Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 131)
Це тривало, як здавалося, ледь не роки. Туди-сюди переходила та порожня тарілка. Террі відчував дедалі більшу досаду. Рита, не кажучи ні слова, тільки усміхалась йому так, немов має якийсь секрет. За вікнами кафе пори року мелькотіли, як фотографії у тому старовинному стереоскопі «В’юМастер»: зима, весна, літо, осінь, зима, весна, літо, осінь…
Террі розплющив очі, перед ним стояв Берт Міллер.
Перша думка Террі після пробудження була не про цей сон, а про те, що трапилося раніше цього вечора, біля паркану: Клінт Норкросс зробив йому зауваження щодо випивки, осоромивши його перед іншими двома. Роздратування від сновидіння змішалося з соромом, і Террі повністю усвідомив, що він не та людина, яка годиться для роботи шерифом. Хай цей пост займе Френк Ґірі, якщо він його так прагне. І хай Клінт Норкросс спілкується з Френком Ґірі, якщо йому так хочеться мати справу з тверезим.
Всюди було встановлено туристські ліхтарі. Чоловіки стояли групами, за плечами у них висіли на ременях гвинтівки, вони сміялися й курили, щось їли з пом’ятих пластикових упаковок MRE[361]. Богу тільки відомо, звідки вони поприїжджали. Кілька парубків, стоячи на колінах на асфальті, грали в кості. Джек Албертсон з електродрилем порався біля одного з бульдозерів, щоб причепити перед його вікном залізну плиту.
Виборний Берт Міллер хотів знати, чи є десь вогнегасник. — У тренера Вітстока астма, а звідти, від тих шин, що їх запалили ті засранці, тягне дим.
— Звісно, — сказав Террі і показав на найближчий крузер. — У багажнику.
— Дякую, шерифе.
Виборний пішов діставати вогнегасник. Почулися схвальні вигуки від гравців у кості, коли хтось викотив парне число.
Террі, похитнувшись, підвівся з туристського стільця і теж спрямував себе до крузерів. Йдучи, він розстебнув свій службовий пояс, дозволивши йому впасти в траву. «Нахер усе це лайно, — думав він. — Просто ну його нахер».
У кишені в нього були ключі від Патруля Чотири.
6
Френк спостерігав безмовну відставку чинного шерифа зі свого місця на водійському сидінні пікапа служби контролю тварин.
— Він сам собі все те робив, — сказав Френк. — Я його не зв’язував і не вставляв до рота лійку. Мені його жаль, бо він не мужик для такої роботи, але я йому також заздрю, бо він має можливість все кинути.
— Ні, — погодився Френк. — Я в цій справі до кінця. Заради Нани.
— Ні.
Бо тут уже зібралися всі ці чоловіки і вони налаштовані й готові діяти.
Жирна нетля сіла на щітку склоочисника. Він клацнув тумблером на панелі, щоб її скинути. Потім завів двигун і поїхав геть, але, на відміну від Террі, з наміром повернутися.
Найперше він зупинився біля будинку на Сміт-лейн, щоб навідати Нану й Ілейн у підвалі. Вони лежали так, як він їх залишив: заховані поза стелажами, накриті брезентом. Тілу Нани він сказав, що любить її. Тілу Ілейн — що йому шкода, бо вони ніколи не можуть порозумітися. Йому було дійсно шкода, але той факт, що вона навіть у своєму неприродному сні не припиняє його картати, був надзвичайно дратівним.
Він знову замкнув двері підвалу. На заїзді, в світлі фар пікапа, він побачив калюжу води, що зібралася у великій вибоїні, яку він планував невдовзі залагодити. В калюжі осідала зелена, і коричнева, і біла, і синя мулячка. То були змиті дощем рештки того дерева, яке намалювала Нана своєю крейдою.
Коли Френк дістався середмістя Дулінга, годинник на банку показував 00:04. Уже настав вівторок.
Проїжджаючи повз крамницю «У Зоні», Френк побачив, що хтось там порозбивав вітрини.
Муніципальна будівля досі курилася димом. Його здивувало, що Норкросс дозволив своїм поплічникам підірвати місце роботи власної жінки. Але, як виглядає, люди тепер змінилися — навіть лікарі, як Норкросс. Стали, як були колись, мабуть.
По той бік вулиці, в парку, якийсь чоловік без жодних очевидних причин обробляв різаком покриті патиною штани статуї першого мера в циліндрі. Фонтанували іскри, віддзеркалюючись у затемненому щитку маски зварювальника на голові того чоловіка. Трохи далі інший чоловік, а-ля Джин Келлі у
Той порядок, який існував і який протягом останніх хаотичних днів намагалися кріпити Френк з Террі, вже руйнувався. Френк гадав, що це такі дикі прояви жалю. Це може припинитися, а може й нагромаджуватися до всесвітнього катаклізму. Хтозна?
— Ні, — заперечив він їй.
