Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 63)
— Спасибі, що приділили нам час, містере Рікер. — Ходжес відчиняє двері. Повільно, ніби музика, яку чуєш у сні, доносяться звуки «Зелених рукавів».
— О Боже, — вигукує Рікер. — Стривайте!
Вони повертаються до нього.
— Піт справді звертався до мене, і не так давно. Але в мене зараз буває стільки учнів…
Ходжес киває.
— Але там не було нічого серйозного, ніякого юнацького Sturm und Drang[124]. Це була навіть приємна розмова. Я згадав про неї лише через те, що ви згадали цю книгу, міс Джібні. «Утікач». — Він скупо посміхається. — У Піта не було «одного друга». У нього був «один дядько».
Ходжес відчуває іскру чогось яскравого й гарячого, як запалений ґніт.
— Чим так цікавий його дядько, що він вирішив поговорити про нього з вами?
— Піт сказав, що у його дядька є «Утікач» з автографом автора. Він запропонував його Піту, бо Піт — великий шанувальник Ротстайна… Принаймні він так говорив. Піт сказав мені, що хоче продати цю книгу. Я запитав у нього, чи готовий він розлучитися з автографом свого літературного кумира, на що він відповів, що дуже серйозно це обмірковує. Він сподівався допомогти батькам відправити сестру в одну з приватних шкіл, не пам’ятаю, у яку саме.
— Чапел-ридж, — підказує Холлі. Її очі знову горять.
— Так, здається, туди.
Ходжес повільно повертається до парти.
— Розкажіть мені… нам… усе, що ви пам’ятаєте про цю розмову.
— Ну, це, власне все. Хіба що була одна річ, від якої прокинувся мій внутрішній уловлювач брехні. Він сказав, що його дядько виграв цю книгу в покер. Пам’ятаю, я подумав тоді: такі речі відбуваються в романах або в кіно, але не в житті. Але, звичайно ж, іноді життя справді наслідує мистецтво.
У Ходжеса вже крутиться на язиці очевидне питання, але Джером його випереджає:
— Він питав, до якого торговця книгами звернутися?
— Так, він до мене за цим і прийшов. У нього був із собою короткий список місцевих торговців, напевно, з інтернету. Я відрадив одного, із зіпсованою репутацією.
Джером дивиться на Холлі. Холлі дивиться на Ходжеса. Ходжес дивиться на Говарда Рікера і ставить питання, яке напрошується само собою. Ґніт у його голові вже яскраво палахкотить.
— Як звуть торговця із зіпсованою репутацією?
29
Піт бачить лише один шанс продовжувати жити. До того часу, поки людина з яскраво-червоними губами й нездоровим кольором обличчя не знає, де знаходяться записники Ротстайна, він не спустить курок пістолета, який уже не здається таким веселеньким.
— Ви ж партнер містера Халлідея, так? — говорить Піт, не дивлячись на труп, вигляд занадто жахливий, але смикаючи підборіддям у його бік. — Ви з ним спільники?
Червоні Губи коротко усміхається, а потім робить щось таке, що шокує Пітера, який до цієї миті вважав, що вже став нечутливий до потрясіння. Він плює на тіло.
— Він ніколи не був моїм спільником. Хоча в нього був шанс. Ще до того, як ти був у проекті у твого батька, Пітере. І хоч я знаходжу, що твоя спроба відвести розмову вбік заслуговує на повагу, я змушений наполягати на тому, щоб ми не відходили від теми. Де записники? У тебе вдома? Який колись був моїм будинком, до речі. Правда, цікавий збіг?
Ще один шок.
— Ваш…
— Ще одна давня історія. Неважливо. Вони там?
— Ні. Вони були там, але потім я їх переніс.
— Чи повинен я вірити цьому? Думаю, ні.
— Через нього. — Піт знову піднімає підборіддя в бік тіла. — Я намагався продати йому одну з книжок, а він став погрожувати, що повідомить поліції. Мені довелося їх переховати.
Червоні Губи обмірковує почуте й киває.
— Добре, вірю. Це відповідає тому, чого він не розповідав. То де ти їх сховав? А, Пітере? Колись. Нам обом стане легше. Особливо тобі. І справі кінець, і з плечей геть. «Макбет», акт перший.
Піт не колеться. Розколотися — значить померти. Це та людина, яка вкрала записники із самого початку, тепер він це розуміє. Украла записники і вбила Джона Ротстайна понад тридцять років тому. А тепер він убив містера Халлідея. Чи задумається він хоч на секунду, перш ніж додати Піта Сауберса до свого списку?
Червоні Губи з легкістю розуміє, про що він думає.
— До твого відома, мені не потрібно тебе вбивати. Принаймні одразу. Я можу всадити тобі кулю в ногу. Якщо це не розв’яже твого язика, я прострелю тобі яйця, а без них такому молодому хлопцеві, як ти, навіщо й жити, чи не так?
У Піта, загнаного в глухий кут, не залишилося жодних почуттів, крім палаючої, безпорадною люті, яку можуть відчувати тільки юнаки.
