Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 46)
ВИБАЧТЕ, МИ ЩЕ НА СТАДІЇ РОЗРОБКИ
АЛЕ ЗАХОДЬТЕ ЩЕ!
Ми створені, щоб діяти наполегливо — і саме так ми дізнаємося, хто ми.
«Ось іще думка, гідна „Рідерз дайджест“», — відзначає Ходжес і йде до вікна. На Нижній Мальборо — жвавий ранковий рух. З радістю і вдячністю він розуміє, що біль у боці повністю вгамувався вперше за ці дні. Він майже міг би повірити, що з ним усе гаразд, але це відчуття затьмарює гіркота в роті.
Гіркий смак, думає він.
Дзвонить мобільник. Це Норма Вілмер, вона так шепоче, що її ледве чутно:
— Я про так званий список відвідувачів. Поки що не мала можливості його побачити. Тут так і кишить поліція і типчики в дешевих костюмах із окружної прокуратури. Можна подумати, що Хартсфілд не вмер, а втік.
— Я зараз не про список, хоча він теж мені потрібен — і якщо ви мені це скажете сьогодні, матимете ще п’ятдесят доларів. Якщо до дванадцятої — то сотню.
— Боже мій, що ж там за важливість така? Я питала Джорджію Фредерік — вона останніми роками скаче туди-сюди то в ортопедію, то в «Відро», — і вона каже, що єдина людина, яка відвідувала Хартсфілда, крім вас, — це була якась страшненька дівка з татуюваннями і стрижкою під морського піхотинця.
Ходжесові це ні про що не каже, але він відчуває ледь помітний натяк. Якому не до кінця довіряв би. Він занадто сильно хоче все зібрати докупи, а отже, діяти має обережно.
— Що ж вам треба, Білле? Я, блін, як дурна, сиджу в шафі з білизною, тут жарко, в мене голова болить!
— Колишній напарник мені телефонував і розповів, що Брейді себе отруїв якимсь лайном. Що в мене викликає думку, що він мав би довго відкладати якісь ліки, а потім зжерти їх усі одразу. Могло таке бути?
— Могло. Також могло бути, що я посадила б авіалайнер, якби вся його команда померла від харчового отруєння, тільки і одне, і друге, блін, малоймовірне. Я вам скажу те, що й поліції казала, і двом найбільш діставучим нишпоркам з прокуратури. Брейді давали анапрокс- ДС за часів фізичних тренувань — одну таблетку з їжею до вправ, ще одну пізніше протягом дня, якщо він просив, — просив нечасто. Анапрокс не так уже й сильно контролює біль, не набагато краще, ніж адвіл, який продається без рецепта. Також йому був прописаний тайленол «Extra Strength», але просив він його хіба що кілька разів.
— Як на це зреагували оті нишпорки?
— Зараз у них робоча теорія, що він об’ївся анапроксу.
— Але ви на це не повелися б?
— Ні, звичайно, куди там! Де б він ховав стільки таблеток, в сраку свою кістляву відлежану засовував би, чи що? Мені час іти. Перетелефоную за список відвідувачів. Звичайно, якщо він є.
— Дякую, Нормо. Випийте анапроксику від голови.
— Та йдіть ви на хрін! — сміється Норма.
Перша думка, яка виникає в Ходжеса, коли перед ним виникає Джером: йоксель-моксель, та ти, хлопче, виріс!
Коли Джером Робінсон прийшов працювати до нього — спочатку косити газон, потім як універсальний помічник, потім як техноангел, який беріг його комп’ютер у робочому стані, — Джером був худющим підлітком і важив приблизно сто сорок фунтів за зросту п’ять футів вісім дюймів[46]. Юний велетень у дверях сягав уже не менш як шістьох футів з двома дюймами і важив щонайменше сто дев’яносто.[47] Він завжди був гарний з лиця, але тепер його краса стала взагалі кінозіркова з купою м’язів.
Вищезазначений Джером весело шкіриться, швидко крокує через кабінет і згрібає Ходжеса в обійми. Притискає його, але швидко відпускає, помітивши гримасу болю: «Ой, Боже мій, вибачте».
— Та мені не боляче, я такий радий бачити тебе, друже! — Перед очима Ходжеса трохи туманиться, то він протирає їх тильним боком руки. — Ти просто бальзам для втомленого ока!
— І ви! Як ся маєте?
— Зараз так нічого собі. У мене є знеболювальні таблетки, але ти — кращі ліки!
Холлі стоїть у дверях, її практична зимова куртка розстібнута, маленькі долоні складені в замок на талії. Вона дивиться з нещасною усмішкою. Ходжес би й не повірив, що така існує, але, схоже, бува й таке.
