Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 108)

— У нас тут пара лікарок і кілька медсестер. У нас є ветеринарка. У нас є група вчительок. Кейлі зналася на електриці і, хоча вона пропала, Магда теж непогана. У нас є тесля. У нас є пара музиканток. Ми маємо соціологиню, яка вже пише книгу про нове суспільство.

— Йо, а коли вона закінчить, Моллі зможе її надрукувати своїм порічковим чорнилом, — фиркнула Тіффані.

— У нас є відставна університетська професорка інженерно-конструкторської спеціальності, у нас є кравчині і садівниці, і куховарок достобіса. Пані з книжкового клубу проводять зустрічі, де жінки можуть поговорити про те, за чим вони сумують, і таким чином трохи полегшити свою печаль і журбу. Ми маємо навіть заклиначку коней. Розумієш?

Тіффані дістала м’яча.

— Розумію що?

— У нас є все, що нам потрібно, — сказала Лайла. Вона вже спустилася з трибун і стояла схрестивши руки на базовій лінії корту. — Саме тому нас було обрано. Ми маємо всі базові вміння, щоби тут вижити.

— Окей. Можливо. Може бути. Як на мене, в цьому є певний сенс.

Тіффані зняла свого ковбойського капелюха і почала ним обмахуватися. Вона була явно зачудована.

— Таки справжній коп. Розв’язуєш такі загадки.

Але Лайла ще не закінчила.

— То як нам усе це продовжити далі? У нас уже народилася перша дитина. А скільки ще тут вагітних жінок? Дюжина? Восьмеро?

— Мусить бути не менш десяти. Ти гадаєш, цього достатньо, щоб дати початок новому світу, якщо половина народиться дівчатками?

— Не знаю.

Лайла завелась тепер не в жарт, відчуваючи, як розпалюється її обличчя з навалою нових ідей:

— Але це тільки початок, а я певна, є холодильні заклади з генераторами, які запрограмовані працювати й працювати, і вони досі працюють. Треба дістатися якогось великого міста, щоби їх знайти, я гадаю, але я певна, це можна зробити. І там знайдуться запаси замороженої сперми. І цього буде достатньо, щоб запустити світ — новий світ — у дію.

Тіффані насадила капелюха собі на потилицю і пару разів стукнула м’ячем об підлогу.

— Новий світ, кажеш?

— Саме так вона могла планувати. Та жінка. Єва. Так ми можемо розпочати все знову без чоловіків, принаймні на початку, — сказала Лайла.

— Едемський сад без Адама, еге? Гаразд, шерифе, дозволь мені поставити тобі одне запитання.

— Звичайно.

— Чи це добрий план? Який та жінка створила для нас?

«Справедливе запитання», — подумала Лайла. Мешканки Нашого Місця безупинно обговорювали Єву Блек; плітки, які почалися ще в старому світі, було перенесено й до нового світу; нечасто траплялися такі Збори, коли б не виринало її ім’я, якщо це було дійсно її ім’я. Вона була додатком до їхньої ситуації, а можливо, й відповіддю на їхні головні запитання — великі Як і Чому. Вони обговорювали ймовірність того, що вона дещо більше, ніж просто жінка — більше, ніж людина — й дедалі одностайнішою ставала віра в те, що джерелом усього, що трапилося, є вона.

З одного боку, Лайлу засмучували втрачені життя — Міллі, Нелл, Кейлі, а до них Джессіка Елвей і скільки ще інших — а також історії тих живих, які існують тут у розлуці. Вони втратили своїх чоловіків і хлопців. Але більшість — і, безумовно, Лайла серед них — не могли заперечувати наочного відродження перед ними: повнощока, з чистим волоссям і другим життям Тіффані Джонс. У тому старому світі були чоловіки, які кривдили Тіффані, і то жорстоко. В старому світі є чоловіки, які спалюють жінок, таким чином знищуючи їх в обох реальностях. Випалювальні бригади, так їх називають, казала Мері. Є ниці жінки, є ниці чоловіки; якщо хтось і має право на таке твердження, то Лайла, яка заарештовувала вдосталь і тих, і інших, вважала, що саме вона. Але чоловіки воюють більше, вони більше вбивають. Це те, в чому дві статі ніколи не мали рівності; вони нерівно небезпечні.

«Отже, так, — подумала Лайла, — мабуть, це таки добрий план. Безжальний, але дуже добрий. Світ, наново започаткований жінками, має шанси бути безпечнішим і справедливішим. Та все ж таки…»

— Я не знаю.

Лайла не могла сказати, що її існування без сина було кращим.

Вона могла погодитися з логікою цієї ідеї, але не могла її викласти без того, щоб не почуватися зрадницею Джареда і свого колишнього життя.

Тіффані кивнула.

— А як тоді щодо цього: ти зможеш закинути назад?

Вона відвернулась від кошика, низько присіла, зігнувши ноги в колінках, і жбурнула м’яч через голову. Той підлетів угору, відбився від кута квадрата, вловився в кільце… і випав, стрибаючи, стрибаючи, стрибаючи так зблизька.

3

Кран ригнув вохряно-жовтим потоком. Гучно брязнула якась труба об іншу трубу. Коричневий струмінь захлинувся, зупинився, та потім, алілуя, у раковину почала текти чиста вода.

— Ну, — промовила Магда Дубчек, звертаючись до невеликого зібрання довкола умивальника, встановленого під стіною водоочисної станції. — Осьочки й усе.