— Ви вбили його! Ви вбили Джона Ротстайна! — На очі йому навертаються сльози й скочуються по щоках теплими струмочками. — Це був найкращий письменник двадцятого століття, а ви вдерлися до нього в будинок і вбили його! Через гроші! Через якісь гроші!
— Не через гроші! — кричить у відповідь Червоні Губи. — Він продався!
Він робить крок вперед, стовбур пістолета злегка нахиляється.
— Він послав Джиммі Ґолда під три чорти і назвав це рекламою. Та й взагалі, хто ти такий, щоб судити? Ти сам намагався продати їх. Я ніколи не хотів їх продавати. Може, одного разу, коли був молодим і дурним, але більше жодного разу. Я хочу їх прочитати. Вони мої. Я хочу провести пальцями по чорнилу й відчути слова, які він написав власною рукою. Думка про це тридцять шість років не давала мені збожеволіти!
Він робить ще один крок уперед.
— Так, а гроші зі скрині? Ти їх теж узяв? Звичайно, ти їх узяв. Ти — злодій, а не я. Ти!
Цієї миті Піт занадто оскаженів, аби думати про втечу, бо це останнє звинувачення, хоч і не справедливе, все ж таки майже відповідає істині. Він просто хапає один із графинів і щосили кидає його у свого мучителя. Червоні Губи цього не очікує. Він ухиляється, трохи хильнувшись праворуч, графин влучає йому в плече. Скляна пробка вилітає, коли графин падає на килим. Гострий колючий запах віскі домішується до запаху старої крові. Мухи дзижчать збудженою хмарою, їх бенкет перервано.
Піт хапає другий графин і кидається на Червоні Губи, замахнувшись їм, як кийком, і забувши про пістолет. Спотикається об витягнуті ноги Халлідея, падає на одне коліно, і, коли Червоні Губи стріляє — у закритому приміщенні звук пострілу звучить, немов плескіт у долоні, — куля проходить у нього над головою, настільки близько, що зачіпає волосся. Піт чує її:
Останні два графини залишилися позаду, і вже немає часу повертатися до них. Піт підводиться на ноги й хапає зі столу сокирку, не за прогумовану ручку, а за лезо. Він відчуває гострий біль, коли лезо впивається в долоню, але це далекий біль, біль людини, що живе в іншій країні. Червоні Губи стискає пістолет і піднімає його для чергового пострілу. Піт думати не може, але якась глибинна частина його розуму, яка, можливо, до цієї миті ніколи не прокидалася, розуміє, що, якби він був ближче, то зміг би зчепитися з Червоними Губами й вирвати в нього пістолет. Легко. Він молодший і сильніший. Але між ними стіл. Тому він робить інше — кидає сокирку. Та летить у напрямку Червоних Губ, прокручуючись у повітрі, як томагавк.
Червоні Губи скрикує й відсахується від неї, піднімаючи руку з пістолетом, щоб захистити обличчя. Обух сокирки б’є його в передпліччя. Пістолет відлітає вбік, б’ється об одну з книжкових шаф і з гуркотом падає на підлогу. Лунає звук пострілу. Піт не знає, куди летить друга куля, але вона не потрапляє в нього, а це головне.
Червоні Губи повзе до пістолета, сиве волосся звисає йому на очі, з підборіддя капає кров. Він моторошно спритний, чимось нагадує ящірку. Піт прораховує, знов-таки не думаючи, що, коли кинутися до пістолета, він програє Червоним Губам. Зовсім трохи, але програє. Є шанс схопити його за руку, перш ніж той встигне повернути пістолет для пострілу, але зовсім слабкий.
Натомість він кидається до дверей.
— А ну повернися, гівно! — кричить Червоні Губи. — Ми ще не закінчили!
На мить повертається ясність думки. «Ні, закінчили», — думає Піт.
Він рвучко відчиняє двері і, пригнувшись, вибігає з кабінету. Сильним, розгонистим рухом лівої руки Піт зачиняє двері й щодуху мчить до виходу з магазину, за яким Лейсмейкер-лейн і благословенне життя інших людей. Лунає ще один постріл — приглушений, — і Піт пригинається ще більше, але ні удару, ні болю не відчуває.
Він смикає двері. Не відчиняються. Піт кидає божевільний погляд через плече назад і бачить, як Червоні Губи, тягнучи ноги, виходить із кабінету Халлідея, на обличчі — кривава борідка. У руці у нього пістолет, і він намагається цілитися. Піт неслухняними пальцями береться за ручку замка, йому вдається її затиснути й повернути. Наступної миті він уже стоїть на сонячному тротуарі. Ніхто на нього не дивиться. Наскільки можна окинути оком, узагалі нікого немає. У цей робочий день торгова Лейсмейкер-лейн як ніколи безлюдна.
Піт зривається з місця й щосили біжить, не дивлячись на дорогу.
30
«Мерседес» Холлі веде Ходжес. Він виконує всі вказівки дорожніх знаків і не кидається з ряду в ряд, але намагається їхати якомога швидше. Його анітрохи не дивує, що ця гонитва з Норт Сайда до магазину Халлідея на Лейсмейкер-лейн навіює спогади про іншу, набагто більш божевільну поїздку цією самою машиною. Тієї ночі за кермом був Джером.