Він припаркувався за своїм офісом. Щодня він знаходив півгодини, щоб завітати сюди. Годував своїх бродяжок у їхніх клітках і залишав миску «Алпо» для свого улюбленця, свого офісного песика[363]. Щоразу, як він заходив до перетримки, там зчинявся ґвалт, вони хвилювалися, тремтіли, скиглили й вили, тому що зазвичай він міг вигулювати їх тільки раз на день, і то в найкращому разі, а з восьми тварин, може, хіба двоє взагалі були привчені до хатнього життя.
Він уже думав про те, щоб усипити їх. Якщо з ним щось трапиться, вони майже напевне голодуватимуть; навряд чи з’явиться якийсь добрий самарянин і почне ними опікуватися. Можливість просто відпустити їх не спадала йому на думку. Не можна дозволяти собакам бігати на волі.
Перед мисленим зором Френка постала фантазія: він приходить наступного дня з Наною, дозволяючи їй допомагати йому їх годувати й вигулювати. Вона завжди любила це робити. Він знав, що їй подобається його офісний собака — суміш бігла і кокер-спанієля з сонними очима і манерами стоїка. Їй подобалося, як він дрімає, поклавши голову на лапи, наче школярик за партою, змушений слухати якусь безкінечну вчительську лекцію. Ілейн не любила собак, але, незалежно від того, що сталося, це вже було все одно. Так чи інакше, між ним та Ілейн усе скінчено, а якщо Нана захоче мати собаку, той може жити у Френка.
Френк вигуляв їх на потрійних шворках. Закінчивши, він написав оголошення: «БУДЬ ЛАСКА, НАВІДУЙТЕ ТВАРИН. ПЕРЕВІРЯЙТЕ, ЧИ МАЮТЬ ВОНИ ЇЖУ І ВОДУ. СІРОБІЛИЙ МЕТИС ПІТБУЛЬ У № 7 — НОРОВЛИВИЙ, СТАВТЕСЯ ОБЕРЕЖНО, ПРОШУ, НІЧОГО НЕ КРАДЬТЕ, ЦЕ КАЗЕННИЙ ОФІС», — і приліпив його до вхідних дверей клейкою стрічкою. Кілька хвилин він гладив між вухами свого офісного песика.
— Тільки поглянь на себе, — примовляв Френк. — Лишень поглянь на себе.
Коли він повернувся до пікапа і вирушив назад на блокпост, годинник на банку показував 1:11. Він почне всіх готувати до атаки о четвертій тридцять. Світанок настане за дві години.
7
Поза тюремними спортивними полями, із зовнішнього боку огорожі, двоє чоловіків з пов’язаними на ротах банданами заливали з вогнегасників палаючі шини. Виприски вогнегасників флюоресцентно світилися у приладі нічного бачення, а люди здавалися жовтими. Біллі Веттермор не впізнав більшого чоловіка, натомість меншого він знав вельми добре.
— Отамечки, в солом’яному капелюсі отой задрипанець, виборний Міллер. Берт Міллер, — сказав Біллі Віллі Берку.
За цим ховалася парадоксальна особиста історія. Ще навчаючись у Дулінгській старшій школі, Біллі Веттермор, як член Національного доброчесного товариства[364], стажувався в офісі цього виборного. Там він був змушений через силу слухати часті висловлювання Берта Міллера з приводу гомосексуальності.
— Це така мутація, — пояснював Міллер, мріючи її припинити. — Якби можна було вмить винищити усіх ґеїв, Біллі, можливо, поширення цієї мутації вдалося б зупинити, але знову ж таки, як би нам не хотілося цього визнавати, вони теж люди, хіба не так?
Багато чого відбулося за понад десять років, які відтоді минули. Біллі був провінційним хлопцем, до того ж упертим, тож коли він покинув коледж, попри свою розсудливість, повернувся до рідного міста в Аппалачії. У цих місцях те, що він надає перевагу чоловікам, схоже, було першим, шо спадало на думку кожному. І це, коли світ уже мало не двадцять років живе у двадцять першому столітті, шалено дратувало Біллі, хоча він ніколи цього не виявляв, бо то було б для людей тим, на що вони не заслуговували.
Утім, думка про те, щоб увігнати кулю в землю просто перед Бертом Міллером, таким чином змусивши його навалити велику старорежимну купу лайна собі в штани, була надзвичайно спокусливою.
— Я хочу його налякати, Віллі, відігнати від наших шин.
— Ні, — прозвучало не від Віллі, а з-поза нього.
З прочинених дверей ззаду в’язниці матеріалізувався Норкросс. У напівтемряві заледве щось вгадувалося з його обличчя, окрім блиску оправи окулярів.
— Ні? — перепитав Біллі.
— Ні.
Клінт гладив великим пальцем лівої руки кісточки в себе на правій.
— Стрельни йому в ногу. Повали його.
— Серйозно?
Біллі стріляв дичину, але в людей ніколи.
Віллі Берк видав носом щось схоже на гудок.