Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 31)

3

Звичайно, Лайла бувала такою втомленою й до цього, але не пам’ятала, коли саме. Натомість пам’ятними залишалися — заради Бога милостивого, ще з уроків здоров’я у старшій школі — негативні наслідки тривалого часу без сну: уповільнені рефлекси, неадекватне сприйняття дійсності, втрата пильності, дратівливість. Не кажучи вже про проблеми з короткочасною пам’яттю, скажімо, факти з уроків здоров’я в десятому класі ти здатна пам’ятати, а от згадати, що тобі, збіса, робити далі, сьогодні, цієї хвилини — ні.

Вона зупинилася на парковці при їдальні «Олімпія» («О, БІГМЕ, ДЕ ТВОЯ ЖАГА — СКУШТУЙ НАШОГО ЯЄЧНОГО ПИРОГА» — було написано на пюпітрі біля дверей), вимкнула двигун, вийшла і почала робити довгі, повільні, глибокі вдихи, наповнюючи собі легені і кров свіжим киснем. Це трохи допомогло. Вона нахилилася до свого вікна і взяла з панелі мікрофон, та потім передумала — не той випадок, коли б їй хотілося, щоб це прозвучало в ефірі. Лайла повернула мікрофон назад і витягла з кишеньки на службовому ремені свій телефон. Натисла виклик одного з приблизно дюжини номерів, які тримала у себе в швидкісному наборі.

— Лінні, як ти почуваєшся?

— Нормально. Вночі проспала годин сім, це трішки довше, ніж зазвичай. Отже, все гаразд. Але я турбуюся за вас.

— Я в порядку, не турбуйся за ме… — вона перервала фразу щелеполомним позіханням. Через це сказане нею прозвучало дещо абсурдно, проте вона ствердила: — Я теж у порядку.

— Серйозно? Скільки ви вже на ногах?

— Не знаю, можливо, годин вісімнадцять чи дев’ятнадцять.

Щоб пригасити тривогу Лінні, вона додала:

— Я покімарила трохи минулої ночі. Не тривожся.

З її рота продовжувала виливатися брехня. Є якась така стара казка, що застерігає проти цього, казка про те, що одна брехня веде до інших брехень і врешті-решт ти перетворюєшся на папугу чи щось таке, але виснажений мозок Лайли не міг точно пригадати.

— Не думай зараз про мене. Як там справи з Тіффані, тією жінкою з трейлера? Парамедики доправили її до шпиталю?

— Так. Пощастило, що вони привезли її туди досить рано. — Лінні стишила голос. — У Святій Терезі — суща божевільня.

— Де зараз Террі і Роджер?

Відповідь Лінні на це запитання прозвучала ніяково:

— Ну… певний час вони чекали на заступника окружного прокурора, але той так і не з’явився, і їм захотілося перевірити, як там їхні дружини…

— То вони полишили місце злочину?

Лайла на якусь мить розлютилася, але її лють розвіялася зразу ж, щойно вона висловила свою недовіру. Ймовірно, причина того, що ЗОП не з’явився, — та сама, з якої звідти поїхали Роджер і Террі — побачити своїх дружин. Не тільки в Святій Терезі зараз божевільня. Вона всюди.

— Я розумію, Лайло, я розумію, але в Роджера маленька донька, ви ж знаєте, — якщо це його, подумала Лайла. Джессіка Елвей полюбляє стрибати в різні ліжка, про це теревенить всеньке місто. — і Террі також запанікував, до того ж, ні той, ні інший не отримали відповідей, коли зателефонували до себе додому. Я їм казала, що вас це збісить.

— Гаразд, викликай їх назад. Я хочу, щоб вони об’їхали всі три міські аптеки і сказали фармацевтам…

Піноккіо. Оце та казка про брехню, і він не на папугу перетворився, а в нього ніс ріс, і ріс, поки не став завдовжки, як ділдо Диво-Жінки[128].

— Лайло? Ви ще на зв’язку?

Зберися, жінко.

— Сказали фармацевтам, щоб усі психостимулятори, які в них є в наявності, вони продавали на власний розсуд. Аддерал, декседрин… і я знаю, там є щонайменше ще один метамфетамін, який продається за рецептом, тільки не можу згадати назви.

— Мет за рецептом? Та годі вам!

— Так. Фармацевти самі знають. Сказати їм, щоб були уважними. Рецептів буде злива. Хай продають людям найменшу кількість пігулок, поки ми не зрозуміємо, що збіса тут відбувається. Збагнула?

— Так.

– І ще одне, Лінні, і це суто між нами. Зазирни в речдоки, подивися, що там у нас є з психостимуляторів, тобто, це включно з коксом і «чорними красунями» з рейду на братів Ґрайнерів.

— Ох, Йсусе, ви цього певні? Там же майже півфунта болівійського бойового порошку! Ловелл і Мейнард, вони ж із цим ідуть під суд. Не варто розвалювати цю справу, ми ж за ними ганялися цілу вічність!

— Я зовсім цього не певна, але Клінт вклав цю ідею мені до голови і тепер я не в змозі її викинути. Просто проінвентаризуй там усе, гаразд? Ніхто не збирається скручувати в рурку доларові банкноти й нанюхуватися.

Принаймні не сьогодні.

— Гаразд, — прозвучав голос Лінні настрахано.

— Хто поряд з тим трейлером, де вибухнула метова лабораторія?

