Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 33)

Більше для розваги Брейді став напускати своїх власних риб в акваріум Сейді Макдональд: маленьких отруйних морських їжаків, які являли собою всього-на-всього дещо збільшені думки, які вона сама пригріла в зоні сутінків між свідомістю й підсвідомим.

Що це вона його привабила.

Що їй насправді були приємні його знаки уваги.

Що вона відповідальна за його смерть.

Що коли вже дивитися під таким кутом — то це взагалі було не самогубство. Якщо дивитися на це так — то це вона сама його вбила.

Сейді здригнулася, схопилася за голову, вона відвернулася від вікна. Брейді відчув нудотне запаморочення — і вилетів з її голови. Вона подивилася на нього: на її блідому обличчі читався відчай.

— Здається, я знепритомніла на пару секунд, — промовила вона і тремким голосом засміялася. — Але ж ти нікому не скажеш, чи не так, Брейді?

Ну, звичайно ні — і відтак йому стало дедалі легше залазити в її голову. Для цього їй уже не було треба дивитися на сонячні зблиски на вікнах машин: досить було просто зайти до нього в палату. Вона стала худнути. Її делікатна краса почала блякнути. Іноді вона ходила в брудному халаті й рваних колготках. А Брейді продовжував насаджувати у її думках свої звинувачення: це ти сама винна, тобі подобалося, ти відповідаєш, ти не заслуговуєш жити.

Чорт, так це вже справа!

Іноді лікарня отримувала якісь безкоштовні штуки — і у вересні 2012 року привезли з десяток ігрових пристроїв, «заппітів»: чи то від виробника, чи від якоїсь благодійної організації. Адміністрація склала їх у маленькій бібліотеці біля лікарняної універсальної каплиці. Там санітар їх розпакував, роздивився, вирішив, що це — дурні й застарілі штуки, і запхав на задню полицю. Там їх знайшов Бібліотечний Ел Брукс і взяв один собі.

Елові сподобалося кілька ігор, наприклад та, де треба безпечно провести шукача скарбів Гаррі повз провалля й отруйних змій, а найдужче сподобалася «Риболовля». Не сама гра, яка була тупенька, а демо. Він вважав, що коли хто дізнається, то буде з нього сміятися, але для Ела це були не жарти. Коли його щось засмучувало (на нього кричав брат, що той не виніс сміття в четвер, коли приїжджав сміттєвоз, або дочка телефонувала з Оклахоми й говорила прикрі речі), оці рибки, які поволі плавали під музику, завжди його заспокоювали. Іноді він втрачав лік часу. Це було щось дивовижне.

Одного вечора, незадовго до того, як 2012 рік перейшов у 2013-й, на Ела зійшло натхнення. Хартсфілд у палаті 217 був не здатний читати і не цікавився ні книжками, ні музикою на дисках. Якщо йому вдягали навушники, він смикав їх, доки вони падали з нього: вони наче йому заважали, стискали. Також він не міг маніпулювати маленькими кнопочками під екраном «заппіта», але дивитися на демо «Риболовлі» він міг! Може, йому сподобається це або якесь інше демо. А якщо йому сподобається, то, може, іншим пацієнтам теж (до честі Ела, він ніколи навіть подумки не називав їх овочами) — і це буде добре, бо деякі з пацієнтів з мозковими травмами у «Відрі» час від часу були схильні до насильства. Якщо демо їх заспокоюватиме, то лікарям, медсестрам і санітарам — та навіть прибиральникам — буде значно легше жити.

Може, йому навіть премію дадуть. Може, й ні, але мріяти не вадить.

Він увійшов до палати 217 якось надвечір у грудні 2012 року, невдовзі після того, як вийшов єдиний регулярний відвідувач Брейді. То був колишній детектив Ходжес, завдяки якому Брейді було знешкоджено, хоча по голові дав йому не він і не він завдав йому мозкової травми.

Візити Ходжеса засмучували Хартсфілда. Коли він виходив — у палаті 217 падали речі, вода в душі вмикалася й вимикалася, іноді різко відчинялися й зачинялися двері туалету. Сестринський персонал усе бачив, і ніхто не сумнівався, що це спричиняє Хартсфілд, але доктор Бабіно тільки відмахувався від самої думки про це. Він стверджував, що це саме така істерія, яка буває в певного типу жінок (хоча у «Відрі» працювало й кілька медбратів). Ел знав, що розповідають правду, бо сам кілька разів бачив такі вияви, а себе істеричною особою не вважав. Навіть навпаки.

Одного пам’ятного разу, проходячи повз палату Хартсфілда, він почув якийсь звук, прочинив двері й побачив, що жалюзі витанцьовують якийсь маніакальний танок. Це сталося невдовзі після одного з візитів Ходжеса. Це тривало майже тридцять секунд, а потім жалюзі затихли.

Хоча він намагався бути дружнім — а таким він намагався бути з усіма, — Елові не подобалася поведінка Білла Ходжеса. Складалося враження, що цей чоловік насолоджується станом Хартсфілда. Тішиться ним. Ел знав, що Хартсфілд — негідник, який убивав ні в чому не винних людей, але яка, в дідька, різниця, коли чоловіка, котрий робив такі жахливі речі, вже немає? Залишається тільки оболонка — практично лише вона. Ну й що з того, що він уміє торохтіти жалюзі чи воду вмикати-вимикати? Це ж нікому не шкодить.

