Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 53)

Фредді окинула оком свою вітальню — темну, захаращену, із запахом принесеної вчора ввечері китайської їжі в коробочці, — наче їй це видовище було цікаве. Розмова дедалі більше лякала її.

— Не знаю, дядьку. Я зробила добре діло, але в скаутах ніколи не була.

— Він заплатить, — сказав Z-Бой. — не дуже багато, та все ж…

— Скільки?

— П’ятдесят за візит?

— Чому?

Z-Бой того не знав, але у 2013 році у нього в голові ще лишалося чимало Ела Брукса, і той зрозумів.

— Я думаю… тому, що ви були частиною його життя. Отоді, коли ви з ним лагодили разом комп’ютери. За старих часів.

Брейді не мав до лікаря Бабіно такої лютої ненависті, як до К. Вільяма Ходжеса, але це не означало, що док. Б. не був у його чорному списку. Бабіно використовував його як лабораторного кролика, а це погано. Він втратив до Брейді інтерес, коли йому здалося, що експериментальний препарат не працює, а це ще гірше. А найгірше — уколи поновилися, коли до Брейді повернулася свідомість, а хтозна, що вони робили? Вони могли б його вбити, але такому гравцю зі смертю, як Брейді, це не спричиняло безсонних ночей. Його турбувало, що уколи можуть щось зробити з його новими можливостями. Бабіно на людях відмахувався від слів про парапсихологічні штучки Брейді, а насправді вірив, що вони можливі, хоча той мав обережність не демонструвати перед лікарем своїх здібностей, попри постійні умовляння Бабіно. Він вважав, що психокінетичні здатності — теж результат дії його церебеліну.

Поновилися і томографії й магнітно-резонансні дослідження.

— Ти — восьме диво світу, — колись після такого обстеження сказав Бабіно. Було це восени 2013 року. Він ішов поруч із Брейді, якого санітар віз у палату 217. У Бабіно був вираз обличчя, який Брейді сприймав як переможний. — Сьогоднішній курс лікування не просто припинив руйнування твоїх нервових клітин — він простимулював ріст нових. Більш життєздатних. Чи розумієш ти, наскільки це чудово?!

Ще б пак, мудаче, подумав Брейді. То тримай свої знімки при собі. Якщо в окружній прокуратурі дізнаються, в мене будуть неприємності.

Бабіно по-власницькому поплескував пацієнта по плечу — Брейді терпіти цього не міг. Як собаку гладить.

— Людський мозок складається приблизно зі ста мільярдів нервових клітин. Ті, що в тебе в зоні Брока, були серйозно пошкоджені, але відновилися. Власне, вони наростили такі нейрони, яких я ніколи й не бачив. Скоро ти станеш відомим не лише як той, хто відбирав у людей життя, а як і той, хто допоміг життя рятувати.

Якщо такий день настане, подумав Брейді, ти його вже не побачиш.

Сподівайся, довбодятле.

«Креатив — не моя сильна сторона», — сказала Фредді Z-Бою. Воно й правда, а от у Брейді це було навпаки, і, поки 2013 рік переходив у 2014, він мав досить часу поміркувати, як пожвавити демо «Риболовлі» і зробити з нього те, що Фредді назвала пасткою для очей. Але ніщо особливо не годилося.

Під час її візитів вони не розмовляли про «заппіт», а в основному згадували (говорила, звичайно, здебільшого Фредді) про старі деньки в «Кібепатрулі». Про всіх тих ненормальних, яких їм доводилося бачити на виїздах. Про Ентоні (Тоунса) Фробішера, їхнього тумака-шефа. Фредді постійно розповідала про нього, видаючи те, що вона хотіла йому сказати, за дійсно сказане «просто йому в лице!». Візити Фредді були одноманітні, але заспокоювали. Вони врівноважували відчай його ночей, коли він відчував, що проведе решту життя в палаті 217 у руках доктора Бабіно і під дією його «вітамінів».

Я маю його зупинити, думав Брейді. Контролювати його.

Щоб це зробити, якраз у пригоді стане покращений демо-екран «Риболовлі». Якщо він проґавить першу можливість залізти в голову Бабіно, другої не буде.

Тепер телевізор у палаті 217 працював щонайменше чотири години на день. Це було зроблено за вказівкою доктора Бабіно, який сказав новій старшій медсестрі Хелмінгтон «давати містеру Хартсфілду доступ до зовнішніх подразників».

Містер Хартсфілд нічого не мав проти новин о дванадцятій (де-небудь у світі завжди ставався цікавий вибух чи масова трагедія), а все решта — кулінарні шоу, ток-шоу, серіали, буцімто медики — то була повна хрінь. Але одного дня, коли він дивився шоу «Приз-сюрприз» (чи пак дивився тоді в бік телевізора), у нього сталося осяяння. Конкурсантка, яка дійшла до бонусного туру, отримала шанс виграти подорож на Арубу приватним літаком. Їй показали величезний комп’ютерний екран, по якому ходили великі кольорові цятки. Вона мала торкнутися п’ятьох червоних, які повинні були перетворитися на цифри. Якщо їхня сума дорівнюватиме 100 ± 5, то вона виграє.

