Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 118)

— Нехай ще трохи потримає.

Тут уже Лайлу полишили всі сумніви.

7

Захід сонця в колишньому містечку Дулінг, яке тепер зветься Нашим Місцем.

Лайла сиділа на передньому ґанку будинку на Сейнт-Джордж-стрит зі зшитим степлером стосом паперів у руках, аж тут на доріжці з’явилася Дженіс Котс. Коли Дженіс сіла поруч з нею, Лайла вловила запах ялівцю. Із внутрішньої кишені свого стьобаного жилета колишня директорка в’язниці дістала джерело цього аромату: пінтову пляшку джину «Шенлі»[326] і запропонувала Лайлі. Лайла похитала головою.

— Затримка відділення плаценти, — промовила Дженіс. — Так мені сказала Ерін. Ніяк було її вишкребти, принаймні вчасно, щоб зупинити кровотечу. Й ніяких ліків із тих, які вони зазвичай використовують.

— Пітоцин[327], — сказала Лайла. — Я приймала його, коли народжувала Джареда.

Якийсь час вони сиділи мовчки, дивлячись, як сточується світло з цього дуже довгого дня. Нарешті Дженіс промовила:

— Я подумала, може, тобі потрібна допомога, щоб розібратися з її речами.

— Усе вже зробила. В неї їх було небагато.

— Як у всіх нас. І так навіть легше, як ти вважаєш? У школі ми вчили якийсь вірш, щось про набутки й витрати, які руйнують наші сили. Кітс, мабуть.

Лайла, яка також учила цей вірш, знала, що його написав Вордсворт[328], проте нічого не сказала.

Дженіс повернула пляшку до кишені, з якої та була з’явилася, і видобула відносно чистого носовичка. Ним вона витерла Лайлі спершу одну щоку, а потім іншу — що навіяло тій болісно ніжні спогади про матір, яка робила це так багато разів, коли Лайла, самозвана шибайголова, падала зі свого велика або скейтборда.

— Я знайшла це в комоді, де вона тримала дитячі речі, — сказала Лайла, подаючи Дженіс тоненький стос сторінок. — Це лежало під піжамами і пінетками.

Спереду Тіффані приклеїла картинку усміхненої, осяяної золотим потоком сонячного світла, ідеально завитої матусі з розсміяним немовлям на руках. Дженіс майже не сумнівалася, що це була вирізка з реклами Ґерберівського дитячого харчування в якомусь старому жіночому журналі — можливо, «Добра домівка»[329]. Під картинкою Тіффані вивела: «КНИЖКА ДОБРОГО ЖИТТЯ ЕНДРЮ ДЖОНСА».

— Вона знала, що буде хлопчик, — сказала Лайла. — Не знаю, яким чином, але знала.

— Магда їй сказала. Якась старої баби казка про високий живіт.

— Вона б мусила довгенько над цим працювати, а я її ніколи з ним не бачила, — Лайлі подумалось, може, Тіфф, було ніяково. — Прочитай першу сторінку. Від цього в мене й почався сльозогін.

1. Будь добрим до інших & вони будуть добрими до тебе.

2. Не вживай наркотиків для розради НІКОЛИ.

3. Якщо ти неправий, вибачайся.

4. Бог бачить, коли ти грішиш, але ВІН добрий & пробачить.

5. Не кажи неправди, бо це стає звичкою.

6. Ніколи не шмагай коня.

7. Твоє тіло — це твій храмм, тому НЕ КУРИ.

8. Не обманювай, дій з кожним ПО ПРАВДІ.

9. Будь обережним у виборі друзів, я не була.

10. Пам’ятай твоя мама завжди тебе любитиме & в тебе буде все ГАРАЗД!

— Оце останнє мене так торкнуло, — сказала Лайла. — І досі не відпускає. Дай мені ту пляшку. Гадаю, зрештою, мені таки потрібен ковток.

Дженіс подала їй джин. Лайла ковтнула, скривалася і віддала пляшку назад.

— Як там дитина? Все гаразд?

— Зважаючи на те, що він народився за шість тижнів до терміну та ще й в намисті з власної пуповини, в нього все дуже добре, — сказала Дженіс. — Слава Богу, в нас є Ерін і Джолі, а то ми б втратили їх обох. Він зараз у Лінди Беєр з її дитиною. Лінда лише недавно припинила годувати Алекса, але щойно вона почула, як плаче Енді, в неї зразу ж повернулося молоко. Так вона каже. Тим часом, у нас нова трагедія.

«Неначе Тіффані не було достатньо для одного дня», — подумала Лайла, намагаючись набрати ділового вигляду.

— Розказуй.

– Ґерда Голден, знаєш? Старша з чотирьох дочок Голдена? Вона зникла.

Що майже напевне означало, що в тому іншому світі з нею трапилося щось смертельне. Тепер вони всі тут сприймали це як факт.

— Як це сприймає Клара?

— Так, як ти й могла б очікувати, — сказала Дженіс. — Вона мало не збожеволіла. Протягом останнього тижня чи більше у неї з дівчатами було оте запаморочення…

— Отже, хтось їх там рухав.

Дженіс знизала плечима.

— Можливо. Ймовірно. Що воно там не є, Клара тепер боїться, що котрась з її дівчаток зникне в будь-яку мить. А, може, й усі троє. Я б теж боялася.

Вона почала гортати «Книжку доброго життя Ендрю Джонса». Кожна сторінка була заповнена тлумаченнями тих 10 правил.

— Ми можемо поговорити про те Дерево? — спитала Лайла.

