Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 15)

«На місці цієї кішки могла бути моя дитина», — думав він, ідучи від судді по траві. А тоді: Бум! Той проміжок часу між тим, як він іде, і тим, як сідає в машину, неначе вирізало. Бо раптом він уже в пікапі, їде до будинку на Сміт-лейн і зовсім не пам’ятає, як він у пікап сідав. Спітнілі долоні на кермі, щоки горять, а він усе думає, що на місці кішки могла бути його дитина, хоча це була не думка. Більше схоже на спалахи повідомлення на дисплеї:

похибкапохибкапохибка

моєдитямоєдитямоєдитя

Нана акуратно поклала оцупок бузкової крейди на порожнє місце між помаранчевою і зеленою. Вона ривком підвелася з автомобільної камери і ще кілька секунд стояла, обтрушуючи зад своїх жовтих у квіточках шортів і вдумливо витираючи з пучок крейду.

— Любонько, — погукав Френк, борючись із собою, щоб не закричати. Бо, поглянути лишень, вона ж просто тут, на заїзді, де якийсь п’яний мудак на дорогому авто запросто може її переїхати!

моєдитямоєдитямоєдитя

Нана зробила крок, зупинилася, знов роздивляючись на свої пальці, вочевидь, невдоволено.

— Нано! — так само скарлючено зігнутий над консоллю гукнув Френк. Він ляснув по пасажирському сидінню. Ляснув різко. — Нумо, сюди!

Голова дівчинки смикнулась угору, обличчя сполохане, немов її щойно розбудили зі сну сплеском долонь. Нана почовгала вперед, а коли наблизилася до відчинених дверей, Френк, ухопивши її за перед майки, підтягнув дочку впритул.

— Гей! Ти розтягуєш мені майку, — сказала Нана.

— Це не страшно, — відповів Френк. — Твоя майка зараз не має значення. От я тобі скажу, що має значення, тому слухай мене. Хто їздить тим зеленим мерседесом? З якого він будинку?

— Що? — здавлено перепитала Нана. — Про що ти говориш? Ти порвеш мені майку.

— Ти що, не чуєш мене? Забудь про цю майку нахер!

Ці слова вже вискочили, і він їх ненавидів, але й зрадів, побачивши як її очі скинулися від майки на нього. Нарешті він отримав її увагу. Нана заморгала, хапаючи повітря.

— Гаразд, тепер, коли твоя голова висунулася з хмар, спробуймо розібратися з цим удвох. Ти розказувала мені про якогось дядька, котрий на твоєму газетному маршруті їздить зеленим мерседесом. Як його ім’я? В якому будинку він живе?

– Імені його я не пам’ятаю. Вибач, тату, — Нана закусила нижню губу. — Але його дім — це той, що поряд з отим, де великий прапор. З парканом. На Браярі. На пагорбі.

— Гаразд, — відпустив Френк майку.

Нана не ворухнулась.

— Ти вже перестав злоститися?

— Любонько, я не злостився. — А коли вона нічого не сказала. — Гаразд, злостився. Трішки. Але не на тебе.

Вона на нього не дивилася, тільки терла собі ті чортові пучки об пучки. Він її любив, вона була найважливішим з усього, що він мав у житті, але інколи важко було повірити, що в її голові всі коліщатка крутяться як слід.

— Дякую, доню. — Трохи жару зійшло йому з обличчя, трохи поту випарувалося зі шкіри. — Дякую тобі, зіронько.

— Нічого, — мовила Нана. Вона на чверть кроку відступила, рип підошви кросівки по асфальту неймовірно гучно відбився Френкові у вухах.

Він випрямився на своєму сидінні.

– І ще одне. Зроби мені ласку, тримайся подалі від заїзду. Цього дня принаймні, поки я дещо не владнаю. Тут один чоловік їздить машиною, як скажений. Помалюй у хаті на папері, гаразд?

Вона кусала нижню губу.

— Гаразд, тату.

— Ти ж не збираєшся заплакати, ні?

— Ні, тату.

— От і добре. Така в мене дівчинка. Побачимося в наступний вікенд, гаразд?

Він відчув, як неймовірно в нього пересохли губи. Він запитав себе, що інше він мав зробити, і якийсь голос зсередини йому відповів: «Ну, збіса, що інше ти міг зробити? Можливо, й зміг би, я не знаю, мабуть, це прозвучить абсолютно дико, Френку, але вйо, можливо, ти міг би, курва, не психувати аж отак?» Цей голос був зачудованим варіантом голосу самого Френка, голосом чоловіка, який розслабляється в шезлонгу, в сонячних окулярах і, либонь, сьорбає чай з льодом.

— Гаразд, — кивнула вона йому, як робот.

Поза нею на асфальті було ретельно прорисоване дерево, його крона розкинулася по краю заїзду, а вузлуватий стовбур ішов упоперек. Мох звисав з гілок, і квіти опушували його підніжжя. Коріння його звивалося вглиб до обрисів якогось підземного озера.

— Мені подобається оте, що ти там робила, — сказав Френк і усміхнувся.

— Дякую тобі, тату, — відповіла Нана.

— Я просто хотів, щоб з тобою не сталося лиха.

Усмішка на його обличчі відчувалася, немов прицвяшена.

Дочка засопла й подарувала йому ще один кивок робота. Він зрозумів, що вона ковтає сльози.