— Неймовірно, — відгукнулася Дженіс Котс.

— Ну нє. Тиск, подача самопливом, не так уже й складно. Ми будемо обережні, підключатимем по одному кварталу за раз. Тихше їдеш — далі встигнеш.

Лайла, думаючи про ту прадавню записку від Магдиного сина Антона, безсумнівного бевзя і завзятого самця, але ж такого, самого з себе вельми меткого у водяних справах, раптом обняла стару пані.

— Ох, — зашарілась Магда, — нічого особливого. Дякую. Вода лунко звучала в довгому приміщенні Дулінгської окружної водоочисної станції, притишуючи їх усіх. У мовчанні, жінки в чергу підставляли руки під свіжий потік.

4

Одною з вигод, за якою всі сумували, була можливість просто скочити в машину і кудись поїхати, а не йти туди пішки, натираючи на ногах водянки. Легковиків тут вистачало, ті що стояли в гаражах, були в доброму стані, і кілька акумуляторів, які вони знайшли на складі, досі тримали напругу. Справжньою проблемою залишався бензин. На цей час він уже весь, до останньої краплі, окислився.

— Ми мусимо собі вигнати новий, — пояснила одного разу професорка-пенсіонерка на зборах комітету.

На відстані не більшій за сто п’ятдесят миль, у Кентуккі, були нафтосховища і перегінний завод, який за допомогою праці та удачі можливо було запустити в дію. Вони моментально почали планувати нову подорож: визначали завдання і вибирали волонтерок. Лайла придивлялася до жінок у кімнаті, шукаючи ознак непевності. Не було жодних. Серед присутніх облич вона особливо для себе відзначила Сілію Фроду, єдину, хто вижив із попередньої експедиції.

Сілія кивала одностайно з усіма.

— Включіть мене в список, — сказала Сілія. — Я піду. Так кортить взути мої бродячі черевики[310].

Діло ризикове, але вони будуть обережнішими цього разу.

І не відступляться.

5

Коли вони піднялися на другий поверх демо-будинку, Тіффані оголосила, що по драбині на горище не полізе.

— Я тут зачекаю.

— Якщо ти не лізтимеш, навіщо ти взагалі прийшла? — запитала Лайла. — Не така вже ти надто вагітна.

— Я сподівалася, що ти поділишся зі мною «тік-таками», агітаторко. А вагітна я цілком достатньо, повір мені.

Лайла виграла в ЛОШАКа і таким чином заволоділа м’ятними драже.

— Тримай, — подала вона пуделко Тіффані й полізла вгору драбиною.

Як не дивно, але демонстраційний дім Соснових Пагорбів виявився збудованим краще за більшість будівель на Трімейнстрит, включно із власним домом Лайли. Хоча й темнувате — минуло чимало пір року, і маленькі віконця забруднилися — горище було сухим. Лайла пройшлася, її кроки здіймали хмарки куряви з підлоги. Мері казала, що саме тут вона ховалася в кутку з Лайлою і місіс Ренсом, хтозна, де той куток. Лайла хотіла відчути саму себе, відчути свого сина.

Вона не відчула нічого.

В одному кінці горища у вікно брудного віконця билася нетля. Лайла підійшла, щоб випустити її. Вікно не відчинялося. Вона почула рип позаду себе. Тіффані таки вилізла по драбині. Вона відсунула Лайлу вбік, дістала кишенькового ножа, попрацювала вістрям по пазах, і вікно розчахнулося. Нетля випурхнула й полетіла геть.

Внизу лежав сніг: на зарослих моріжках, на зруйнованій дорозі, на її мертвому крузері на заїзді місіс Ренсом. Коні Тіффані нашукували там щось мордами й іржали про щось своє, про що зазвичай іржуть коні, помахуючи хвостами. Лайлі було видно далі її будинку, далі басейну, якого вона ніколи не хотіла і який доглядав Антон, і далі того в’яза, щодо якого він залишив записку. Якийсь помаранчевого кольору звір дріботів від краю соснового лісу, що тулився до їхнього району. Лис. Навіть з цієї відстані було ясно видно блиск його зимового хутра. Як це так рано прийшла зима?

Тіффані стояла посередині горища. Тут було сухо, але ж і холодно, особливо з прочиненим вікном. Вона подала пуделко з «тік-таком», щоб Лайла забрала його назад.

— Хотіла з’їсти усі цукерки, але це було б негоже. Я покінчила зі злочинним життям.

Лайла посміхнулася і поклала пуделко собі до кишені.

— Оголошую тебе реабілітованою.

Жінки стояли приблизно на футовій відстані, дивлячись одна на одну, видихаючи пару. Тіффані зірвала з себе капелюха й кинула його на підлогу.

— Якщо ти думаєш, що це просто жарт, це не так. Я не хочу нічо’ в тебе забирати, Лайло. Я не хочу нічо’ забирати ні в кого.

— А чого ти хочеш? — запитала Лайла.

— Свого власного життя, дитини, дому і все таке. Людей, які мене люблять.

Лайла заплющила очі. Колись вона все це мала. Вона не могла відчути Джареда, не могла відчути Клінта, але вона могла їх згадувати, могла згадувати своє власне життя. Такі болісні ці спогади. Вони як сліди на снігу, як ті янголи, яких вони робили в дитинстві[311], але ці сліди стають дедалі розмитішими з кожним днем. Господи, як їй самотньо.