Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 115)

Ще кілька кроків далі, а там простяглася на боку жінка в тій позі, яку приймав і сам Рід, коли, лежачи на дивані, дивився телевізор. Павутинну маску з неї здерло через контакт із дорогою, і шкіру було подерто. З того, що залишилося від її обличчя й тіла, Рід зміг тільки визначити, що вона молода, але не більш того. Куля прорвала велику рану в її грудях. Кров з дівчини стікала на вологе дорожнє покриття.

По асфальту позаду Ріда заляпотіли кросівки.

– Ґердо! — закричав хтось. — Ґердо!

Рід обернувся, і Баррі Голден, промчавши повз нього, упав на коліна біля тіла своєї дочки.

Верн Ренґл із закривавленим носом плентався вгору дорогою слідом за Голденом, валуючи, що він йому зробить обрізання, цьому уйобку.

От же купа лайна: якийсь розмазаний чоловік, мертва дівчина, виючий адвокат, розпсихований Верн Ренґл, зброя і набої посеред дороги. Рід радів, що Лайли Норкросс нема зараз на посту шерифа, бо йому не хотілося б навіть пробувати пояснити їй, як все це трапилося.

Рід спробував вхопити Верна, але запізнився на якусь секунду, вловивши тільки шматочок тканини на його плечі. Верн вирвався і гахнув Баррі Голдена по потилиці руків’ям свого пістолета. Пролунав огидний тріск, наче гілка зламалась, хлюпнула кров. Баррі Голден повалився обличчям на дорогу поряд зі своєю дочкою. Верн присів біля непритомного юриста і почав знову і знову гатити його руків’ям пістолета.

— Уйобок, уйобок, уйобок! Ти зламав мені носа, ти, бля… Та молода жінка, яка мусила бути мертвою, а виявилося, що ні, вхопила Верна за нижню щелепу, вчепилася пальцями за його нижні зуби і смикнула до себе, на землю. Голова її підвелася, рот широко роззявився і вона ввігналася зубами Верну в горло. Рідів напарник почав молотити руків’ям пістолета її. Їй те було байдуже. По боках її губ ринула артеріальна кров.

Тут Рід згадав про власну зброю. Він навів пістолет і стрелив. Куля увійшла молодичці в око, тіло її розслабилося, але зуби лишилися замкнутими на горлі Верна. Здавалося, ніби вона п’є його кров.

Рід, стоячи на колінах, втопив пальці у те гаряче й слизьке місиво, де зуби молодки угризлися в горло Верна. Він посмикав, потягнув, відчуваючи язик і емаль. Верн ще раз замахнувся на неї, але безрезультатно, — пістолет вилетів йому з руки й відскочив геть. І тоді вже Верн повалився.

7

Останній у каравані з трьох крузерів, Френк їхав сам. Сирени ревли у всіх. Ордвей з Террі їхали в передньому, за ними — Пітерз і Пітерзів поплічник Бласс. Френк зовсім не шукав собі самотності, схоже було, що вона сама його знаходить. Чому так? Ілейн забрала Нану і покинула його самого. Оскар Сілвер злетів з дороги і покинув його самого. Це гірко. Йому було гірко. Втім, може так і мусить бути — таким він мусить бути — щоби зробити те, що він мусить зробити.

Та чи зможе він це зробити? Справи пішли не туди. Рід Берровз доповів по радіо, що була стрільба, один офіцер загинув. Френк вважав, що він готовий убити заради своєї дочки, він був певен, що готовий вмерти заради неї. Проте зараз йому дійшло, що він не один такий, готовий іти на смертельний ризик. Люди Норкросса вкрали в поліції зброю і прорвалися крізь блокпост. Які б вони не мали причини, налаштовані були рішуче. Це непокоїло Френка — така їхня рішучість, ті їхні загадкові причини. Що ними рухає? Що там таке між Євою Блек і Норкроссом?

Задзвонив його телефон. Караван мчав у північному напрямку, на Круглявий пагорб. Френк дістав телефон з кишені.

– Ґірі.

— Френку, це Єва Блек.

Говорила вона ледь чутніше за шепотіння, і голос у неї був хриплуватим, фліртового ґатунку.

— Невже справді? Приємно познайомитися.

— Я телефоную вам зі свого нового мобільного. Свого в мене не було, тож Лорі Гікс подарував мені власний. Хіба не шляхетно з його боку? До речі, ви могли б і зменшити швидкість. Нема потреби наражатись на ризик потрапити в аварію. Автодім уже втік. Там лише четверо мертвих людей і Рід Берровз.

— Звідки ви це знаєте?

— Вірте мені, я знаю. Клінт був здивований, як легко вдалося впоратися з цим пограбуванням. І я теж, якщо чесно. Ми добре з ним посміялися. Я думала, ви трішки краще контролюєте ситуацію. Моя помилка.

— Вам краще було б здатися, міз Блек.

Френк зосередився на зважуванні своїх слів. На утримуванні під лядою тієї пекельності, що прагнула затопити його мозок.

— Або віддати те… невідомо що. Чим би воно не було. Вам варто це зробити, поки ніхто не постраждав.

— О, ми вже цілком проминули стадію «ніхто не постраждав». Суддя Сілвер, наприклад, більше, ніж просто постраждав. Як і доктор Флікінджер, котрий не був аж таким поганцем, коли мав чисту голову. Ми зараз на стадії масового винищення.

Френк здавив кермо крузера.

— Хто ви така, курва, є?

