Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 52)

Цього дня ​​він сидить біля вікна, у джинсах і картатій сорочці. Волосся довге й неохайне, але вимите й сяє золотом на сонячному світлі. «У таке волосся якась дівчина захотіла б запустити пальці, — думає Ходжес. Якби не знала, яке він чудовисько».

— Привіт, Брейді.

Хартсфілд не ворушиться. Він дивиться у вікно, так, але чи бачить він цегляну стіну гаража, єдине, що можна побачити з цього вікна? Чи знає він, що в одному приміщенні з ним знаходиться Ходжес? Чи знає він, що хтось знаходиться в одному приміщенні з ним? Це питання, відповіді на які шукає ціла команда неврологів. Як і Ходжес, який сідає на край ліжка, думаючи: «Чи був він чудовиськом або досі ним є?»

— Давно не бачилися, як сказав сухопутний моряк дівчині з хору.

Хартсфілд не відповідає.

— Я знаю, це старий жарт. У мене таких сотні, запитай мою дочку. Як ти себе почуваєш?

Хартсфілд не відповідає. Його руки лежать на колінах, довгі білі пальці мляво переплетені.

У квітні 2009 Брейді Хартсфілд викрав «Мерседес», що належав тітці Холлі, і навмисно в’їхав на великій швидкості в натовп шукачів роботи біля Міського Центру. Він убив вісім і серйозно поранив дванадцять чоловік, включаючи Тома Сауберса, батька Пітера й Тіни. Після цього йому пощастило й він утік. Але зробив помилку — написав глузливого листа до Ходжеса, який тоді вже вийшов у відставку.

Наступного року Брейді вбив кузину Холлі, з якою в Ходжеса накреслювалися романтичні стосунки. Вийшло так, що сама Холлі зупинила годинник Брейді Хартсфілда, майже в буквальному сенсі вибивши йому мозок Веселим Ляпанцем самого Ходжеса, перш ніж Хартсфілд встиг привести в дію бомбу, яка вбила б тисячі підлітків на поп-концерті.

Перший удар Ляпанця пошкодив череп Хартсфілда, але це другий удар завдав те, що вважається непоправним збитком. Його доставили до Клініки травматичних уражень мозку в глибокій комі, з якої він навряд чи коли-небудь вийшов би. Так говорив доктор Бабіно. Але однієї темної, похмурої ночі в листопаді 2011 Хартсфілд розплющив очі й заговорив із медсестрою, яка міняє йому крапельницю. (Думаючи про те, як це сталося, Ходжес завжди уявляє собі доктора Франкенштайна, який кричить: «Він живий! Він живий!») Хартсфілд сказав, що в нього болить голова і запитав про матір. Коли доктора Бабіно було викликано й той попросив пацієнта простежити поглядом за пальцем, щоб перевірити роботу окорухових м’язів, Хартсфілд зміг це зробити.

За тридцять місяців, що минули з того часу, Брейді Хартсфілд не раз заговорював (хоча й не при Ходжесі). Переважно він просить привести матір. Коли йому говорять, що вона померла, він іноді киває головою, неначе розуміє… але через день або через тиждень він повторює прохання. У центрі фізіотерапії він у змозі виконувати прості вказівки й знову може ходити, хоча абияк і тільки за належною допомогою. У вдалі дні він може сам їсти, але вдягнутися не в змозі. Його стан класифікується як напівкататонічний. Переважно він сидить у своїй палаті, дивлячись у вікно на гараж або на картину з квітами на стіні.

Однак протягом останніх років навколо Брейді Хартсфілда сталося кілька незвичайних інцидентів, які зробили його чимось на зразок легенди Клініки травматичних уражень мозку й породили цілу низку чуток і припущень. Доктор Бабіно лише сміється з них, відмовляючись обговорювати… але дехто із санітарів і медсестри залюбки теревенять про це, а один відставний поліцейський детектив із роками дедалі уважніше прислухається до таких розмов.

Ходжес нахиляється вперед і, махаючи руками між колінами, посміхається до Хартсфілда.

— Ти прикидаєшся, Брейді?

Брейді не відповідає.

— Навіщо? Ти все одно залишок життя просидиш під замком, хоч так, хоч так.

Брейді не відповідає, але одна рука повільно піднімається з коліна. Він мало не потрапляє собі в око, потім робить те, що збирався — прибирає пасмо волосся з чола.

— Хочеш запитати про матір?

Брейді не відповідає.

— Вона померла. Гниє в домовині. Ти нагодував її отрутою проти ховрахів. Напевно, вона вмирала в муках. Вона мучилася, коли вмирала? Ти тоді був з нею? Спостерігав?

Немає відповіді.

— Ти мене чуєш, Брейді? Тук-тук, хто-небудь є вдома?

Немає відповіді.

— Я думаю, ти мене чуєш. Сподіваюся, що чуєш. Гей, ось що я тобі скажу. Колись я багато пив. І знаєш, що я найбільше пам’ятаю про ті дні?

Тиша.

— Похмілля. Спроби витягти себе з ліжка, коли в голові стукає, як молот об ковадло. Як уранці в туалеті виливаєш з себе кварту[94] рідини й болісно намагаєшся згадати, що робив минулої ночі. Іноді навіть не знаєш, як потрапив додому. Як перевіряєш машину на вм’ятини. Це було, як заблукати у власному розумі, шукати двері, щоб вийти, і не знаходити їх, може, до полудня, коли все нарешті почне заспокоюватися.

