Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 125)

— Добре, — промовив Френк. Бо це дійсно так і було. Сам він навіть не подумав про бульдозери.

— Уранці ми передусім знесемо там бульдозерами огорожі і через парковку вийдемо на головну будівлю. Таким чином сонце світитиме в очі їм. Крок перший: загнати їх углиб, подалі від дверей і вікон. Крок другий: Джонні Лі підриває передні двері — і ми всередині. Натиснемо на них, щоб покидали зброю. Я думаю, на цьому етапі вони вже це зроблять. Пошлемо кількох людей кругом, на той бік, щоби вони не кинулися туди.

— Має сенс, — сказав Френк.

— Але щонайперше…

— Перше?

— Ми побалакаємо з Норкроссом. Сьогодні ввечері. В живі очі, якщо він справжній мужик. Запропонуємо йому шанс віддати ту жінку до того, як станеться те, чого не переграти назад.

Френкові очі виказували його почуття.

— Я знаю, що ти думаєш, Френку, але якщо він розсудлива людина, то зрозуміє, що це — правильний крок. Врештірешт, він відповідає за більше життів, ніж лише за її.

— А якщо він так само скаже «ні»?

Террі знизав плечима.

— Тоді ми ввійдемо й заберемо її.

— Не зважаючи ні на що?

— Саме так, не зважаючи ні на що.

Вони вийшли, і Террі замкнув за ними двостулкові скляні двері управи.

11

Ренд Квіґлі взяв ящик з інструментами і провів дві години з молотком і шрубелем, обдовбуючи маленьке броньоване вікно в бетонній стіні кімнати відвідин. Тіґ Мерфі сидів поряд, пив колу і курив сигарету. Правила щодо куріння були скасовані.

— Якби ти був утримуваним, — сказав він, — це б додало до твого терміну років п’ять.

— Отже, добре, що я не утримуваний, чи не так?

Тіґ струсив попіл на підлогу і вирішив не казати, про що він думає. Якщо бути замкненим означає бути утримуваним, то саме ними вони зараз і є.

— Чоловіче, ну добряче тут усе збудували, авжеж?

— Угу. Це ж, типу, тюрма чи щось таке, — сказав Ренд.

— Грюк-грюк-грюк.

Коли скло нарешті випало, Тіґ зааплодував.

— Дякую вам, леді і джентльмени, — проголосив Ренд, граючи Елвіса. — Дуже вам вдячний.

З прибраним вікном Ренд міг стояти на столі, який вони туди підтягнули як стрілецьку платформу, і цілитися крізь нього зі своєї зброї. З чистим кутом охоплення від парковки до брами.

— Вони думають, що ми піхви, — сказав Ренд. — Але вони помиляються.

— Достоту так, Ренд’о.

До кімнати зазирнув Клінт.

— Тіґу. За мною.

Вони удвох піднялися сходами в Крило В. Тут була найвища точка в’язниці, єдиний другий поверх у всій будівлі. Вікна в тутешніх камерах дивилися на Західно-Лавінську дорогу. І були вони міцнішими навіть за те вікно у кімнаті відвідин — товсті, армовані, вставлені між шарами бетону. Важко було уявити, щоб Ренд вицюкав таке вікно зі стіни лише ручними інструментами.

— Ми не зможемо захищати цей кінець, — сказав Тіґ.

— Так, — погодився Клінт, — Але тут чудовий спостережний пост і в нас нема потреби його захищати. Тут ніяк не пробитися.

Це здавалося беззаперечним для Клінта, а також для Скотта Х’юза, який відпочивав за кілька камер звідти і прислухався.

— Я певен, хлопці, ви доб’єтеся того, що вас тим чи іншим способом повбивають, і я не проливатиму сліз, коли це трапиться, — гукнув він. — Але мозкоправ має рацію. Потрібна базука, щоб пробити діру в цій стіні.

Того дня, коли дві супротивні групи дулінгських чоловіків озброювалися, готуючись до війни, у Три-Окружжі досі не спало менше сотні жінок. Одною з них була Євка Блек; ще одною — Ейнджел Фіцрой, і ще одною — Джінет Сорлі.

Четвертою була Ваннеса Лемплі. Раніше цього дня чоловік Ваннеси нарешті заснув у своєму кріслі, дозволивши Ван зробити те, що вона вирішила зробити. Відтоді, як вона, застреливши Рі Демпстер, повернулася додому із в’язниці, Томмі Лемплі намагався залишатися без сну разом із нею, скільки йому стачило сил. Ван раділа його товариству. Утім, кулінарний конкурс по телевізору його доконав, заколисавши до країни снів лекцією з молекулярної гастрономії. Перш ніж піти, Ван почекала — упевнитися, що він міцно заснув. Вона не бажала покладати на свого чоловіка, старшого за неї на десять років, з титановими стегнами і хворого на стенокардією, невдячне завдання якось опікуватися її тілом ті бознаскільки літ, які йому залишилися. Не мала Ван також зацікавлення в тому, щоб стати найсумнішим у світі елементом умеблювання.

Хай яка втомлена, але вона досі залишалася легконогою, і вибралася з кімнати, не потривоживши його чуткого сну. У гаражі вона дістала свою мисливську рушницю і зарядила її. Підсмикнувши вгору двері, вона завела свій мотовсюдихід і викотилася з гаража.