— Заходь, Холлі, — кличе він її. — Обіцяю, групових обіймів не буде. Ти вже Джеромові все розповіла про справу?
— Про історію з Барбарою він знає, але, я гадала, краще, щоб решту розповів ти.
Джером злегка пригортає шию Ходжеcа великою теплою рукою.
— Холлі каже, що ви завтра лягаєте в лікарю, щоб здати ще якісь аналізи і спланувати лікування, а якщо ви опиратиметеся, я маю вам сказати, щоб ви заткнулися.
— Не «заткнулися»! — протестує Холлі. — Я взагалі такого слова не вживаю!
Джером шкіриться:
— У тебе на губах було: «Поводьтеся чемно», а в очах: «Заткніться!»
— Дурко! — каже вона, але знову всміхається.
Як гарно, що ми разом, думає Ходжес, шкода тільки, що з такої причини. Він перериває ці химерно симпатичні братсько-сестринські ревнощі й питає, що в Барбари.
— Та нормально. Перелом великої і малої гомілкової посередині. Таке могло статися й на футбольному полі, і на гірці на лижах. Має без проблем зростися. Їй наклали гіпс, і вона вже скаржиться, як під ним свербить. Мама пішла знайти їй якусь чухалку.
— Холлі, ти їй набір фотографій показала?
— Так, і вона вибрала доктора Бабіно. Навіть не вагалася.
От до вас, док, у мене є кілька запитань, думає Ходжес, і відповіді на них хочу почути до кінця сьогоднішнього дня. Якщо мені для цього треба вас притиснути, щоб ви очі вирячили, — то й гаразд!
Джером моститься на одному з кутків столу Ходжеса: він завжди так сидить.
— Розкажіть-но мені все, від початку до кінця. Може, я щось новеньке помічу.
Здебільшого розповідає Ходжес. Холлі ходить до вікна і поглядає на Нижню Мальборо, схрестивши руки на грудях, поклавши долоні на плечі. Час від часу вона щось докидає, але здебільшого мовчить і слухає.
Коли Ходжес завершує розповідь, Джером питає:
— А наскільки ви впевнені в оцьому пріоритеті духу над матерією?
Ходжес замислюється.
— На вісімдесят відсотків. Може, й більше. Звучить дико, але занадто вже багато випадків, які це підтверджують.
— Якщо він це зміг, то винна в тому я, — не відвертаючись від вікна, каже Холлі. — Коли я стукнула його «веселим ляпанцем», Білле, я могла щось у нього в мізках змінити. Дати йому доступ до тих дев’яноста відсотків сірої речовини, якими ми ніколи не користуємося.
— Можливо, — відказує Ходжес, — але коли б ти його не прибила, ви з Джеромом були б уже покійники.
— Разом з іще купою народу, — додає Джером. — Та й удар може ніяк не бути з цим пов’язаний. Те, чим його годував Бабіно, могло зробити більше, ніж просто вивести з коми. Експериментальні ліки часто дають несподівані результати, ви ж знаєте.
— Чи все це в поєднанні, — каже Ходжес. Він не може повірити, що вони сидять тут і про це розмовляють, але не балакати не можна: це суперечить першому правилу детективної справи: іти туди, куди ведуть факти.
— Він вас ненавидів, Білле, — каже Джером. — Замість того, щоб він убив себе сам, як хотів, по нього прийшли ви.
— І розвернув його зброю проти нього, — додає Холлі, усе ще не відвертаючись від вікна й не відпускаючи власних плечей. — Ти використав «Блакитну парасольку Деббі», щоб вивести його на чисту воду. Саме він надіслав тобі оте повідомлення позавчора. Я знаю, хто це був: Брейді Хартсфілд, який назвав себе Z-Бой. — Тепер вона розвертається. — Це так просто, як те, що ніс посеред обличчя. Ти зупинив його в «Мінго».
— Ні, я внизу лежав, у мене серце схопило. Це ти його зупинила, Холлі.
Вона люто струшує головою:
— Він цього не знає,
Джером робить рух у її бік, але вона жестом його відсторонює. Їй важко дивитися в очі, але зараз вона дивиться просто на Ходжеса, і її очі горять.
—
— І ти думаєш, саме тому він зробив
—
Після цього вона ненадовго замовкає і тихо перепрошує за те, що підвищила голос.
— Не треба вибачатися, Холліберрі, — каже Джером. — Ти мене захоплюєш, коли поводишся свавільно.
Вона робить до нього гримасу. Джером весело пирхає і питає Ходжеса про «заппіт» Діни Скотт:
— Я б хотів на нього подивитися.
— У мене в пальті, — каже Ходжес, — але стережися демо «Риболовлі».