Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 51)
Більше в шухляді нічого немає, і він вирішує, що, якщо Енді й записував DVD, то ймовірніше, зберігав диски в сейфі. Але пані Удача ще не покинула Морріса Белламі. Піднімаючись, він зачіпає плечем поличку ліворуч від стійки. Кілька старих книг висипаються на підлогу, а за ними лежить невелика купка пластикових коробок для DVD, перетягнена гумками.
— Привіт, — тихо вимовляє Морріс. — Привіт-привіт.
Він сідає й швидко переглядає їх, перетасовуючи, як карти. Кожен із них Енді підписав чорним маркером, і тільки останній напис має для нього якийсь сенс, і це саме те, що він шукав. На сяючій поверхні значиться: «Гокінс».
Сьогодні йому надто пощастило (можливо, це компенсація за вчорашнє жахливе розчарування), але квапити події не варто. Морріс несе комп’ютер, пістолет, конверт із грошима, диск «Гокінс» до дверей магазину. Там складає їх в одну із сумок, не звертаючи жодної уваги на перехожих на вулиці. Якщо ви поводитеся так, ніби маєте право перебувати в якомусь місці, люди так і подумають. Упевненим кроком він виходить із магазину й замикає за собою двері. Табличка «ЗАЧИНЕНО» злегка погойдується, потім завмирає. Натягнувши нижче довгий козирок бейсболки, Морріс іде.
Перед поверненням до Елітного гнидника він ще раз зупиняється, заходить до комп’ютерного кафе «Байтс’н Байтс»[89]. За дванадцять доларів Енді Халлідея він отримує чашку занадто дорогої гівняної кави та двадцять хвилин у кабінці, де є комп’ютер з DVD-приводом. Знадобилося менше ніж п’ять хвилин, щоб перевірити улов. На відео його давній приятель розмовляє з хлопчиком, на якому, схоже, фальшиві окуляри й батьківські вуса. У першій частині в Сауберса із собою книга, імовірно, «Посилки з Олімпу», і конверт із кількома аркушами паперу, треба думати, це фотокопії, про які згадував Енді. У другій серії Сауберс та Енді, здається, сперечаються. Обидва чорно-білих міні-фільми без звуку, що навіть добре. Пацан міг говорити все, що завгодно. У другій частині він там, де вони сперечаються, він міг би навіть говорити щось на кшталт: «Наступного разу я прийду з сокирою, ти тлустий покидьок».
Виходячи з «Байтс’н Байтс», Морріс посміхається. Людина за стійкою посміхається у відповідь і каже:
— Сподіваюся, добре провели час.
— Так, — відповідає чоловік, який провів більше двох третин свого життя у в’язниці. — Але твоя кава, наче сцяки, сопливий фріку. Мені потрібно було б вилити її на твою срану голову.
Посмішка тане на обличчі менеджера. Сюди приходить багато довбанутих, і з такими людьми краще просто мовчати й сподіватися, що вони ніколи не повернуться.
7
Ходжес сказав Холлі, що збирається провести щонайменше частину вікенду у своєму кріслі «Лей-Зі-Бой»[90] за переглядом бейсболу, і в неділю він дійсно дивиться перших три іннінги гри «Індіанців», але потім його охоплює якесь невизначене занепокоєння, і він вирішує відвідати одну людину. Не давнього приятеля, але безумовно, давнього знайомого. Після кожного з таких візитів він говорить собі: «Так, усе, це востаннє, усе одно це безглуздо». І каже це цілком серйозно. Але проходить тижні чотири чи вісім, а можливо, й усі десять — і він знову збирається в дорогу. Щось підштовхує його до цього. До того ж «Індіанці» уже відстають від «Рейнджерів» на п’ять очок, а це тільки третій іннінг.
Він вимикає телевізор, надягає стару футболку з написом «Поліцейська спортивна ліга» (у дні зайвої ваги він як вогню цурався футболок, але тепер, коли над поясом штанів не випирає живіт, йому подобається бачити їх прямий силует на своєму тілі) і замикає будинок. У неділю машин на вулицях небагато, і вже за двадцять хвилин він ставить «Пріус» у слот на третьому ярусі гостьової автостоянки, що розташована поруч із величезним (що постійно метастазує) бетонним велетнем лікарні імені Джона М. Кайнера. Прямуючи до ліфта, він подумки промовляє молитву, дякуючи Богові за те, що знаходиться тут як відвідувач, а не як пацієнт. Утім, він занадто добре пам’ятає, навіть зараз, промовляючи цю вельми доречну подяку, що більшість людей рано чи пізно стають пацієнтами цієї або однієї з інших чотирьох гарних і не дуже міських лікарень. Ні в кого немає безкоштовного проїзду, і врешті-решт навіть найпристосованіший для плавання корабель іде на дно, буль-буль-буль. Єдиний, на думку Ходжеса, спосіб це врівноважити — вичавлювати все з кожного дня на плаву.
Але, якщо це так, що він робить тут?
Ця думка викликає з пам’яті уривок вірша, почутого або прочитаного колись давним-давно, який зачепився в мозку завдяки простій римі:
8
У будь-якому великому міському шпиталі легко заблукати, але Ходжес ходив цим маршрутом уже багато разів і тепер міг би й сам кому завгодно щось підказати. Ліфт спускає його до критого переходу; перехід виводить його у фойє розміром із залізничний вокзал; ліфт коридору А піднімає його на третій поверх, повітряний перехід переносить через бульвар Кайнера до кінцевої мети, де стіни пофарбовано в заспокійливий рожевий колір, а розмовляти прийнято напівголосно. Над реєстратурою висить табличка:
Ходжес підходить до реєстратури, де його вже чекає бейджик відвідувача. Головна медсестра знає його; після чотирьох років вони майже стали друзями.
