Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 120)

Нехай Дерево, яке вони знайшли цього дня, може бути дивовижним, але однаково воно дерево, а дерева горять. Звісно, там ще є той тигр, не забуваймо, але вона має зброю. Відігнати його, налякавши, застрелити, якщо буде необхідно. (Вона вміла стріляти; батько її колись навчив.) Ці думки можуть бути зайвою засторогою. Лайла назвала того тигра й лиса емісарами, й Ілейн це здавалося правильним. Вона гадала, що тигр не намагатиметься її зупинити, що те Дерево фактично не охороняється.

Якщо це двері, вони мусять бути замкненими назавжди.

Колись Нана все зрозуміє і подякує своїй матері за те, що вона правильно вчинила.

9

Лайла спала, але прокинулася невдовзі по п’ятій, коли новий день був лише плохенькою смужкою світла на східному обрії. Піднявшись, вона скористалася нічним горщиком. (Водогін з’явився в Дулінгу, але він поки ще не дійшов до цього будинку на Сейнт-Джордж. «Ще тиждень або два», — запевняла їх Магда.) Лайла зважала, чи не повернутися їй до ліжка, але зрозуміла, що буде лише перекидатися з боку на бік і думати, як Тіффані — попелясто-сіра наприкінці — востаннє знепритомніла, так і тримаючи свою новонароджену дитину на руках, Ендрю Джонса, чиєю єдиною спадщиною буде скріплена степлером книжечка рукописних аркушів.

Лайла одяглася і вийшла надвір. Вона не мала якоїсь конкретної мети, але не особливо здивувалася, побачивши перед собою потрощену руїну муніципалітету; більшу частину свого дорослого життя вона провела, працюючи тут. Це був свого роду магнітний полюс, хоча насправді там не залишилося нічого такого, на що варто було б подивитися. Якась пожежа призвела до цієї руйнації — можливо, вдарила блискавка або замкнуло електрику. Той бік будівлі, де колись містився кабінет Лайли, перетворився на чорні уламки, роками вітри проміталися крізь розбиті стіни і вікна, роблячи свою справу з іншою половиною, розм’якшуючи гіпсокартон для плісняви, наносячи сміття, яке шарами вкривало підлогу.

Тому Лайла здивувалася, побачивши, що хтось сидить там на гранітних сходах. Ці сходи залишилися, мабуть, єдиним, за чим ще вгадувалася стара будівля.

Коли Лайла наблизилася, та постать підвелася й рушила до неї.

— Лайло?

Сповнений непевності і задавлений нещодавно пролитими сльозами голос був знайомим.

— Лайло, це ви?

Тепер нові жінки з’являлися дуже зрідка, і якщо ця буде останньою, то кращої годі й бажати. Лайла підбігла до неї, обійняла і розцілувала в обидві щоки.

— Лінні! О Боже, як я рада тебе бачити!

Лінні Марс обняла її навзаєм з панічною силою, та потім відтулилася, щоб роздивитися Лайлине обличчя. Упевнитися. Лайлі це було цілком зрозуміло, тому вона стояла нерухомо. Але Лінні усміхалася і сльози в неї на щоках були гарними. Лайлі подумалося, що це так, немов якісь небесні терези врівноважилися — з одного боку відхід Тіффані, а з іншого — прибуття Лінні.

— Ти довго тут сидиш? — нарешті запитала Лайла.

— Я не знаю, — сказала Лінні. — Годину чи, може, дві. Я бачила, як заходив місяць. Я… я не знала, куди мені піти. Я сиділа в офісі, дивилася в ноутбук, а потім… як я тут опинилася? Де це?

— Це складно, — відповіла Лайла і, підводячи Лінні назад до сходів, раптом уторопала, що жінки вельми часто кажуть ці слова, а чоловіки майже ніколи.

— У певному сенсі ти й досі в офісі, тільки лежиш у коконі. Чи то ми так думаємо принаймні.

— Ми мертві? Привиди? Ви це говорите?

— Ні. Це реальне місце.

Лайла не була впевнена в цьому спочатку, але тепер цілком. Що ближче пізнаєш, то менше (або ні) захвату, але, напевне, більше віри.

— Скільки ви вже тут?

— Місяців вісім. Можливо, більше. Час рухається швидше по цей бік того… ну, чогось того, поза чим ми зараз. Гадаю, що по той бік — там, звідки ти прийшла — ще й повного тижня не минуло відтоді, як почалася Аврора, правильно?

— П’ять днів, я гадаю.

Лінні знову сіла.

Лайла почувалася жінкою, яка довго живе за кордоном і спрагла новин з батьківщини.

— Розкажи мені, що відбувається в Дулінгу.

Лінні скоса глянула на Лайлу і махнула рукою в бік вулиці.

— Але ж це і є Дулінг, хіба не так? Тільки вигляд має якийсь порепаний.