— Здрастуйте, містере Хартсфілде! — сказав того грудневого вечора Ел. — Я вам дещо приніс. Сподіваюся, ви подивитесь.

Він увімкнув «заппіт» і тицьнув в екран, викликаючи демо «Риболовлі». Почали плавати рибки, залунала мелодія. Як завжди, Ела це заспокоювало, і він на мить задивився, насолоджуючись. Не встиг він розвернути прилад екраном до Хартсфілда, як раптом виявив, що котить бібліотечний візок крилом А — зовсім іншою частиною лікарні.

«Заппіта» як не було.

Це мало б засмутити Ела, але не засмутило. Почувався він цілком добре. Трохи втомлено, трохи складно зібратися з розкиданими думками, а так гарно. Щасливо. Подивився на ліву руку й побачив там велику літеру Z, написану тією ручкою, яку завжди носив у кишені сорочки.

Z — це Z-Бой, подумав він і розсміявся.

Брейді не приймав рішення залізти в Бібліотечного Ела — не минуло й кількох секунд, відколи цей старий хрін подивися на екран у руках, як Брейді вже опинився в ньому. Не було й відчуття, що він прийшов у чужу голову. Тепер це бібліотечне тіло належало Брейді, так, як седан «герц» був його машиною, доки він вважав за потрібне ним кермувати.

Ядро свідомості Бібліотечного Ела залишалося на своєму місці — десь там, — але воно було присутнє лише у вигляді спокійного гудіння: так холодного дня котел у підвалі гуде. Проте він мав доступ до спогадів Елвіна Брукса і його запасів знань. Другого було чималенько, бо до того, як цей чоловік у віці п’ятдесяти п’ятьох років вийшов на пенсію, він працював електриком і прозивався Блискавичним Бруксом, а не Бібліотечним Елом. Якби Брейді мав спаяти будь-яку схему, то він міг би це легко зробити, хоча й усвідомлював, що у власному тілі цю здатність, напевне, втратить.

Думка про тіло пробудила його від задуми, і він нахилився над чоловіком, який лежав у кріслі. Його очі були напівзаплющені й закотилися, так що було видно лише білки. З рота набік вивалився язик. Брейді поклав покручену руку на груди цього чоловіка й відчув, як вони злегка підіймаються, опускаються. Тож із цим усе було нормально, але, Боже, ну й жахливий же вигляд він має. Шкіра й скелет. І це з ним зробив Ходжес.

Він вийшов з палати й пройшовся лікарнею, відчуваючи якусь шалену радість. Він усім усміхався, нічого не міг із цим вдіяти. Із Сейді Макдональд він боявся попалитися. Зараз він теж побоювався, але не так. Так йому було краще. Бібліотечний Ел сидів на ньому туго, мов рукавичка. Проходячи повз Анну Корі, економку крила А, він поцікавився, як її чоловік тримається на радіотерапії. Вона сказала, що Еллісові доволі непогано, наскільки це може бути, і подякувала, що спитав.

У коридорі він поставив візок біля чоловічого туалету і роздивися «заппіт». Щойно подивився на рибок, Брейді зрозумів, що, напевне, відбулося. Ті дурні, які створили цю гру, також, звичайно, випадково, надали їй гіпнотичних властивостей. Сприйнятливі до них не всі, але Брейді гадав, що таких людей чимало, і то не лише ті, в кого бувають невеликі нервові напади, як у Сейді Макдональд.

Він вичитав іще там, у своїй підвальній контрольній кімнаті, що деякі електронні й відеоігри можуть викликати напади чи легкі гіпнотичні стани у цілком нормальних людей, тож виробники змушені писати (тільки дуже дрібним шрифтом) на багатьох інструкціях: не грайте подовгу, не сидіть ближче, ніж у метрі від екрану, не грайте, якщо маєте в анамнезі епілепсію.

Цей ефект самими відеоіграми не обмежувався. Щонайменше один епізод з серіалу про покемонів був одразу заборонений, бо тисячі дітей скаржилися на головні болі, розмитість бачення, нудоту й епілептичні напади. Вину покладали на той момент, де запускають багато ракет, від чого виникає стробоскопічний ефект. Певна комбінація рибок, які плавають, і мелодії працювала десь подібним чином. Брейді дивувався, що компанію, яка виробляла «заппіти», не завалили скаргами. Пізніше він виявив, що скарги таки були, тільки мало. Він дійшов думки, що причин у цього дві. По-перше, тупа гра в рибалочку сама такого ефекту не давала. По-друге, почати з того, що мало хто ті «заппіти» купував. Висловлюючись жаргоном комп’ютерної комерції, вони були «цеглинами».

Штовхаючи свій візок, чоловік у тілі Бібліотечного Ела повернувся до палати 217 і поклав «заппіт» на тумбочку — для подальших роздумів і досліджень. Потім (і не без жалю) Брейді залишив тіло Бібліотечного Ела Брукса. На мить відчув запаморочення — і ось він уже дивиться не вниз, а вгору. Брейді було цікаво, що ж станеться далі.