— Як справи вдома, Беккі?
Вона відповідає, що все добре.
— Як рука сина? Зростається?
Вона відповідає, що зростається. Гіпс уже зняли, і за тиждень, найбільше за два, він зможе обходитися без перев’язі.
— Це добре. Мій хлопчик у палаті або на фізіотерапії?
Вона відповідає, що в палаті.
Ходжес неквапливою ходою прямує до палати 217, де за рахунок штату утримується особливий пацієнт. Перш ніж потрапити туди, він зустрічає санітара, якого медсестри звуть Бібліотечним Елом. Йому за шістдесят, і зазвичай він штовхає візок, навантажений книгами в м’яких палітурках і газетами. Нещодавно в його маленькому арсеналі розваг з’явилося поповнення: невеликий пластиковий ящик, наповнений електронними книгами.
— Привіт, Еле, — каже Ходжес. — Як справи?
Зазвичай Ел має язика не в кишені, але сьогодні він виглядає сонним, і під очима в нього фіолетові круги. «Схоже, у когось була бурхлива ніч», — не без подиву думає Ходжес. Симптоми йому відомі, бо на своєму віку він і сам пережив не одну бурхливу ніч. У нього виникає бажання клацнути пальцями в Ела перед очима, як це робить гіпнотизер на сцені, але він вирішує, що це буде негарно. Нехай друг спокійно переживає заключну частину похмілля. Якщо йому так погано вдень, Ходжесу навіть лячно уявити, що з ним було вранці.
Але Ел приходить до тями й посміхається, перш ніж Ходжес минає його.
— Хей, детективе! Давно тебе не бачив.
— Тепер я просто «містер», Еле. Ти добре почуваєшся?
— Звичайно. Просто думаю… — Ел знизує плечима. — Господи, не знаю, про що я думав. — Він сміється. — Ні, таким слабакам не можна старіти.
— Ти не старий, — заперечує Ходжес. — Тобі забули новини розповісти. Шістдесят — це нові сорок.
Ел пирскає.
— Та
Ходжес не може з цим не погодитися. Він киває на візок.
— Невже мій хлопчик попросив почитати?
Ел знову пирскає.
— Хартсфілд? Та він зараз і про ведмедиків Беренстайнів[92] книжку не подужає. — Санітар із серйозним виглядом стукає себе пальцем по лобі. — У нього тут повна каша. Хоча іноді він тягнеться до цих штук. — Він бере електронну книгу «Заппіт» яскраво-рожевого дівчачого кольору. — У них ігри стоять.
— Він грає в ігри?
— О Господи, звичайно ж, ні. У нього регулятор моторики не працює. Але коли я вмикаю одну з демок, модну прогулянку Барбі, наприклад, чи риболовлю в лунці, він дивиться на неї годинами. На демці те саме повторюється знову й знову, але розуміє він це?
— Мабуть, ні.
— Правильно. Я думаю, звуки йому теж подобаються. Усі ці «біп», «буп», «буль». Я, буває, приходжу за дві години, а ця іграшка лежить у нього на ліжку або на підвіконні, екран темний, батарея розряджена. Хоча для них це не страшно — три години підзарядки, і знову працює. Але
Може, добре, а може, і ні, думає Ходжес. Поки йому не стане краще, він перебуватиме тут, у хорошій лікарняній палаті. Гарного виду з вікна немає, зате є кондиціонер, кольоровий телевізор і рожева «Заппіт» час від часу. Якби він був compos mentis[93] — мовою закону, міг би брати участь у своєму захисті, — йому б довелося відповідати перед судом за дюжину злочинів, включаючи дев’ять убивств. Десять, якщо окружний прокурор вирішив би додати смерть матері цієї мерзоти, яка була отруєна. І тоді залишок життя він провів би у Вейнсвілльській в’язниці штату.
Там кондиціонерів немає.
— Так розслабся ти, Еле. У тебе втомлений вигляд.
— Ні, зі мною все гаразд, детективе Хатчинсон. Приємно провести час.
Ел котить свій візок далі, а Ходжес, насупивши брови, дивиться йому вслід. Хатчинсон? Це ще звідки? Ходжес ходить сюди вже кілька років, і Ел прекрасно знає його ім’я. Або знав. Господи, він сподівається, що це не перші ознаки початку недоумства.
Перші місяці чотири або близько того біля дверей палати номер 217 чергували два охоронці. Потім один. Тепер жодного, бо вартувати Брейді — це марна трата часу й грошей. Навряд чи варто чекати втечі від людини, яка сама не може навіть до туалету сходити. Щороку починаються розмови про те, що його треба перевести в дешевший заклад на північ штату, і щоразу прокурор нагадує всім і кожному, що цей джентльмен, хоч із пошкодженим мозком, хоч зі здоровим, технічно все ще чекає суду. Тримати його тут легко, оскільки клініка покриває велику частину пов’язаних з його утриманням витрат. Команда неврологів — особливо доктор Фелікс Бабіно, завідувач відділення — знаходить випадок Брейді Хартсфілда надзвичайно цікавим.