— Одну хвилинку, я звірюся з Гертрудою.

Лінні називала свій офісний комп’ютер Гертрудою з причин, які Лайлі байдуже було зрозуміти.

— Криміналісти і пожежники вже звідти поїхали. Мені дивно, що вони полишили місце злочину так швидко.

Лайла не здивувалася. Либонь, у тих хлопців також є дружини і дочки.

— Гм… схоже, що пара жевжиків з ААХ ще неподалік, гасять останні гарячі плями. Не можу сказати, хто саме, маю тільки повідомлення, що вони виїхала з Мейлока об одинадцятій тридцять три. Втім, один із них, мабуть, Віллі Берк. Ви ж знаєте Віллі, він такого ніколи не пропустить.

Під абревіатурою ААХ, що звучала як зітхання, мали на увазі команду волонтерів «Прихисти дорогу», здебільшого пенсіонерів з пікапами. У Три-Окружжі вони також бралися за те, що зазвичай роблять добровільні пожежні бригади, часто стаючи в пригоді під час сезону лісових пожеж.

— Гаразд, дякую.

— Ви що, збираєтеся поїхати туди?

Лінні промовила це лише злегка несхвально, та Лайла не була аж такою втомленою, щоб не вловити підтексту: «Коли все таке зараз коїться?»

— Лінні, якби я мала чарівну паличку «прокиньтесь», повір мені, я б нею скористалася.

— Гаразд, шерифе.

Підтекст: «Не зганяйте на мені зло».

— Вибач. Просто річ у тому, що я мушу робити те, що можу зробити. Слушно гадати, що хтось — цілий гурт людей — зараз працює над цим сонним вірусом у контролю і запобігання захворюванням в Атланті. Тим часом тут, у Дулінгу, я маю подвійне вбивство, і мені треба працювати над ним.

«Чому я все це пояснюю своїй диспетчерці? Тому що я втомлена, ось чому. І тому, що це бодай якось відволікає від того погляду, яким там, у в’язниці, дивився на мене мій чоловік. І тому, що це якось відволікає від тієї можливості — того факту, Лайло, не від можливості, а від факту, і цей факт зветься Шейлою — що твій чоловік, за якого ти так турбувалася, насправді не та людина, яку ти нібито знала.

Аврора, так вони це називають. Якщо я засну, — подумала Лайла, це буде кінець? Я помру? Може бути, як сказав би Клінт. Може, курва, бути».

Ті добродушні пересварки, які завжди між ними траплялися, легкість їхньої співучасті в реалізації планів, приготуванні їжі, виконанні батьківських обов’язків, затишне задоволення, яке вони отримували від тіл одне одного — ці повторювані процеси, сама суть їхнього повсякденного життя разом обернулась на порохню.

Вона уявила свого чоловіка, як він усміхається, і їй зсудомило шлунок. Це була та сама усмішка, як у Джареда, і це була також усмішка Шейли.

Лайла згадала, як Клінт покинув свою приватну практику без єдиного слова обговорення. Всю ту роботу, яку вони проробили, плануючи його кабінет, всю ту ретельність, з якою вони докладалися не просто до вибору місця розташування, а також самого міста, унаслідок вибравши Дулінг, оскільки тут була найбільша концентрація населення в окрузі і не було психіатра загальної практики. Але вже другий Клінтів пацієнт його знудив, і тому він вирішив, отак знічев’я, що йому потрібна якась переміна. І Лайла просто погодилася. Витрачені дарма зусилля не давали їй спокою, пониження їхніх фінансових перспектив, що у висліді вимагало значних нових перерахунків, й за інших рівних умов вона б радо жила ближче до якогось справжнього міста, ніж десь на виселках у Три-Окружжі, але вона хотіла, щоби Клінт почувався щасливим. Тож вона просто погодилася. Лайла не хотіла плавального басейну. Вона погодилася. Одного дня Клінт вирішив, що вони переходять на пляшкову воду і заповнив нею півхолодильника. Вона погодилася. Ось у неї рецепт на провігіл, який, як він вирішив, їй треба приймати. І, мабуть, вона погодиться. А може, сон — її природний стан? Може, вона тому здатна погодитися з Авророю, бо це для неї не така вже й велика зміна? Може бути. Хто, збіса, це може знати?

Чи була Євка там минулого вечора? Існує така ймовірність? Дивилася той баскетбольний матч АСС у спортзалі Коглинської старшої школи, коли висока, білява дівчина, прорізаючи, немов гострим лезом оборону Фаєтта, зазіхала на лей-ап за лей-апом[129]. Це б пояснювало оте її «тріпл-дабл», хіба не так?

«Поцілуй свого чоловіка, перед тим, як заснути».

Авжеж, отак, мабуть, і починають зсуватися з глузду.

— Лінні, я мушу їхати.

Вона завершила дзвінок, не чекаючи відповіді, і повернула телефон назад собі на пояс.

Потім вона згадала про Джареда і знову витягла телефон. От тільки що йому сказати і, взагалі, навіщо? В його телефоні є інтернет, у них у всіх є. Наразі Джаред, либонь, знає про те, що відбувається, більше, ніж вона сама. Її син… принаймні в неї син, а не дочка. Це вже бодай щось, за що сьогодні можна бути вдячною. Містер і місіс Пак, мабуть, у нестямі. Вона послала Джару текстове повідомлення, щоб після школи йшов прямо додому, і що вона його любить, та цим і обмежилася.