Дженіс подумала, потім похитала головою.

— Можливо, завтра. Зараз я просто хочу поспати.

Лайла, яка не була впевнена, що зможе заснути, взяла руку Дженіс і потисла її.

8

Нана спитала у своєї матері, чи може вона залишитися спати з Моллі в будинку місіс Ренсом, і Ілейн, з’ясувавши, що стара пані не буде проти, дала їй свій дозвіл.

— Звичайно, — сказала місіс Ренсом. — І Моллі, і я, ми любимо Нану.

Це було доволі слушним для колишньої Ілейн Ґірі, яка чи не вперше зраділа, що її дівчинки не буде вдома. Нана була її дорогоцінністю, її коштовним камінчиком — рідкісний пункт згоди з її відчуженим чоловіком, завдяки цьому їхній шлюб тривав довше, ніж проіснував би в іншому разі — але цього вечора Ілейн мусила виконати одне серйозне завдання. Більше заради Нани, ніж заради неї самої. Заради всіх жінок Дулінгу насправді. Дехто з них (Лайла Норкросс, наприклад) можуть не розуміти цього зараз, але зрозуміють потім.

Якщо, тобто, якщо вона зважиться довести цю справу до кінця.

Гольф-кари, на яких вони вирушали в експедицію до того химерного дерева в лісі, були акуратно поставлені на парковці поза тим, що колись було муніципалітетом. «Одне добре слово, яке можна сказати про жінок, — подумала вона, — одне з багатьох добрих слів — це те, що вони зазвичай прибирають на місце речі, якими покористувались. Чоловіки інакші. Вони кидають свої речі абиде. Скільки разів вона казала Френку, щоб клав свій брудний одяг у короб — чи не достатньо вже того, що вона його пере і прасує, без того, щоб його ще й десь збирати? А скільки разів вона його все-таки знаходила у ванній біля душа або розкиданим у спальні по підлозі? А чи він потурбувався сполоснути склянку або помити тарілку після перекуски пізнього вечора? Ні! Щойно по тому, як їх було використано, тарілки і склянки немовби ставали невидимими». (Той факт, що її чоловік підтримував свій кабінет в бездоганному стані і клітки для тварин чистесенькими, робив таке його недбальство ще більш дратівним.)

Дрібниці, скажете ви, і хто б заперечував? Дійсно дрібниці. Але протягом років ці звички стали домашнім варіантом старовинних китайських тортур, про які вона прочитала в одній книжці «Тайм-Лайф»[330], витягненій з ящика для пожертв у «Ґудвілі». «Смерть через тисячу порізів» — так це називалося. Поганий характер Френка був тільки найгіршим і найглибшим з тих порізів. Ох, інколи траплявся подарунок або ніжний поцілунок у зашийок, або поїздка кудись повечеряти (зі свічками!), але всі ті речі були лише глазур’ю на черствому, важкому для пережовування торті. Їхнього Шлюбу Торті. Вона не готова була сказати, що всі чоловіки однакові, але більшість із них саме такі, тому що такі інстинкти йдуть в одному пакеті. Разом з пенісом. Дім чоловіка — це його замок, відомий вислів, і в XY хромосомі глибоко вкорінене переконання, що кожен чоловік — король, а кожна жінка — його служниця.

Ключі досі в гольф-карах. Звісно, що так. У Нашому Місці може трапитися, що підцуплять якусь дрібничку, але справжніх крадіжок нема. Це одна з тутешніх приємностей. Тут багато приємностей, але не всі можуть ними задовольнитися. Взяти лишень оте скиглення і квиління, що не вщухає на Зборах, наприклад. Нана була там кілька разів. Вона думає, що Ілейн не знає, але Ілейн знала. Добра мати слідкує за своєю дитиною і знає, коли на неї впливають погані приятелі з поганими ідеями.

От два дні тому ця Моллі була в них і дві дівчинки чудово провели час: спершу гралися надворі (класики та скакалка), потім — у хаті (переставляли меблі у великому ляльковомубудиночку, який Ілейн взяла додому з Дулінгського «Меркантайлу»[331]), потім знову надворі до заходу сонця. Вони гарненько повечеряли, після чого Моллі пішла собі додому — два квартали в сутінках. Сама-одна. А чому вона може так робити? Тому що в цьому світі нема хижаків. Нема педофілів.

Гарний був день. Тому-то Ілейн так здивувалась (і трішки злякалася, чому ж не визнати це), коли, йдучи до спальні, зупинилася під доньчиними дверима і почула, як Нана плаче.

Ілейн вибрала гольф-кар, повернула ключ і торкнулася носком маленької круглої педалі акселератора. Вона беззвучно вирулила з парковки і вирушила Головною вулицею повз мертві вуличні ліхтарі і темні фасади крамниць. За дві милі від міста вона під’їхала до акуратної білої будівлі з двома даремними бензоколонками перед нею. Вивіска на даху оголошувала, що це «Дулінгський сільмаг». Хазяїн Кабір Патель і троє його вельми ґречних (на людях принаймні) синів, звісно, зникли. Коли почалася Аврора, його дружина гостювала у своїх родичів у Індії і зараз напевне лежить у коконі в Мумбаї чи в Лакнау, чи в якійсь іншій із тамтешніх місцин.

Містер Патель торгував потроху геть усім — це був єдиний спосіб конкурувати з супермаркетом — але більшості товарів тут уже не залишилось. Алкоголь, звісно, зник першим; жінки полюбляли випити, а хто навчив їх отримувати від цього насолоду? Інші жінки? Рідко.