Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 123)
— Старпер на ім’я Віллі Берк, — видихнув Террі Кумс крізь зуби. — Добропорядний такий, останні років п’ятнадцять чи двадцять робить багато всього для громади, але й досі браконьєрствує. Колись гнав горілку також, давно, ще замолоду. Може, й досі жене. Ветеран. Уміє про себе подбати. Лайла ніколи його не зачіпала, вважала, що не варта шкурка вичинки, намагатися його на чомусь впіймати. І, як я здогадуюся, він їй подобався.
Він зробив вдих.
— Та й мені теж.
— Добре.
Френк вирішив не згадувати про телефонний дзвінок пані Блек до нього. Він його насправді так збісив, що було б важко переказувати деталі тієї розмови. Одна річ, утім, залишалася, ніби смикаючи його за рукав: як ця жінка хвалила його за те, що захищав свою дочку в шпиталі. Звідки вона могла це знати? Того ранку Єва Блек була в буцегарні. Ця думка повсякчас до нього поверталася, а він повсякчас відпихав її геть. Як і з тими нетлями, що випурхнули з підпаленого фрагменту кокона Нани, він не міг навіть уявити собі цьому пояснення. Він тільки розумів, що Єва Блек хотіла його роздражнити — і в цьому вона досягла успіху. Але він не вірив, що вона розуміє, яке може бути його роздражнення.
У всякім разі, Террі знову повернувся на рейки — він більше не потребує додаткової мотивації.
— Ти хочеш, щоб я почав збирати групу? Я охоче, якщо така твоя воля.
Хоча воля не мала нічого з цим спільного, Террі грав другу скрипку.
5
Оборонці в’язниці поспішно познімали колеса з легковиків і ваговозів на парковці. Загалом там стояло близько сорока машин, включно з тюремними фургонами. Біллі Веттермор з Рендом Квіґлі викочували колеса і складали їх в піраміди по три в мертвій зоні між внутрішнім і зовнішнім парканами, а потім облили їх бензином. Сморід бензину швидко перебив довколишній сирий, горілий запах пожеж, що досі тліли в лісах. Вони залишили колеса на пікапі Скотта Х’юза, але поставили його впоперек перед внутрішньою брамою, як додатковий бар’єр.
— Скотт закоханий у свій трак, — сказав Ренд Тіґу.
— Ти хочеш замість його поставити там свій? — перепитав його Тіґ.
— К чорту, ні, — сказав Ренд. — Ти що, здурів?
Єдиним транспортом, який вони не зачепили, був автодім Баррі Голдена. Його поставили на інвалідній парковці біля бетонної доріжки до дверей Приймальні.
6
Мінус Верн Ренґл, Роджер Елвей і жінки-офіцери департаменту, кожна з яких під час Френкової операції з каталогізації була підтверджена як спляча, зі штату шерифа Лайли Норкросс залишилося семеро поліціянтів: Террі Кумс, Піт Ордвей, Елмор Перл, Ден «Тримач» Трітер, Руп Вітсток Вілл Вітсток та Рід Берровз. На думку Террі, це була сильна група. Всі вони були ветеранами, в поліції щонайменше рік, а Перл з Тримачем служили в Афганістані. Разом із трьома поліціянтамипенсіонерами — Джеком Албертсоном, Міком Наполітано та Нейтом Мак-Ґі — всього було десять.
Із Доном Пітерзом, Еріком Блассом та Френком Ґірі складалася щаслива тринадцятка.
Френк швидко покликав до зброї півдюжини волонтерів, включно із Джей Ті Вітстоком, батьком поліціянтів, які поділяли з ним це прізвище, і головним тренером групи захисту футбольної збірної Дулінгської старшої школи; сюди ж долучилися Падж Мароне, бармен у «Рипливому колесі», що приніс із собою рушницю «Ремінгтон», яку тримав під шинквасом; Дрю Т. Баррі з Дрю Т. Баррі. Компанія «Запорука», доскіпливий страховий агент і призовий мисливець на оленів; Карсон «Ґрунтовний Краянин» Стразерс, шваґер Паджа, який бився з рекордними 10–1 у «Золотих рукавичках», перш ніж лікар йому сказав, що слід покинути цю справу, поки в нього бодай щось лишилося від мозку; і два члени міської ради: Берт Міллер та Стів Пікеринг, що, як і Дрю Т. Баррі, знали, як вилізти на оленячу вежу. Таким чином, їх стало дев’ятнадцять і, тільки-но їм повідомили, що у в’язниці є жінка, яка може мати інформацію стосовно цієї сонної хвороби і навіть знати спосіб зцілення, всім до одного не терпілося прислужитися.
7
Террі був задоволений, але хотів рівно двадцять. Вигляд побілілого обличчя й розірваного горла Верна Ренґла — те, чого він ніколи не зможе забути. Він відчував це так, які відчував Ґірі, мовчазною тінню, що всюди слідує за ним, судячи кожний крок, який він робить.