— Нумо, Нано… — почав був Френк, але слова, яких він нашукував, розбіглися, коли внутрішній голос засурмив знову, повідомляючи йому, що їй уже задосить. Варто вже припинити це геть к чортам.

— Бувай, тату.

Вона простягнула руку і делікатно пристукнула двері його пікапа. Крутнулася й побігла заїздом, розкидаючи навсібіч оте, що ти там зробила, — сказав свою крейду, просто по своєму дереву, розмазуючи зелень і чорноту його крони. З похиленою головою. Плечі дрижать.

Діти, сказав він собі, не завжди спроможні оцінити, коли ти намагаєшся зробити правильну річ.

4

На столі в Клінта лежали три нічні рапорти.

Перший був передбачуваним, але насторожував: один з чергових офіцерів висловив припущення, що Ейнджел Фіцрой, схоже, доскіпувалася. По сигналу «відбій» Ейнджел намагалася втягнути цього офіцера в дискусію щодо семантики. В Дулінгу строго приписано звертатися до представників влади: «офіцер». Синоніми, як от «назирач» чи «тюремник», не кажучи вже — що самоочевидно — про такі образливі, як «мудак» чи «уйобок», були неприйнятними. Ейнджел спитала в офіцера Веттермора, чи розуміє він англійську мову. «Ясно ж, — сказала Ейнджел, — що ви назирачі. Ви також можете бути й офіцерами, з цим усе гаразд, але не можете не бути назирачами, бо ви назираєте. Хіба ви не назираєте за в’язнями? От пекли б ви пироги, хіба звалися б не пекарем? А якби ями копали, хіба не були б копачем?»

«Утримувану було попереджено, що вона дійшла межі прийнятної дискусії і, якщо не покладе їй край, може очікувати наслідків, — писав Веттермор. — Утримувана поступилася і ввійшла до своєї камери, але потім знову спитала: „Як можна очікувати від в’язнів виконання правил, якщо слова у тих правилах геть безґлузді?“ Тон в утримуваної був погрозливим».

Ейнджел Фіцрой була однією з небагатьох жінок у в’язниці, яку Клінт вважав насправді небезпечною. З огляду на свої діалоги з нею, вважав, що вона соціопатка. Клінт ніколи не помічав з її боку жодної емпатії, а її тутешня особова справа розпухла від різноманітних порушень: наркотики, бійки, агресивна поведінка.

— Як гадаєте, як би ви почувалися, Ейнджел, якби людина, на яку ви напали, померла від ран? — запитав він одного разу в неї під час сеансу групової терапії.

— Ой, — мовила зіщулена в своєму кріслі Ейнджел, перебігаючи очима по стінах його кабінету, — я почувалася б, ну, доволі зле… я гадаю. — А потім, цмокнувши губами, вона вчепилася поглядом у гравюру Гокні. — Дівки, гляньте-но на цю картину. Хтілося б вам отам побувати?

Хоча засуджено її було за доволі серйозний злочин — якийсь чоловік на парковці сказав Ейнджел те, що їй не сподобалося, і вона розбила йому носа пляшкою кетчупу — існували ознаки, що їй безкарно минулося дещо набагато гірше.

У Дулінг із Чарлстона приїздив детектив з проханням до Клінта допомогти у пов’язаній з Фіцрой справі. А саме: детектив прагнув інформації стосовно смерті колишнього хазяїна квартири Ейнджел. Те сталося за кілька років до її теперішнього ув’язнення. Ейнджел була єдиною підозрюваною, але, крім особистого знайомства з жертвою, не було нічого, щоб прив’язати її до цього злочину, і жодного очевидного мотиву. Річ у тому (як це знав сам Клінт), що Ейнджел (про що свідчила її історія) не потрібні були якісь особливі мотиви. Недоданих на решту двадцяти центів було достатньо, щоб її збісити. Той чарлстонський детектив ледь не веселився, описуючи труп хазяїна квартири:

— Виглядало так, ніби старий просто впав зі сходів і заламав собі карк. Але коронер сказав, що хтось ще до смерті добряче попрацював над його палітуркою. Яйця були… я забув, як точно висловився коронер, фрагментовані чи щось таке. Але, кажучи по-простому, вони були буквально розтовчені.

Клінт не мав звички клепати на своїх пацієнтів, тож так і сказав тому детективу, але пізніше він розповів про цей запит самій Ейнджел.

Вона відреагувала з виразом скляноокого здивування на обличчі:

— Яйця можуть фрагментуватися?

Зараз він зробив собі помітку: зайти сьогодні до Ейнджел, перевірити сейсмограму.

Другий рапорт був про утримувану, чергову прибиральницю, яка скаржилася на нашестя нетлі в тюремній кухні. Перевірка офіцера Мерфі не виявила жодних нетель. «Утримувана добровільно зголосилася на аналіз сечі — слідів алкоголю і наркотиків не виявлено».

Здається, цей випадок можна потрактувати як ревне намагання утримуваної подратувати офіцера з ревним намаганням того відплатити їй сторицею. Клінт не був зацікавлений продовжити його своїм втручанням. Він прибрав цей рапорт.

Останній рапорт стосувався випадку з Кітті Мак-Дейвід.

Офіцер Веттермор стисло занотував дещо з її тирад:

«Ця Чорна Янголиця піднеслася від коренів і спустилася з гілля. Пальці її — це смерть, а волосся її сповнене павутиння, і сон є її королівством».