— Ми над цим працюємо, — сказала Лайла. — Розкажи мені, що відбувалося, коли ти ще була там. Чи балакала ти з Клінтом? Ти що-небудь знаєш про Джареда?

Це було малоймовірно, але вона мусила спитати.

— Багато я розповісти не можу, — сказала Лінні. — Бо останні два дні я тільки про те й думала, щоб не заснути. Весь час приймала ті наркотики з комори речових доказів — ті, що з рейду на братів Ґрайнерів, — але під кінець вони вже майже зовсім не діяли. А ще відбувалися дивні речі. Люди приходили і йшли. Кричали. За начальника хтось новий. Здається, його звуть Дейв.

— Який ще Дейв?

Єдино так змогла утриматись Лайла від того, щоб не струснути свою диспетчерку.

Лінні насупила брови, зосереджуючись, намагаючись згадати.

— Не Дейв, — нарешті промовила вона. — Френк. Такий великий парубок. Він ще носив якусь форму, не копівську, але потім почав ходити у формі копа. Може, Френк Ґіргарт?

— Ти маєш на увазі Френка Ґірі? Урядника контролю за тваринами?

— Так, — кивнула Лінні. — Правильно, Ґірі. Дідько, ну він і настирливий. Наче виконує якусь місію.

Лайла не знала, як їй сприйняти цю новину про Ґірі. Вона згадала співбесіду з ним щодо роботи, яку зрештою отримав Ден Тримач. Особисто Ґірі справляв враження — меткий, упевнений — але його особова справа як урядника контролю за тваринами її насторожила. Занадто щедрим він був на штрафи, і забагато на нього надходило скарг.

— А як щодо Террі? Він старший офіцер, він мусив би зайняти моє місце.

— Пиячить, — сказала Лінні. — Дехто з інших копів з цього сміється.

— Що ти таке…

Лінні підняла руки, щоб її зупинити:

— Але потім, якраз перед тим, як мені заснути, зайшли люди і сказали, що Террі потрібна зброя з нашої зброярні, і це через якусь жінку, що у в’язниці. Той, що зі мною балакав, це той громадський захисник, який, ви казали, нагадує вам Віллі Ґарднера у «Гарній дружині»[332].

— Баррі Голден?

Лайла не могла нічого второпати. Жінка у в’язниці, це, безумовно, Євка Блек, а Баррі тоді допоміг Лайлі перевести Євку в тамтешню камеру, то навіщо йому…

— Так, він. І ще інші були з ним. Одна жінка. Дочка директорки Котс, я думаю.

— Цього не може бути, — заперечила Лайла. — Вона працює в ОК.

— Ну, може, хтось інший. На той час я вже була наче в глибокім тумані. Але пам’ятаю Дона Пітерза, запам’ятала його, бо він намагався лапати мене на новорічній вечірці минулого року в «Рипливому колесі».

— Той Пітерз, що з в’язниці? Він був з Баррі?

— Ні. Пітерз прийшов потім. Він так лютився, коли дізнався, що частина зброї зникла. «Вони забрали все найкраще», — кричав він, я це пам’ятаю, і з ним ще був хлопець, і той хлопець сказав… він сказав… — Лінні подивилася на Лайлу величезними очима. — Він сказав: «А що як вони забрали це для Норкросса, в тюрму? Як ми тепер вирвемо ту курву звідти?»

Лайла уявила собі перетягування линви з Євкою Блек в ролі вузла посередині, який означатиме перемогу однієї чи іншої сторони.

— Що ти ще пам’ятаєш? Подумай, Лінні, це важливо!

Хоча що вона, Лайла, може тут зробити, якщо це й так?

— Нічого, — сказала Лінні. — Після того, як Пітерз і той молодик вибігли, я заснула. І прокинулась тут.

Вона з сумнівом роззирнулася, досі не певна, що навкруги є «тут».

— Лайло?

— Гм-м?

— А тут є щось поїсти? Мені здається, я й справді не мертва, бо дуже голодна.

— Звичайно, — сказала Лайла, допомагаючи жінці звестись на рівні. — Яєчня з тостами, як тобі таке?

— Божественно. Я відчуваю, що могла б з’їсти півдюжини яєць і ще залишиться місце для млинців.

Але, як виявилося, Ліннета Марс так і не отримала свого сніданку, — фактично останній раз вона поїла за день до цього (два вишневих поп-тарти, підігрітих у мікрохвильовці в кімнаті відпочинку шерифської управи.) Коли жінки завернули на Сейнт-Джордж-стрит, Лайла відчула, як долоня Лінні розтанула в її руці. Кутиком ока вона вловила короткий шок на обличчі Лінні. А потім не лишилося нічого, крім хмарки нетлів, що здіймалася в ранкове небо.

Розділ 10

1

«Неможливо вгадати, — любив казати Ловелл Ґрайнер-старший, — де може початися глибока вугільна жила».