Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 62)

Я повинен думати, каже він собі. Повинен, інакше помру в цій кімнаті. Може, усе одно помру, але, якщо я не зможу думати, то помру точно.

Він продовжує обходити чорнувато-фіолетову пляму, поки не впирається у вишневий комод, і там зупиняється. Щоб пройти далі, доведеться наступити на закривавлену частину килима, а, вона, можливо, ще не висохла й хлюпатиме. На комоді стоять графини з випивкою і кілька пузатих склянок. На столі він помічає сокирку, на її лезі відбивається світло лампи. Напевно, це зброя, якою людина з червоними губами вбила містера Халлідея, і Піту здається, що це мало б налякати його ще сильніше, але натомість вид сокирки прочищає йому мізки, як хороший удар по потилиці.

У нього за спиною з клацанням зачиняються двері кабінету. Продавець, який, напевно, і ніякий зовсім не продавець, тулиться до них і направляє на Піта веселенький пістолет.

— Ну от, — вимовляє він і посміхається. — Тепер ми можемо поговорити.

— Кх… кх… — Він прокашлюється, робить ще одну спробу й на цей раз йому вдається заговорити: — Про що? Про що ми можемо поговорити?

— Не корч із себе дурника. Записники. Які ти вкрав.

Тут у голові Піта все склалося. У нього відвисла щелепа.

Продавець, який не продавець, усміхається.

— Ага, бачу, дійшло нарешті. Скажи мені, де вони, і зможеш вийти звідси живим.

Піт так не думає.

Він думає, що вже знає занадто багато для цього.

28

Коли дівчина виходить із кабінету містера Рікера, вона посміхається; як видно, розмова пройшла успішно. Тікаючи по коридору, вона навіть змахує пальчиками, можливо, усім трьом, але швидше Джерому.

Містер Рікер, який проводив її до дверей, дивиться на Ходжеса та його помічників.

— Чим можу допомогти, леді й джентльмени?

— Навряд чи ви зможете допомогти, — говорить Ходжес, — але спиток не збиток. Ми можемо увійти?

— Звичайно.

Вони сідають за парти на першому ряду, як старанні учні. Рікер вмощується на краю вчительського столу — вільність, якої він уникав під час розмови з юною співбесідницею.

— Я думаю, ви не батьки, отже, слухаю вас.

— Справа стосується одного з ваших учнів, — каже Ходжес. — Пітер Сауберс. Нам здається, він ускочив у тяжку халепу.

Рікер хмуриться.

— Піт? Не думаю. Він один із моїх кращих учнів. Виявляє щиру любов до літератури, особливо до американської. У кожному семестрі його ім’я значиться в списку пошани. У яку халепу він міг ускочити?

— У тому-то й річ. Ми не знаємо. Я питав у нього, але він ніби води в рот набрав.

Брови Рікера сходяться сильніше.

— Це не схоже на того Піта Сауберса, якого я знаю.

— Очевидно, це якось пов’язано з грошима, що якимось чином потрапили до нього кілька років тому. Я б хотів коротко описати, що відомо нам. Це не займе багато часу.

— Прошу, скажіть, що це не має відношення до наркотиків.

— Не має.

Рікер, схоже, заспокоюється.

— Добре. Я занадто багато бачив такого, і розумні діти до цього схильні точно так само, як телепні. А в деяких випадках навіть більше. Розповідайте. Якщо зможу, допоможу.

Ходжес починає з грошей, які стали надходити Сауберсам у найбільш, майже буквально, чорний день. Він розповідає Рікеру про те, як через сім місяців після закінчення щомісячних надходжень загадкової готівки Піт втратив спокій і став якимось нещасним. Закінчує Ходжес переконанням Тіни в тому, що її брат спробував роздобути ще грошей, можливо, з того самого джерела, з якого надходила загадкова готівка, і це обернулося нинішніми неприємностями.

— Він свого часу відпустив вуса, — задумливо вимовляє Рікер, коли Ходжес замовкає. — Зараз він займається на курсі творчого письма в місіс Дейвіс, але я одного разу побачив його таким у коридорі і пожартував з приводу цих вусів.

— Як він сприйняв жарт? — запитує Джером.