План у неї був простий: видертися крізь ліс на кряж понад дорогою, вдихнути свіжого повітря, роззирнутися на панораму, начеркати записку своєму чоловікові і приставити дуло рушниці собі під підборіддя. Добраніч. Принаймні нема дітей, щоб за них хвилюватися. Їхала вона повільно, бо боялася розбитися в такому стомленому стані. Важкі колеса її МВХ посилали струс від кожного кореня й каменя їй в товсті руки і глибше, у самісінькі її кості. Ван не зважала. Дрібний дощик теж був на добро. Попри виснаження — думки в неї ледь повзали — вона глибоко усвідомлювала кожне фізичне відчуття. Чи краще було б померти, не знаючи, що тебе це чекає, як Рі? Ван змогла поставити це запитання, але її мозок не міг впоратися з ним так, щоб дати якусь задовільну відповідь. Кожна відповідь розчинялася, не встигаючи сформуватися. Чому так погано на душі від того, що вона застрелила утримувану, яка, аби вона цього не зробила, убила б іншу утримувану? Чому так погано на душі від того, що вона просто виконала свою роботу? Ці відповіді також не зросталися, навіть не починали.

Ван дісталася на верх кряжа. Вона заглушила МВХ і злізла з сідла. Ген далеко, в напрямку в’язниці якась туманна чорнота спливала над цим днем, що згасає, залишкові випари після лісової пожежі, що перегоріла, випаливши саму себе. Прямо внизу земля спадала довгим легким схилом. При основі цього схилу шумував брудний, роздутий дощем потік. Над струмком, за кілька сотень футів звідси стояла чиясь мисливська хатка із замшілим дахом. Карлючки диму скидалися вгору з пічного димаря.

Вона поплескала по кишенях і зрозуміла, що зовсім забула про папір і щось, чим було б писати. Ван хотіла було розсміятися — самогубство ж зовсім не така складна річ насправді, еге ж? — але найбільше, на що вона спромоглася, було зітхання.

Нема на це ради, і її резони не так уже й важко буде зрозуміти. Якщо її взагалі знайдуть, тобто. І якщо комусь захочеться про це думати. Ван відстебнула зі спини рушницю.

Двері хатини розчахнулись навстіж, якраз коли вона примощувала дуло рушниці до підмурку своєї нижньої щелепи.

– І хай радіє, якщо він досі має ту бум-трубу, — доносячись ясно і чітко, промовив чоловічий голос, — бо інакше пошкодує, що той гицель тоді не впорав його до кінця. Ага, прихопи сканер, я хочу бути в курсі, що роблять копи.

Ван опустила рушницю і дивилася, як двоє чоловіків залізли у блискучий трак «Сілверадо» і поїхали геть. Вона була впевнена, що звідкись їх знає, і, судячи з їхнього вигляду, — пара згайнованих і вигнаних мокрими геть лісових пацюків — це були не персони щойно з урочистої церемонії Торговельної палати. Їхні імена вмент навернулися б їй, якби вона не була такою виснаженою довгим безсонням. Мозок у неї був наче грязюкою набитий. Вона досі відчувала під собою стрибучий МВХ, хоча той не рухався. Примарні крапки світла плавали в неї перед очима.

Коли пікап зник, вона вирішила навідати цю хатину. Там мусить знайтися, чим і на чому писати, нехай навіть на зворотньому боці якогось на роки застарілого календаря.

– І ще мені треба щось, чим прикріпити те до сорочки, — промовила вона.

Голос у неї прозвучав пригаслим і чужим. Когось іншого голос. І той інший стояв просто поруч неї. Але коли вона повернула голову, той хтось пропав. Це траплялося дедалі частіше й частіше: підглядачі никалися у найдальшій досяжності її поля зору. Галюцинації. Скільки можна бути без сну, перш ніж усе раціональне мислення зломиться і ти остаточно втратиш глузд?

Ван знову осідлала свій МВХ і повела його по кряжу туди, де той знижувався, і де вона могла з’їхати на коліїстий путівець, який вів до хатини. Хата смерділа квасолею, пивом, смаженою олениною і чоловічим бздом. Стіл захаращений тарілками, у раковині їх було ще більше, на дров’яній печі — зашкарублі каструлі. На полиці каміну стояло фото дико усміхненого чоловіка з кайлом на плечі і в по-мугирському виношеній федорі, так глибоко нацупленій на голову, що криси цього капелюха пригинали вершечки його вух. Дивлячись на цю тоновану сепією фотографію, Ваннеса ясно зрозуміла, кого вона перед цим бачила, тому що батько показав їй цього чоловіка з фото, коли Ванессі було років дванадцять, не більше. Той тоді якраз заходив до «Рипливого колеса».

— Ото Великий Ловелл Ґрайнер, — сказав їй тато. — І я хочу, щоб ти трималась подалі від нього, любонько. Якщо він коли-небудь привітає тебе, привітайся навзаєм, скажи «добрий день» і йди собі далі, не зупиняючись.

Так ось хто були ті двоє: нікчемні сини Великого Ловелла. Мейнард і Малий Лов Ґрайнери, великі, як життя, і на новенькому пікапі, тоді як вони мусили б перебувати у арештарні в Коглині, чекати суду за, окрім усього іншого, вбивство, яке бачила й погодилася дати щодо цього свідчення Кітті Мак-Дейвід.