Це змушує його на мить подумати про Бібліотечного Ела.

— Сподіваюся, там ти зараз і перебуваєш, Брейді. Тиняєшся туди-сюди всередині наполовину відключеного мозку й шукаєш вихід. Тільки в тебе немає виходу. Твоє похмілля ніколи не закінчиться. Це так? Чоловіче, конче сподіваюся, що так.

У руках відчувається біль. Він дивиться вниз і бачить, що його нігті вп’ялися в долоні. Він розтискає пальці й дивиться, як білі півмісяці наповнюються червоним. Знову посміхається.

— Просто кажу, приятелю. Просто кажу. Хочеш що-небудь відповісти?

Хартфілд нічого не відповідає.

Ходжес підводиться.

— Ну, нічого. Продовжуй сидіти тут біля вікна й шукати вихід. Якого немає. А я поки вийду на вулицю, подихаю свіжим повітрям. Сьогодні чудовий день.

На столі між стільцем і ліжком лежить фотографія, яку Ходжес уперше побачив у будинку на В’язовій вулиці, де Хартсфілд жив із матір’ю. Це її зменшена копія в простій срібній рамочці. На ній зображені Брейді і його мама, вони стоять на якомусь пляжі, обійнявшись і притискаючись щоками, більше схожі на хлопця з дівчиною, ніж на матір із сином. Коли Ходжес розвертається, аби піти, фотографія падає з тоненьким дзинь.

Він дивиться на неї, потім дивиться на Хартсфілда й знову на фотографію, що лежить ниць.

— Брейді?

Немає відповіді. Він ніколи не відповідає. Принаймні йому.

— Брейді, це ти зробив?

Мовчання. Брейді дивиться на свої коліна, де його пальці знову мляво переплелися.

— Дехто з медсестер каже, що… — Ходжес не закінчує думку. Він піднімає фотографію і ставить її на ніжку. — Якщо це ти зробив, зроби ще раз.

Хартсфілд нічого не робить, і нічого не відбувається з фотографією. Мати й син у безтурботні дні. Дебора Енн Хартсфілд та її медовий хлопчик.

— Ну, гаразд, Брейді. Прощавай-будь, крокодиле[95]. Я вшиваюсь, гамадриле.

І він іде, зачинивши за собою двері. Коли двері зачинилися, Брейді Хартсфілд на мить підводить очі. І посміхається.

На столі знову падає фотографія.

Дзинь.

9

Еллен Брен (учням, які відвідували курс фентезі та жахів літературного факультету Нортфілдської середньої школи, відома як Брен Стокер) стоїть біля дверей шкільного автобуса, який припарковано на стоянці будинку відпочинку «Рівер-бенд». У руці в неї мобільний телефон. Зараз четверта година дня, і вона збирається дзвонити 911, щоб повідомити про зникнення учня. Саме в цей час з-за того крила, у якому розташовується ресторан, з’являється Пітер Сауберс. Він біжить так швидко, що волосся відлітає назад, відкриваючи лоб.

Еллен незмінно сувора зі своїми учнями, завжди залишається на вчительському боці й ніколи не дозволяє собі фамільярності, але зараз вона відкидає умовності й стискає Піта в обіймах, настільки міцних і шалених, що мало не душить його. З автобуса, де сидять інші старости й кандидати в старости НСШ, доносяться поодинокі саркастичні оплески.

Еллен відривається від нього, бере за плечі й робить ще одну річ, яку ніколи раніше собі не дозволяла з учнями, — добряче його струшує.

— Ти де був? Ти пропустив усі три ранкових семінари, ти пропустив ланч, я вже хотіла в поліцію дзвонити!

— Пробачте, міс Брен. У мене живіт прихопило, і я вирішив, що потрібно погуляти, подихати свіжим повітрям.

Міс Брен — провідник і наставник у цій подорожі, тому що вона викладає не тільки американську історію, але й американську політику, — вирішує, що вірить йому. Не тільки тому, що він один з її найкращих учнів і ніколи раніше з ним не було проблем, але ще й тому, що хлопчик дійсно мав хворобливий вигляд.

— Треба було… повідомити мені, — каже вона. — Я подумала, ти вирішив їхати автостопом до міста або щось на зразок цього викинув. Якщо з тобою щось трапиться, винуватити будуть мене. Невже ти не розумієш, що під час поїздки я за вас відповідаю?

— Я збився з рахунку часу. Мене нудило, і я боявся не стриматися всередині. Напевно, я щось з’їв, або шлунковий вірус.

Нічого поганого він не їв, і ніякого вірусу в нього немає, але щодо нудоти він не збрехав. Це нерви. Якщо точніше, непідробний страх. Від думки про необхідність зустрічатися завтра з Енді Халлідеєм його охоплює жах. Усе може пройти гладко, він знає, що в нього є шанси, але це буде все одно що засилювати нитку в голку, яка смикається. Якщо не вийде, у нього будуть проблеми з батьками і з поліцією. Стипендії, допомоги? Про це можна забути. Його навіть можуть посадити до в’язниці. Тому весь цей день він тинявся стежками, які перетинають у всіх напрямках тридцять акрів території будинку відпочинку, знову й знову обмірковуючи майбутнє протистояння. Що скаже він, що скаже Халлідей, що він відповість. Отже, він загубився у часі.