Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 35)
Дзень-дзелень! — лунає дзвоник над дверима, і вона чує вгорі кроки чоловіка, але нічого не відбувається. На моніторі старий у вошивій куртці — точно як один з тих бомжів, які, буває, стоять на перехрестях із табличками на зразок: «ГОЛОДНИЙ, БЕЗ РОБОТИ, ВЕТЕРАН, БУДЬ ЛАСКА, ДОПОМОЖІТЬ» — так там і лишається.
— Чорт, — бурмоче під ніс вона і ставить доріжку на паузу. Підіймається сходами, відчиняє двері в задній коридор і кричить: —
Відповіді немає. Він знов у своєму кабінеті, може, знову дивиться на свою гру — просто як закохався в неї. Спочатку, коли вона казала про дивну нову пристрасть Фелікса друзям у клубі, це був жарт. А зараз щось уже не до сміху. Йому шістдесят три, він застарий для дитячих комп’ютерних забавок, і замолодий, щоб настільки все забувати, і вона вже хвилюється, чи в нього це не вияви ранньої хвороби Альцгеймера. Також їй спадало на думку, що оцей тип, який ходить до Фелікса, — якийсь наркоторгівець, але ж хіба чоловік ці штучки теж не переріс уже давно? Та й коли б Фелікс хотів якихось наркотиків, він би сам себе забезпечив: за його словами, у Кайнері половина лікарів чи не половину часу ходять під кайфом.
Дзень-дзелень! — знову лунає дзвоник.
— Та Йосип на кобилі! — каже вона і йде відчиняти сама, з кожним кроком дедалі сильніше дратуючись. Вона висока, худорлява, її жіночі форми стерті тренуванням майже нанівець. Засмага гольфістки лишається на ній навіть посеред зими, тільки набуває блідішої, жовтуватої барви, так що можна подумати, ніби вона страждає на якесь хронічне захворювання печінки.
Вона відчиняє двері. У дім залітає січнева ніч, холодить її спітніле обличчя й руки.
— Гадаю, я б хотіла знати, хто ви такий, — каже вона, — і що ви з моїм чоловіком задумали. Чи можу я у вас запитати?
— Звичайно, можете, місіс Бабіно, — відказує той. — Іноді я Ел. Іноді Z-Бой. Сьогодні я Брейді, і, слухайте-слухайте, як же й гарно вийти прогулятися, особливо такої холодної ночі!
Вона дивиться на його руки.
— Що в цій банці?
— Кінець ваших нещасть! — каже чоловік у заклеєній куртці — і лунає приглушений постріл. Дно пляшки вибухає і розлітається на шматки разом із оплавленими пасмами скловати. Вони кружляють у повітрі, наче пух молочаю.
Кора відчуває удар точно під майже зниклою лівою груддю й думає: «Цей сучий дивак мене вдарив…» Намагається вдихнути, але спочатку не може. У грудній клітині якесь дивне, мертве відчуття; щось тепле тече на еластичний пояс її тренувальних штанів. Вона дивиться вниз, намагаючись вдихнути, це їй вкрай необхідно, і бачить, як по блакитному нейлону розповзається червона пляма.
Вона зводить погляд на те старе одоробло в дверях. Той тримає рештки пляшки, наче подарунок: маленький гостинець людини, яка без запрошення завітала о восьмій вечора. Скловата стирчить із дна пляшки, нагадуючи обвуглену бутоньєрку. Нарешті жінці вдається вдихнути, але вдихається здебільшого рідина. Кора кашляє, бризкаючи кров’ю.
Чоловік у куртці заходить у дім і причиняє за собою двері. Кидає пляшку на підлогу. Потім штовхає жінку. Вона заточується, падає назад і зачіпає декоративну вазу, яка стоїть на столику біля вішаків, — і та падає. Ваза розлітається об підлогу з міцного дерева, наче бомба. Жінка знову з хлюпанням вдихає. «Тону, — думає вона, — тону просто у власному передпокої…» — і знову відкашлює кров.
— Коро! — кричить Бабіно звідкись із глибини будинку. Голос у нього такий, наче він щойно прокинувся. — Коро, з тобою все гаразд?
Брейді підіймає ногу Бібліотечного Ела й акуратно ставить його важкий чорний чобіт на напружені жили горла Кори Бабіно. Із рота вихоплюється ще кров, засмаглі щоки жінки тепер поплямовані нею. Він наступає з усієї сили. Лунає тріск — щось усередині неї ламається. Її очі вирячуються, майже вилазять з орбіт — а тоді тьмяніють.
— А ти міцна була, — майже лагідно відзначає Брейді.
Відчиняються двері. Чути швидке ляпання капців — і забігає Бабіно. Він у халаті поверх безглуздої піжами в стилі Г’ю Гефнера. Його срібна шевелюра, яку він зазвичай з такою гордістю плекає, нині шалено скуйовджена. Щетина на щоках уже починає перетворюватися на бороду. У його руці — зелений «заппіт», з якого лунає мелодійка «Риболовлі»: «Де море, де море красиве…» Він, завмерши, дивиться на тіло дружини на підлозі.
— Годі з неї вправ, — таким самим лагідним тоном каже Брейді.
—
Він підбігає до Кори і збирається опуститися коло неї на коліна, але Брейді підхоплює його під пахву і тягне назад. Звичайно, Бібліотечний Ел — не Чарльз Атлас[36], але він значно сильніший за оте нікудишнє тіло в палаті 217.
