Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 148)
Клодія заговорила, опустивши очі в землю і так ніяково, що жінки гукали, просячи її повторити.
— Я не хочу нікого утримувати, — повторила вона. — Я піду за більшістю.
Пані Першого Четверга також проголосували за повернення.
— Тут краще, — сказала Ґейл, говорячи за всіх. — Щодо цього Дженіс правду каже. Але просто це не Наше Місце. Воно не тут. І хтозна, може те, що оце зараз там трапилося, зробить те місце кращим.
Мікейлі подумалося, що вона, либонь, має рацію, але, ймовірно, лише в короткій перспективі. Чоловіки досить часто обіцяють більше ніколи не піднімати руки на дружину або дітей, але здатні дотримуватися своїх обіцянок якийсь місяць чи два, якщо взагалі дотримуються. Знову повертається лють, наче рецидивні напади малярії. Чому б тепер це мусило змінитися?
Широкі, прохолодні повіви вітру брижили високу траву. Гуси клинами поверталися з безлюдного півдня, перетинаючи синє склепіння над гуртом жінок.
Відчуття, як на похороні, подумала Мері Пак. Таке неуникне, як сама смерть, достатньо сліпуче, щоб обпалювало очі, достатньо холодне, щоб шукати собі і светр, і куртку, але вкриватися сиротами з голови до ніг.
Коли надійшла її черга, вона сказала:
— Я хочу дізнатися, що це за відчуття — бути по справжньому закоханою в хлопця.
Це зізнання напевно розбило б серце Джареду Норкроссу, якби він був присутній там і його почув.
— Я знаю, що світ легший для чоловіків, і це паскудство, і це махлярство, але я хочу прожити нормальне життя, про яке завжди мріяла, і, може, це егоїзм, але це те, чого я хочу, окей? Може, я навіть схочу народити дитину. І… ну, це все.
Ці її останні слова вилилися в рюмсання, і Мері зійшла з ящика, відмахуючись від жінок, які намагалися її втішати.
Магда Дубчек сказала, що, звісно ж, вона мусить повертатися назад.
— Я потрібна Антону.
Її усмішка була жахливою у своїй невинності. Євка побачила цю усмішку, і в неї стиснулось серце.
(З віддалі кількох ярдів, чешучи спину об дубовий корч, лис придивлявся до блакитного згортка, що містив у собі малюка Енді Джонса, залишеного в задньому кошику гольф-кара. Дитина міцно спала, бездоглядна. Ось вона — мрія мрій. Забудьмо про курей, забудьмо нахер про цілий курник, забудьмо всі курники, які лишень існували. Найсолодше за всі смаколики — людське немовля. Чи він наважиться? Шкода, ні. Він міг тільки фантазувати — але ж, ой, яка смачна фантазія! Рожева, ароматна плоть, як масло!)
Одна жінка говорила про свого чоловіка. Він чудовий хлоп, справді, справді, всі турботи порівну, підтримував її у всьому і таке інше. Інша розказала про свого партнерапісняра, він аж ніяк не був схожим на чоловіка-свято, але між ними був такий особливий зв’язок, налаштованість в одній тональності. Його — слова. Її — музика.
Дехто просто сумував за домом.
Керол Лейтон, викладачка предмету «Громадянська освіта» у старшій школі, сказала, що їй хочеться їсти незачерствілі «Кіт Кат»[374], сидіти в домашньому кріслі, дивитися кіно по «Нетфліксу»[375] і гладити свою кицьку.
— Мій досвід з чоловіками був на сто відсотків паскудним, але я не так скроєна, щоб починати все спочатку в новому світі. Може, для такої долі я просто боягузка, але не вмію прикидатися.
Вона не була самотньою у прагненні банального затишку, що залишився в старому світі.
Утім, переважно їх тягнуло назад до синів. Почати все з нуля в цьому світі для кожної жінки означало розпрощатися навіки зі своїми дорогоцінними синами, і це було для них нестерпним. Від цього Євці теж млоїло серце. Сини вбивають синів. Сини вбивають дочок. Сини залишають зброю на видноті, де її можуть знайти інші сини і випадково вбити себе або своїх сестер. Сини випалюють ліси і сини скидають хімікати на землю, щойно відвернуться інспектори Агенції захисту довкілля. Сини не телефонують на день народження. Сини не люблять ділитися. Сини б’ють дітей і душать подружок. Сини розуміють, що вони більші, і ніколи про це не забувають. Синам байдуже, який світ вони залишають своїм синам або дочкам, хоча вони запевняють, що не байду-же, коли надходить час балотуватися на якусь посаду.
Змія блискотливо зіслизнула вниз по Дереву і обернулась чорнотою, повиснувши перед Євкою.
— Я бачила, що ти зробила, — сказала їй Євка. — Я бачила, як ти відволікла увагу Джінет. І я ненавиджу тебе за це.
Змія нічого не сказала у відповідь. Змії не мають потреби виправдовувати свою поведінку.
Ілейн Наттінг стояла разом зі своєю дочкою, але насправді вона була тут практично відсутня. Подумки вона досі бачила мокрі очі тієї мертвої жінки. Вони були майже золотими, ті очі, і дуже глибокими. Вираз їхній був не злим, просто наполегливим. Ілейн не могла зректися тих очей. «Сина… — сказала та жінка. — Я маю сина».