— Я могла б поставити вам точно таке запитання, але я знаю, що б ви мені відповіли: «Я Добрий Батько». Тому що у вас завжди лише Нана-Нана-Нана, хіба не так? Татусь-захисник. А ви бодай раз подумали про всіх тих інших жінок, про те, що ви можете їм зробити? Які ризики ви можете створювати?

— Звідки ви знаєте про мою дочку?

— Це моя справа — знати. Є одна така стара блюзова пісня, там слова: «Перш ніж винуватити мене, поглянь-но на себе»[322]. Вам треба розширити власне бачення, Френку.

«Що мені треба, — подумав Франк Ґірі, — це вхопити руками тебе за горло».

— Чого ви хочете?

— Я хочу, щоби ви вилюдніли! Я хочу, щоб ви, курва, вилюдніли, і зробили це цікаво! Я хочу, щоб ваша дорогоцінна Нана могла прийти в школу і сказати: «Мій тато не просто цивільний службовець, який ловить бродячих котів, він не просто той чоловік, який б’є кулаком у стінку чи розтягує мою улюблену майку, чи кричить на маму, коли щось іде не по його. Він також той чоловік, який зупинив злу стару відьму, яка поклала в сон усіх жінок…»

— Не приплутуй сюди мою дочку, ти, сучко.

Іронічні нотки випарувалися з її голосу.

— Коли ви захищали її у шпиталі, ви діяли хоробро. Я була в захваті. Я була в захваті від вас. Це чиста правда. Я знаю, як ви її любите, і це не дрібниця. Я знаю, що ви, у свій власний спосіб, бажаєте для неї всього найкращого. І це змушує мене вас трішечки любити, навіть попри те, що ви є частиною моєї проблеми.

Попереду дві перших машини вже зупинилися біля пом’ятого крузера Ріда Берровза. Френк побачив, що Берровз іде до них. Дещо далі він побачив тіла на дорозі.

— Припиніть це, — сказав Френк. — Звільніть їх. Звільніть жінок. Не тільки мою дружину і дочку, всіх їх.

Євка сказала:

— Спершу ви мусите мене вбити.

8

Ейнджел спитала, хто був той Френк, з яким Євка щойно балакала.

— Він драконоборець, — відповіла Євка. — Мені лише треба було переконатися, що він не дозволить собі відволікатися на єдинорогів.

— Ну, ти на всю голову їбанута, — присвиснула Ейнджел.

Це було не так, але в Євки не стояли на порядку денному дебати з Ейнджел — котра в будь-якому разі трималася своєї опінії.

Розділ 9

1

Цей лис приходить до Лайли в сновидінні. Вона розуміє, що це сон, бо лис уміє балакати.

— Агов, бейбі, — каже він, прослизаючи до спальні в будинку на Сейнт-Джордж-стрит, де вона тепер живе з Тіффані, Дженіс Котс і двома лікарками з Жіночого центру — Ерін Айзенберг та Джолі Сурат. (Ерін і Джолі незаміжні. Третя лікарка з Жіночого центру, Джорджія Пікінз, живе на іншому кінці міста з двома дочками, котрі гірко сумують за своїм старшим братом.) Ще одна причина, яка дає зрозуміти їй, що це сон, те, що в кімнаті вона сама. Інше односпальне ліжко, яке належить Тіффані, — порожнє і акуратно заправлене.

Лис кладе свої спритненькі передні лапи — радше білі, аніж руді, ніби він ішов десь по свіжій фарбі, добираючись сюди, — на плед, яким вона вкрита.

— Чого ти хочеш? — питається Лайла в нього.

— Показати тобі дорогу назад, — каже лис. — Але тільки якщо ти хочеш піти.

2

Коли Лайла розплющила очі, був ранок. Тіффані, як і слід, лежала в своєму ліжку, ковдри зсунуті до колін, півмісяць живота височить над трусами-боксерами, в яких вона зазвичай спить. Тіффані вже була на восьмому місяці.

Замість іти на кухню готувати гидке на смак вариво з цикорію, який у цій версії Дулінга слугував їм кавою, Лайла пройшла прямо коридором і прочинила двері у приємний весняний ранок. (Час тут минав з такою в’юнкою жвавістю; годинники підтримували звичайний час, хоча насправді нічого звичайного в цьому не було.) Лис був там, як вона й очікувала, сидів на порослій травою кам’яній доріжці, акуратно укривши пухнастим хвостом свої лапи. Він роздивлявся на Лайлу з живою цікавістю.

— Агов, бейбі, — промовила Лайла.

Лис скинув головою і неначе усміхнувся. Потім потьопав на розбиту дорогу і знову сів. Дивлячись на неї. Чекаючи.

Лайла пішла будити Тіффані.

3

Кінець-кінцем сімнадцять мешканок Нашого Місця виру-шили за лисом на шести гольф-карах, караван повільно викотився з міста і поїхав колишнім шосе 31 в бік Круглявого Пагорба. Тіффані сиділа в передній машинці разом з Лайлою й Котс, всю дорогу нарікаючи, що їй не дозволили їхати верхи на власному коні. Це заборонили Ерін і Джолі, яких непокоїла сила переймів Тіфф, коли до розродження їй лишається ще шість чи вісім тижнів. «Це занадто для самої майбутньої мами», — сказали вони. Чого вони не поширювали (хоча Лайла з Дженіс знали), це їхньої тривоги за дитину, яку було зачато тоді, коли Тіффані ще на щоденній — а інколи й на щогодинній — основі вживала наркотики.