив би здогадатися, що Дон утнув якусь каверзу.
Офіцер спочатку виглядав занадто безтурботним, усмішка на його обличчі була абсолютно несумісною з висунутими йому звинуваченнями. Натомість Клінт злився, відчував таку злість, якої він не пам’ятав відтоді, як був ще Джаредового віку, і тому не бачив того, що мусив би побачити. У нього в голові немов містилася туго обв’язана мотузкою коробка, повна всякої гиді з дитячих років. Брехня дружини стала першим надрізом на тій мотузці, Аврора — другим, співбесіда з Євкою — третім, а від того, що трапилось з Джінет, вона лопнула. Він вловив себе на тому, що міркує, яких травм він міг би заподіяти Пітерзу різними предметами. Він міг би проломити йому носа отим телефоном зі стола, міг би розпанахати зухвалому уйобку щоку отою бляшаною відзнакою директорки «Кращий працівник року у виправній системі», що висить на стіні.
Клінт щосили намагався позбутися такого роду агресивного мислення, він і в психіатричну медицину пішов, щонайперше, задля цього.
Що йому тоді сказала Шеннон?
— Клінте, милесенький, якщо ти не покинеш битися, то колись отримаєш надто велику перемогу.
Вона мала на увазі, що він когось вб’є і, мабуть, мала рацію. Вже невдовзі по тому суд наділив його самостійністю і Клінт більше не мусив битися. Після цього, в старшому класі, він свідомо випалював свою лють на біговому треку. Це також була ідея Шеннон, і яка ж добра ідея.