Брейді широко розплющеними очима дивився на екран, стежив за цятками — і зрозумів, що знайшов те, чого шукав. Рожеві рибки, подумав він. Вони рухаються найшвидше, та й червоний колір агресивний. Рожевий — він… Як це називається? Він згадав і посміхнувся. Від такої променистої посмішки на вигляд йому стало немов знову дев’ятнадцять років.

Рожевий — заспокійливий.

Іноді, коли приходила Фредді, Z-Бой залишав свій бібліотечний візок у коридорі й сидів з ними. Якось улітку 2014 року він теж так прийшов і дав Фредді роздрук. Зроблений він був на бібліотечному комп’ютері під час одного з дедалі рідкісніших випадків, коли Брейді перебував у Бруксі на на пасажирському сидінні, а за кермом і повністю ним володів. Мусив, бо треба було діяти точно. Шансу на помилку не було.

Фредді продивилася роздрук, потім із цікавістю прочитала уважніше.

— Ну, — сказала вона, — це доволі розумно. І передпорогове повідомлення додати — це крутий хід. Нехороший, але крутий. Чи це все — справа рук таємничого Доктора Z?

— Так, — сказав Z-Бой.

Фредді звернулася до Брейді:

— А ти знаєш, хто такий Доктор Z?

Брейді повільно похитав головою.

— А це точно не ти? Бо дуже на твою роботу схоже.

Брейді лише дивився на неї порожнім поглядом, доки вона не відвела очей. Він дав їй побачити більше, ніж Ходжесові чи будь-кому з медсестер і фізіотерапевтів, але він не мав жодного бажання дати їй зазирнути в себе. Ну, принаймні не зараз. Завеликі шанси, що вона комусь розкаже. Та й він іще точно не знав, що робитиме. Кажуть, що світ протопче стежку до ваших дверей, якщо ви придумаєте кращу мишоловку, але, оскільки він іще не був певен, чи добре ловитимуться миші, найкраще мовчати. Та й немає поки що Доктора Z.

Але буде.

Якось надвечір невдовзі після того, як Фредді отримала програму, яка мала змінити демо-екран «Риболовлі», Z-Бой зайшов у кабінет до доктора Бабіно. Голова відділення там перебував здебільшого годину на день, коли був у лікарні, — пив каву й читав газету. За його вікном був критий майданчик для гольфу (навіщо Бабіно краєвид на парковку?), де він інколи тренувався. Там він і був, коли Z-Бой зайшов, не постукавши.

Бабіно холодно поглянув на нього:

— Чи можу вам допомогти? Ви загубилися?

Z-Бой простягнув «заппіт-нуль», посилений руками Фредді (після того як докупив кілька нових комп’ютерних компонентів на гроші Ела Брукса, яких дедалі меншало).

— Погляньте, — сказав він. — Я скажу вам, що робити.

— Ви маєте вийти, — сказав Бабіно. — Я про ваших жуків у голові знаю, але це — мій особистий простір і мій особистий час. Чи ви б хотіли, щоб я викликав охорону?

— Погляньте, або побачите себе у вечірніх новинах: «Лікар випробовує неперевірений південноамериканський препарат на звинуваченому в масових убивствах Брейді Хартсфілді».

Бабіно з відкритим ротом подивився на чоловіка у дверях; у цей момент він був дуже схожий на того, яким він стане, коли Брейді знищить його ядро свідомості:

— Я уявлення не маю, про що ви.

— Про церебелін. Якому до затвердження Асоціацією з контролю продуктів і ліків іще роки й роки — якщо його взагалі затвердять. Я отримав доступ до ваших документів і зробив знімки на телефон. Сфотографував і ті томографії мозку, які ви нікому не показуєте. Ви порушили чимало законів, док. Погляньте на цю гру — і це залишиться між нами. Відмовтеся — і вашій кар’єрі кінець. Даю вам п’ять секунд на роздуми.

Бабіно взяв гру і подивився на рибок, які плавали там. Бриніла мелодія. Час від часу екран спалахував синім.

— Натискайте на рожевих, докторе. Вони перетворюються на цифри. Додавайте їх подумки.

— Як довго я маю це робити?

— Дізнаєтеся.

— Ви що, збожеволіли?

— Ви замикаєте кабінет, коли вас тут нема, і це розумно, але по цій лікарні ходить чимало карток, які відмикають усе. І ви не вимкнули комп’ютер — для мене це просто якесь божевілля. Дивіться на рибок. Натискайте на рожевих. Додавайте числа. Ото і все, і я дам вам спокій.

— Це шантаж.

— Ні, шантаж — це за гроші. А тут просто домовленість. Дивіться на рибок. Нагадувати знову не стану.

Бабіно дивився на рибок. Спробував натиснути на рожеву й промахнувся. Знову ткнув пальцем — і знову промахнувся. Пошепки лайнувся. Це виявилося важче, ніж на перший погляд, і йому стало цікаво. Сині спалахи мали б його дратувати, але не дратували. Вони якимось чином допомагали йому зосередитися. Тривога, що про його справи дізнався цей старий хрін, миналася на тлі інших думок.

Йому вдалося торкнутися однієї з рожевих рибок до того, як вона кинулася геть з екрана. Отримав дев’ять. Добре. Хороший початок. Він забув, для чого це робить. Ловити рожевих рибок — це важливо.

Грала мелодія.