Та й нехай. Єдиний вихід — навпростець: навпростець через Норкросса до Єви Блек, а через ту Блек до кінця цього кошмару. Террі не знав, що станеться, коли вони до неї дістануться, але знав, що це вже мусить бути кінець. Щойно настане кінець, тоді він зможе спробувати затуманити згадку про безкровне обличчя Верні Ренґла. Не кажучи вже про обличчя його дружини і дочки, яких, по суті, вже не існувало. Іншими словами, задавити свій мозок серйозним запоєм. Він розумів, що Френк заохочує його до випивки, ну то й що? Ну то й що, бля?
Дону Пітерзу було доручено обдзвонити чоловіків-офіцерів зі штату Дулінгського виправного закладу, тож не забрало багато часу вирахувати, що в наряді у Норкросса максимум четверо. Один з них, Веттермор, маніжний і ніби ґей, а інший, Мерфі, колишній учитель історії. Накиньмо ту жінку Блек і старого пердуна Берка, плюс, можливо, будьмо щедрими, ще двоє чи троє, про котрих нам не відомо, а це означає, що їх там менше дюжини і мало від кого з них, якщо взагалі від когось, можна очікувати, що твердо стоятиме, якщо діло піде гаряче, не важить, скільки зброї вони добули.
Террі з Френком зробили зупинку в крамниці горілчаних напоїв на Головній вулиці. Там було відкрито і людно.
— Вона мене більше не любить! — оголосив якийсь дурень усьому магазину, розмахуючи пляшкою джину. Він тхнув, як той тхір.
Полиці стояли переважно порожні, але Террі знайшов дві пінти джину і заплатив грошима, які, мав він підозру, стануть невдовзі зайвими, якщо ця жахлива херня триватиме далі. Одну пінту він вилив у фляжку, а іншу поніс у паперовому пакеті, пішовши разом із Френком до сусіднього провулку. Провулок вивів їх на подвір’я, захаращене сміттєвими мішками і розм’яклими під дощем картонними ящиками. Тут, на рівні землі, між двома вікнами з плівкою замість скла, були подерті двері квартири Джонні Лі Кронського.
Кронський, доволі загадкова фігура в цій частині Західної Вірджинії, відчинив двері й угледів пляшку в пакеті.
— Ті, хто приносить дарунки, можуть увійти, — сказав він, забираючи пляшку.
У вітальні стояв лише один стілець. Його посів сам Кронський. Не звертаючи уваги на Террі з Френком, він глитнув півпінти двома велетенськими ковтками, його борлак скакав, як поплавець на волосіні. Телевізор з вимкнутим звуком показував кількох жінок у коконах, які плавали на поверхні Атлантичного океану. Вони були схожі на химерні рятувальні плотики.
«А якщо якусь із них вирішить вкусити акула?» — подумав Террі. Йому майнуло: якщо таке станеться, на ту акулу може чекати сюрприз.
Що все це могло означати? В чому сенс?
Террі вирішив, що сенс у джині. Він дістав Френкову фляжку і лигнув.
— Ті жінки — з великого літака, що розбився, — сказав Джонні Лі. — Цікаво, що вони отак плавають, авжеж? Ця штука мусить бути вельми легкою. Як капок[348] чи щось таке.
— Лишень подивися на всіх них, — зачудувався Террі. — Так, так, ще те видовище, — поплямкав губами Джонні Лі. Він був ліцензованим приватним детективом, але не того роду, що стежать за зрадливими чоловіками чи дружинами або розкривають таємничі справи. До 2014 він працював на вугільну «Енергокомпанію „Уліс“», катався велосипедом на її різні виробництва, видаючи себе за шахтаря, слухав балачки про профспілковий рух, працював на те, щоб підривати довіру до лідерів, які здавалися ефективними. Іншими словами, був ручним псом компанії.
А потім трапилася халепа. Добряча халепа, можна сказати. Вибух і обвал у виробку. Людиною, яка працювала там підривником, був Кронський. До того три шахтарі, яких поховало під горою, вголос балакали про перевибори. Майже як прокляття, один з них був у майці з обличчям Вуді Ґатрі[349]. Адвокати, найняті компанією «Уліс», запобігли висуненню звинувачень; просто трагічний інцидент — успішно довели вони перед великим журі присяжних; але Кронському довелося піти на пенсію.
Отаким чином він почав жити в Дулінгу, де колись народився. Тепер у своїй ідеально розташованій квартирі — зразу за рогом від горілчаної крамниці — він перебував у процесі доведення себе до смерті пияцтвом. Щомісяця через «Федерал Експрес» йому надходив чек від компанії «Уліс». Одна знайома Террі з банку розказувала йому, що позначка на корінці завжди була однаковою: «ГОНОРАРИ». З чого б не складалися ті «ГОНОРАРИ», багатства вони йому не принесли, доказом чому була ця задрипана квартирка, але для існування Кронському їх вистачало. Вся ця історія була відома Террі, тому що й місяця не минало без того, щоб хтось із сусідів, почувши, як б’ється скло, не викликав сюди поліцію — у якесь із вікон Кронського влітав камінь або цеглина, безсумнівно кинуті активістами профспілки. Сам Джонні Лі до поліції не звертався ніколи. Даючи зрозуміти, що його це не особливо хвилює — Дж. Л. Кронському було Глибоко Насрати на профспілку.
Одного дня, незадовго до початку Аврори, коли Террі був у наряді з Лайлою в Патрулі Один, їхня розмова повернула на Кронського. Лайла сказала: