Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 45)
— Може, ти нічого й не приймав, але мені не подобається твій вигляд, Моррі.
Морріс зберігає мовчання.
— Я розповім тобі, чого мене навчили вісімнадцять років на цій роботі. Існує тільки два типи умовно-достроковиків і лише два: вовки й вівці. Ти занадто старий, щоб бути вовком. Але в мене немає повної впевненості, що ти сам так вважаєш. Ти цього не інтеріоризував, як кажуть психологи. Не знаю, яке вовче лайно в тебе на думці, можливо, ти просто надумав украсти скріпки з офісу, але, що б це не було, забудь. Ти занадто старий, щоб вити, тим більше, щоб бігати.
Поділившись цією мудрістю, він іде. Морріс і сам прямує до дверей, але на півдорозі в нього підкошуються ноги. Він розвертається, хапається за раковину, щоб не впасти, і ввалюється до однієї з кабінок. Там сідає і низько, майже до колін схиляє голову. Він заплющує очі й робить довгі глибокі вдихи. Коли ревіння в голові стихає, він підводиться й виходить.
«Він усе ще там, — думає Морріс. — Вирячився на цю кляту картину, зчепивши руки за спиною».
Але цього разу у фойє немає нікого, крім охоронця. Коли Морріс проходить повз нього, він проводжає його підозрілим поглядом.
25
Бій «Бабаків» із «Драконами» має початись о сьомій, але автобуси з оголошенням «СЬОГОДНІ бейсбольний матч» у віконці призначення починають ходити о п’ятій. Морріс їде одним із них у парк, потім пішки повертається трохи назад до Загальноштатної мотомайстерні, звертаючи увагу на кожну з машин, що проїжджають повз, і проклинаючи себе за викид лайна в туалеті після відходу МакФарланда. Якби він вийшов звідти раніше, то побачив би, якою машиною їздить цей сучий син. Але він не вийшов, і тепер у будь-якій із цих машин може опинитися МакФарланд. Перевіряльника впізнати буде неважко за його такими розмірами, але Морріс не наважується дивитися на машини надто уважно. Цьому є дві причини. По-перше, він тоді мав би винуватий вигляд, чи не так? Так, дійсно, як людина, у якої на думці вовче лайно і яка повинна постійно озиратися. По-друге, він може побачити МакФарланда навіть там, де МакФарланда немає, тому що він усе ближче й ближче до нервового зриву. Що, утім, не дивно. Людина може витримати тільки відповідну кількість стресу.
Вдала здогадка спостережливої людини. Моррісу тоді було двадцять три. Зараз він на порозі шістдесяти, і всі роки між цими зникли, як дим на вітрі. Він чув, як люди кажуть «шістдесят — це нові сорок», але все те нісенітниця собача. Коли більша частина твого життя пройшла в тюрязі, шістдесят — це нові сімдесят п’ять. Або вісімдесят. Ти занадто старий, щоби бути вовком, як сказав МакФарланд.
Але нічого, ми ще подивимося.
Він повертає у двір Загальноштатної мотомайстерні — жалюзі опущені, мотоцикли, які вранці були виставлені на огляд, прибрані — і чекає звуку автомобільних дверцят, що закриваються, який пролунає, тільки-но він перетне межу приватної території. Чекає голосу МакФарланда, який скаже:
Але чутно лише звуки машин, що їдуть до стадіону, і, коли він заходить у двір, невидима рука, яка здавлювала його груди, трохи послаблює хватку. Цю ділянку від решти світу відокремлює висока стіна з рифленого металу, а стіни заспокоюють Морріса. Йому це не подобається, він знає, що це протиприродно, але це так. Людина — це сума того, що з нею відбувалося.
Він підходить до вантажівки — маленької, запиленої, благословенно безликої — і запускає руку під праве переднє колесо. Ключі на місці. Він сідає в кабіну й радіє, коли машина заводиться з першого оберту. Ревом рок-музики включається радіо. Морріс вимикає його.
— Я зможу, — каже він, підлаштовуючи під себе сидіння й беручись за кермо. — Я зможу.
І, виявляється, він дійсно може. Це як їздити на велосипеді. Єдина складність — розворот проти потоку машин, що їдуть до стадіону, але навіть це врешті-решт виходить зробити без особливих труднощів. Один з автобусів «СЬОГОДНІ бейсбольний матч» зупиняється, і водій махає Моррісу: проїдь. Дороги, що ведуть до північної частини міста, майже порожні, і йому щастить обігнути центр по новій міській обхідний дорозі. Від їзди він майже дістає задоволення. Дістав би задоволення, якби не гнітюча підозра, що МакФарланд стежить за ним. Але поки що не з’являється. Вичікує, аби дізнатися, що його приятель — його друзяка — замислив.
Морріс зупиняється біля молу на Белловз-авеню і йде до відділення домашнього начиння. Проходить під сяючими лампами денного світла, не поспішає; його справа вимагає темряви, а в червні темнішає о восьмій тридцять або о дев’ятій. У відділі товарів для саду він купує лопату й сокирку на той випадок, якщо доведеться перерубувати коріння — то дерево на березі виглядає так, немов могло досить міцно обплести його скриню. У ряду під вивіскою «Розпродаж» купує кілька об’ємних сумок марки «Тафф-Тот» по двадцять баксів штука. Склавши покупки в кузов, іде до дверей водія вантажівки.
— Гей! — з-за спини.
Морріс завмирає, слухаючи кроки, що наближаються, і чекає, коли йому на плече ляже рука містера МакФарланда.
— Не знаєте, у молі є продуктовий відділ?
Голос молодий. І білий. Морріс зрозумів, що знову може дихати.
— «Сейфуей»[82], — каже він, не обертаючись, хоча уявлення не має, є в молі продуктовий відділ чи ні.
— О, добре. Дякую.
Морріс сідає у вантажівку й заводить двигун. «Я зможу, — думає він. — Зможу і зроблю».
26
Морріс повільно їде нортфілдськими вулицями з назвами дерев, якими бігав ще в дитинстві, — хоча бігав він не так уже й багато, більше сидів удома, занурившись у книгу. Усе ще зарано, тому він ненадовго зупиняється на В’язовій. У бардачку знаходиться стара курна карта, і він робить вигляд, нібито вивчає її. Хвилин за двадцять переїжджає на Кленову й робить те саме. Потім їде до місцевого магазину «Зоні», де в дитинстві купував печиво. А ще сигарети батькові. Це було в ті дні, коли пачка коштувала сорок центів, і вважалося звичайною справою, щоб дитина купувала батькам куриво. Він купує собі слаш[83], швидко з ним розправляється і їде на Пальмову, де знову робить вигляд, що розглядає карту. Тіні поступово подовжуються, але, Господи, чого ж так повільно!
«Треба було взяти з собою книгу, — думає він, але потім: — Ні, людина з картою виглядає нормально, але людина, що читає книгу в старій вантажівці, імовірно, виглядатиме, як потенційний спокусник дітей».
Що це? Параноя чи прозорливість? Він уже не може визначити. Усе, що він знає напевно, це те, що записники вже зовсім близько. Вони вже пищать, як точка на гідролокаторі.
Мало-помалу світло цього довгого червневого вечора розчиняється, і настають сутінки. Діти, які гралися на тротуарах і галявинах, розійшлися по домівках дивитися телевізор, грати у відеоігри або обмінюватися безграмотними повідомленнями й тупими смайликами замість того, щоб робити домашнє завдання.
Упевнений (хоча й не зовсім), що МакФарланда немає поблизу, Морріс заводить вантажівочку й повільно їде до кінцевого пункту призначення: Зал відпочинку на Березовій вулиці, куди він, бувало, ходив, коли не працювала бібліотека на Гарнер-стрит. Його, миршавого, книжкового, схильного до балакучості, рідко коли брали у дворові ігри, а якщо й брали, це неодмінно закінчувалося криками: агов ти, безрукий; гей ти, віслюк; гей ти, дупа неповоротка. Через червоні губи йому дали прізвисько Ревлон. Потрапляючи до Залу, він найчастіше сидів усередині, читаючи або збираючи пазли. Тепер міська влада закрила стару цегляну будівлю й виставила її на продаж після того, як був урізаний міський бюджет.
Кілька хлопчиків ще кидають останні м’ячі у кошик на зарослому травою спортмайданчику за будівлею, але освітлення на ньому немає, тому, коли стає занадто темно, вони йдуть, із криками і тупотом, стукаючи м’ячем й обмінюючись пасами. Коли їхні голоси затихли, Морріс заводить вантажівку і в’їжджає на дорогу, що йде уздовж будівлі. Робить він це, не вмикаючи фар, і маленька чорна вантажівка якнайкраще підходить для цієї роботи. Він ставить її майже впритул до задньої стіни будівлі, де все ще можна розгледіти потьмянілий напис: «Лише для зареєстрованого ТРАНСПОРТУ». Вимикає двигун, виходить і вдихає червневе повітря, насичене запахом трави й конюшини. Чути цвіркунів і приглушене гудіння машин на обхідній дорозі, але в іншому новонароджена ніч належить йому.
«Ну тебе нахер, містере МакФарланд, — думає він. — Ну тебе нахер від щирого серця».
Він дістає з вантажівки інструменти та сумки й прямує до заростей за бейсбольним майданчиком, на якому свого часу не взяв так багато найпростіших подач. Потім йому в голову приходить думка, і він повертає назад. Приклавши долоню до цегляної стіни, яка ще не остигла після денної спеки, він опускається навпочіпки й висмикує із землі кілька пучків трави, щоб заглянути в одне з вікон підвалу. Ці вікна не забиті. Місяць, помаранчевий і повний, тільки-но зійшов, і його світла вистачає, щоб розгледіти складані стільці, карткові столи й купи картонних коробок.
Морріс планував перенести записники до себе в квартиру в Елітному гниднику, але це ризиковано. Містер МакФарланд може обшукати його житло будь-якої миті, коли йому заманеться, це одна з умов. Зал набагато ближчий до того місця, де закопано записники, і його підвал, забитий усіляким непотрібом, стане ідеальною схованкою. Можна буде більшу частину книжок закопати прямо тут і забирати по кілька штук, щоб читати їх удома. Морріс досить худий, щоб пролізти через це вікно, хоч і доведеться трохи покрутитися. Чи важко буде відкрити засувку, яку він бачить на внутрішній стороні вікна? Викрутка, напевно, допоможе. Із собою в нього викрутки немає, але у відділі домашнього начиння їх до біса. Навіть у «Зоні» він бачив невеликий стенд з інструментами.