– Ілейн? — покликали її. Надійшла її рішення.
— Я маю справи, які треба зробити, — сказала Ілейн. Вона обхопила рукою Нану за плечі. — І моя дочка любить свого батька.
Нана обняла її навзаєм.
— Лайло? — запитала Дженіс. — Як щодо тебе?
Усі обернулись до неї, і Лайла зрозуміла, що могла б відмовити їх від цього, якби схотіла. Вона могла довести безпечність цього нового світу і знищити старий. Вистачило б якихось кількох слів. Вона могла сказати: «
Хоча, насправді, коли це жінки не пантеличили чоловіків? Вони та магія, про яку мріють чоловіки, й подеколи їхні мрії стають кошмарами.
Велична синь небес вицвітала. Останні смуги світла ставали магнієвими пломінчиками над пагорбами. Євка дивилась на Лайлу, знаючи все, що в ній нуртує.
— Йо, — сказала їм Лайла. — Йо. Вертаймося назад і приведемо тих парубків у форму.
Жінки аплодували.
Євка плакала.
4
Парами відходили вони, немов із ковчега, що пристав до Арарату. Бланш і малюк Енді, Клодія і Сілія, Ілейн і Нана, місіс Ренсом і Платина Елвей. Вони йшли, обережно переступаючи через велетенський горб покрученого коріння, і далі в глибоку ніч всередині Дерева. У проміжку ще мерехтіло розсіяне світло, немов його джерело було десь за рогом… але за рогом чого? Воно поглиблювало тіні, нічого не виявляючи очам. Кожна мандрівниця потім могла згадати лише гул і відчуття тепла. Всередині того слабенько освітленого проходу лунко похрускувало, щось лоскотало шкіру, ніби нетлі доторками своїх крилець, а потім вони прокинулися по той бік Дерева, у світі чоловіків, де їхні кокони розплелися… але без жодних нетлів. Не було їх цього разу.
Магда Дубчек сіла в ліжку в шпиталі, куди поліціянти доправили її тіло після того, як знайшли сплячою вдома поряд з трупом свого сина. Вона змахнула собі з очей павутиння, ошелешено дивлячись, як ціла палата жінок встає з ліжок, розриваючи на собі кокони в оргії воскресіння.
5
Лайла дивилася, як Дерево скидає з себе блискуче листя, немов плаче. Листя сіялося на землю, влягаючись сяйливими курганами. Спадали вервечки моху, зісковзуючи з гілок. Вона побачила, як папуга (його чудесні зелені крила були перевиті срібними смугами) здіймається з Дерева і спурхує в небо… побачила, як він пірнає просто в темряву і перестає існувати. Крапчасті завитки, не так уже й несхожі на ту голландщину в’язів, про яку її попереджав Антон, зненацька поширилися по корінню Дерева. В повітрі повис якийсь хворобливий запах, неначе гниття. Вона зрозуміла, що Дерево заражене паразитами, щось пожирає його зсередини, тим часом як зовні воно вже померло.
— Побачимося на тому боці, міз Норкросс, — махнула їй рукою Мері, тримаючи іншою за руку Моллі.
— Ти можеш називати мене Лайлою, — сказала Лайла, але Мері вже пройшла.
Слідом за ними подріботів лис.
Наприкінці залишилися Дженіс, Мікейла, Лайла і тіло Джінет. Дженіс принесла з гольф-кару лопату. Могила, яку вони викопали, була лише три фути завглибшки, але Лайла не думала, що це має якесь значення. Цього світу не існуватиме після того, як вони його покинуть, тут не буде тварин, які могли б дістатися до тіла. Вони загорнули Джінет у кілька пальт і накрили її обличчя запасною дитячою ковдрою.
— Це був нещасний випадок, — сказала Дженіс.
Лайла нахилилася, підібрала жменьку землі і кинула її на закутану фігуру в ямі.
— Копи завжди так кажуть, коли застрелять якогось бідного чорного чоловіка або жінку, або дитину.
— У неї був пістолет.
— Вона не мала наміру ним скористатися. Вона прийшла рятувати Дерево.
— Я знаю, — сказала Дженіс.
Вона поплескала Лайлу по плечі.
— Але ти тоді не знала. Не забувай про це.
Одна з товстих гілок Дерева застогнала і тріснула, обвалившись на землю з вибухом листя.
— Я б усе віддала, щоб цього не сталося, — промовила Лайла.
Вона не плакала. Наразі сльози були для неї недоступними.
— Я б душу свою віддала.
— Гадаю, вже час іти, — сказала Мікейла. — Поки ми ще можемо.
Вона взяла за руку матір і потягнула її в Дерево.
6
На лічені хвилини Лайла залишилася єдиною жінкою в Нашому Місці. Втім, вона не замислювалася про цю дивину. Вона вирішила бути практичною, просто з цього моменту. Лайла зосередилася на землі, на лопаті, на засипанні могили. Тільки коли роботу було закінчено, вона увійшла в темряву Дерева і пройшла наскрізь. Пішла, не озирнувшись назад. Зробивши це, відчувала Лайла, вона розбила б своє крихке серце.