— Немає коли цим займатися, — каже Брейді. — Ця Робінсон жива, тож маємо змінити план.
Бабіно дивиться на нього, намагається зібратися з думками, але ті розбігаються. Його розум, колись такий гострий, затупився. І винен у тому оцей чоловік.
— Дивись на рибок, — каже Брейді. — Ти — на своїх, а я — на своїх. Нам обом стане краще.
— Ні, — опирається Бабіно.
Він хоче дивитися на рибок, він останнім часом постійно цього хоче, але йому зараз лячно. Брейді хоче перелити свій розум в голову Бабіно, немов якусь химерну воду, і щоразу після цього лікар дедалі більше втрачає своє власне «я».
— Ні, ти будеш, — відказує Брейді. — Сьогодні ти маєш стати доктором Z.
— Я відмовляюся!
— Ти не маєш вибору. Усе розплутується. Скоро до твоїх дверей прийде поліція. Чи Ходжес, а це ще гірше. Він тобі права не зачитуватиме, просто дасть тобі по голові своєю саморобною штукою — і все. Тому що він — злий підар. Та й тому, що ти мав рацію. Він
— Я не буду… не можу… — Бабіно дивиться на свою дружину. І, Господи Боже, ці очі. Вирячені очі. — Поліція ніколи не повірить! Я шанований лікар! Ми одружені вже тридцять п’ять років!
— Ходжес повірить. А коли Ходжес уже у щось вчепився, то він стає, блядь, як той шалений шериф у кіно. Він покаже тій Робінсон твою фотографію. Вона подивиться і скаже: ну так, це ж саме той чоловік, який дав мені «заппіт» у торговельному центрі. А коли ти дав їй «заппіт», то, напевне, ти також дав його й Дженіс Еллертон. Опа! І ще Скапеллі…
Бабіно дивиться в нікуди, намагається усвідомити масштаби катастрофи.
— Потім оті препарати, що ти мені давав. Ходжес, може, вже про них знає, бо він швидко й легко дає на лапу, а більшість медсестер у «Відрі» про них знають. Це — секрет Полішинеля, бо ти ніколи й не намагався його приховувати. — Брейді сумно хитає головою Бібліотечного Ела. — Зарозумілість…
— Вітаміни… — більше Бабіно нічого не може сказати.
— Навіть копи в це не повірять, якщо отримають доступ до твоїх файлів і обшукають комп’ютери. — Брейді дивиться на труп Кори Бабіно на підлозі. — Ну й ось твоя дружина. Чим ти це будеш пояснювати?
— Хотів би я, щоб ти здох до того, як тебе привезли! — каже Бабіно. Він кричить, майже верещить. — Чи на операційному столі. Ти — Франкенштейн!
— Не плутай монстра із його творцем, — каже Брейді, хоча й не надто переконаний, що Бабіно особливо відзначився як творець. Експериментальний препарат доктора Б., можливо, якось пов’язаний із його новими здібностями, але він мало чи взагалі ніяк не пов’язаний із одужанням. Брейді переконаний, що досяг цього сам. Що це суто вольовий акт. — А нині у нас важливий візит, і ми не хочемо спізнитися.
— До чоловіка-жінки. — Це називається якимось спеціальним словом, Бабіно колись його знав, але тепер воно кудись загубилося. Так само як і відповідне ім’я. І те, що він їв на обід. Щоразу, коли Брейді потрапляє в його голову, він забирає щось із собою. Забирає пам’ять Бабіно. Його знання. Його
— Атож, до чоловіка-жінки. Чи, якщо описати її орієнтацію науково, це коблихус вульгаріс…
— Ні! — Тепер уже Бабіно не верещить, а шепоче. — Я залишаюся тут.
Брейді зводить угору пістолет, тепер уже серед залишків саморобного глушника видніє дуло.
— Коли ти гадаєш, що ти мені по-справжньому потрібен, то це найгірша помилка в твоєму житті. І остання.
Бабіно мовчить. Це страшний сон, він скоро прокинеться.
— Давай, залишайся — і завтра хатня працівниця знайде тебе поряд із жінкою, двох нещасних жертв грабіжників. Я б більш охоче завершив свою справу як доктор Z: твоє тіло на десять років молодше за Брукса і в непоганій формі, — але я зроблю те, що маю. До того ж робити так, щоб ти зустрівся з Ходжесом, було б з мого боку негарно. Він лихий чоловік, Феліксе. Ти навіть не уявляєш, який лихий.
Бабіно дивиться на літнього чоловіка в заклеєній куртці — і бачить, як із водянисто-блакитних очей Бібліотечного Ела на нього дивиться Хартсфілд. Губи Бабіно тремтять, вони мокрі від слини. В очах стоять сльози. Брейді думає, що зараз, коли його сиве волосся стоїть сторч, Бабстер дуже скидається на Альберта Ейнштейна на відомому фото, де славетний фізик показує язика.
— Як я в це влип?! — стогне він.
— Та отак, як усі в усе, — спокійно пояснює Брейді. — Крок за кроком…
— Навіщо тобі йти до цієї дівчини? — вибухає лікар.
— Сталася помилка, — каже Брейді. Легше визнати це, ніж усю правду: він не може дочекатися. Він хоче, щоб сестра отого нігера-косильника зникла до того, як її важливість дійде до когось іще. — А тепер не вийобуйся і дивися на рибок. Ти ж знаєш, що тобі хочеться.