— Не знаю навіть, чи почув він мене. Він ніби був на іншій планеті. Але з підлітками таке трапляється, про що ви, напевно, знаєте. Особливо, коли на носі літні канікули.

Холлі запитує:

— Він колись згадував при вас про записник? У молескіновій обкладинці?

Рік замислюється, і Холлі дивиться на нього з надією.

— Ні, — нарешті вимовляє він. — Не пам’ятаю такого.

Він розчаровано знічується.

— Він, узагалі, з якимись питаннями до вас звертався? — запитує Ходжес. — Що-небудь його турбувало, нехай навіть дрібниця? Я сам виростив дочку й знаю: іноді вони розмовляють про свої біди алегорично. Напевно, ви це й самі знаєте.

Рікер посміхається.

— Знаменитий «один друг».

— Прошу вибачення?

— Як у «у мене є один друг, у якого дівчина залетіла». Або «у мене є один друг, який знає, хто зафарбував антигейські написи в роздягальні для хлопчиків». Після кількох років у школі будь-який учитель знає про знаменитого «одного друга».

Джером запитує:

— У Піта Сауберса був «один друг»?

— Не пригадую. Мені дуже шкода, що я не можу вам допомогти.

Холлі боязко, без особливої надії в голосі, цікавиться:

— Можливо, один друг, який вів щоденник або дізнався якусь важливу інформацію з якої-небудь записної книжки?

Рікер хитає головою.

— Ні. Правда, мені дуже шкода. Господи, мені б не хотілося, щоб Піт потрапив у біду. Він написав один із кращих творів на моїй пам’яті. Про трилогію про Джиммі Ґолда.

— Джон Ротстайн, — посміхається Джером. — У мене була футболка з принтом…

— Не кажіть, — перериває його Рікер. — «Лайно? Ну й насрати».

— Узагалі-то, ні. Там було про те, щоб не бути нічиїм… хм… подарунком на день народження.

— А, — простягає Рікер, посміхаючись. — Ця.

Ходжес піднімається.

— Мені якось ближче Майкл Коннолі. Спасибі, що приділили нам час. — Він простягає руку, Рікер тисне її. Джером встає, але Холлі продовжує сидіти.

— Джон Ротстайн, — говорить вона. — Він написав ту книгу про хлопця, якому набридли батьки і який утік у Нью-Йорк, правильно?

— Так, це перший роман із трилогії про Ґолда. Піт обожнював Ротстайна. Напевно, досі його любить. У коледжі він може знайти нових героїв, але, коли він навчався у мене, то вважав Ротстайна мало не напівбогом. Ви читали його?

— Ніколи, — говорить Холлі, теж встаючи. — Але я великий шанувальник кіно, тому часто заходжу на сайт «Дедлайн» почитати останні голлівудські новини. Там була стаття про те, як продюсери горіли бажанням екранізувати «Утікача». Тільки, скільки б вони не пропонували Ротстайну, він посилав їх до біса.

— Так, це схоже на нього, — говорить Рік. — Знаменитий старий буркотун ненавидів кіно. Казав, що це мистецтво для ідіотів. Кривився при слові «кінематограф». Здається, навіть есе про це написав.

Холлі засяяла.

— А потім його вбили, а заповіту не було, тому вони досі не можуть знімати кіно через різні юридичні складнощі.

— Холлі, нам треба йти, — каже Ходжес. Він хоче вирушити додому до Сауберса. Де б зараз не перебував Піт, рано чи пізно він туди з’явиться.

— Добре… Напевно… — Вона зітхає. — Хоч їй уже під п’ятдесят і навіть за всіх тих стабілізаторів настрою, які вона приймає, Холлі як і раніше проводить занадто багато часу на емоційних американських гірках. Зараз світло в її очах меркне, і вона виглядає жахливо засмученою. Ходжесові її шкода, він хоче сказати їй, що передчуття, узагалі, рідко коли справджуються, але це не означає, що до них зовсім не слід прислухатися. Тому що ті деякі, які виконуються, по-справжньому безцінні. Не сказати, щоб перлина думки, але потім, коли вони залишаться наодинці, він так їй і скаже. Постарається хоч трохи пом’якшити гіркоту.