Стивен Фрай – Троя (страница 32)

Інші кивали головами на знак згоди.

— Це буде чесно, — сказав Менелай.

— Добре, — мовив Агамемнон. — Тоді я обираю дівчину, яку вподобав Ахілл. Брісеїда — так її звуть?

— О, ні, — сказав Ахілл. — Ніколи цього не буде.

— Хіба я не верховний головнокомандувач ахейських військ? Чому я мушу завжди відмовлятися від свого скарбу заради загального блага? Я візьму собі Брісеїду. Це вирі­шено.

Ахілл вибухнув люттю.

— Ти, свиноокий мішку зі смердючим лайном! — Він вихопив меч і виплюнув свій гнів просто в обличчя Агамемнона. — Ти, сволото, сучий сину дворняги... Як ти можеш так вчинити? Я пройшов весь цей шлях, аби допомогти тобі повернути твою невістку. Троянці ніколи не чинили мені зла, але ми з моїми мірмідонянами щодня ризикуємо життям заради тебе і твого брата. Чи бачив я коли-небудь, як ти в броні ризикуєш своїм життям? Я мав би зарізати тебе тут, як того підступного, плаксивого, смердючого й боягузливого пса, яким ти і є.

І Ахілл справді міг одразу на цьому ж місці завдати Агамемнону смертельного удару, якби у цю мить голос Афіни не пролунав глибоко в його душі:

«Заради мене, Ахілле, і заради самої Цариці небесної, яка однаково любить тебе й Агамемнона, прибери свій меч! Повір мені, настане день, коли ти здобудеш таку славу, якої ще не знала жодна людина, — якщо тільки ти знайдеш у собі мужність піти зараз геть».

Ахілл глибоко вдихнув і сховав меч у піхви. Нижчим голосом, який лякав іще більше через свою тиху інтенсивність, він сказав:

— Заберіть у мене Брісеїду, і це буде останній раз, коли ви чи армії альянсу коли-небудь побачите Ахілла та його мірмідонян.

Проте всередині Агамемнона не прозвучав такий голос божественного спокою та розуму.

— Пливи геть, хлопчику! — крикнув він. — Ми чудово зможемо обійтися без твоїх витребеньок, марнославства та показухи. Нам не потрібен ані ти, ані твої любі мірмідоняни. Нехай ти й відлитий із золота, а ми, бідні звичайні люди, — з бронзи, але запитай будь-якого воїна, якому металу він віддасть перевагу для леза меча чи вістря списа: чистому золоту чи звичайній бронзі? Пливи геть і залиш цю війну справжнім чоловікам.

Не встиг запальний Ахілл відповісти, як Нестор виступив уперед, підвівши руки.

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка! — сказав він. — Якби Пріам і Гектор почули вас зараз, вони б сміялися від радості й тріумфували! Вони б сміялися та раділи! Те, що двоє найвидатніших воєначальників нашої армії зчепились один з одним, є катастрофою для тієї благородної справи, якій ми всі присягнули. Послухайте мене. Я прожив на цьому світі більше років, ніж ви обоє разом узяті. Я бився з дикими кентаврами з пагорбів разом із Піріфоєм і Тесеєм. Я брав участь у полюванні на неприборканого Калідонського вепра та у пошуках Золотого руна Колхіди пліч-о-пліч із усіма героями, про яких ви коли-небудь чули127. Тож повірте мені, коли я скажу вам, що така внутрішня боротьба є навіть більш серйозною загрозою для нас, ніж чума бога Аполлона. Агамемноне, великий володарю! Покажіть свою силу та мудрість. Відмовтеся від Хрісеїди...

127 Див. «Герої».

— Хіба я вже не сказав, що зроблю це?

— ...а також погодьтеся на те, що ви не намагатиметеся замінити її нагородою Ахілла. Ахілле, впади на коліна перед своїм верховним головнокомандувачем. Царський і божественний скіпетр у його руках говорить нам про те, що Агамемнон є нашим царем царів, помазаним самим Зевсом128. Визнай це. Якщо ви обіймете один одного, ми не програємо.

128 Скіпетр був виготовлений самим Гефестом, майстром богів. Він віддав його Зевсу, той віддав його Гермесу, той віддав його Пелопу, який віддав його своєму синові Атрею (батькові Агамемнона та Менелая), у якого його забрав його брат-близнюк Тієст, у того його остаточно відібрав Агамемнон. Павсаній, мандрівник із ІІ століття до н. е., розповідає нам, що цей скіпетр зберігся до його часу, коли люди Херонеї поклонялися йому як божеству. Він зберігався в домі одного жерця, і люди щодня приносили йому для пожертви торти. Цікаво, чи була Херонея відома своїми пухкими жерцями?

— Так, так, це все дуже добре, — сказав Агамемнон, перш ніж Ахілл устиг щось відповісти, — але цей розбещений нахаба налаштований проти мене. Він вважає себе ключем, який відкриє Трою та звільнить Єлену. Армія має чітко розуміти, хто нею командує. Нам буде краще без нього та його неврівноважених істерик.

— Тож у вас буде шанс це перевірити! — сказав Ахілл. — Послухай, як я проголошую це, ти, огидне лайно з дупи Тифона. Я оголошую, що з цієї миті я вибуваю з вашої війни. Самі боги не зможуть переконати мене поворухнути хоча б одним пальцем, аби допомогти вам забрати дорогоцінну дружину твого брата з Трої. Вона для мене ніщо, а ти, Царю свиней, для мене навіть менше, ніж ніщо. Настане день, коли ти зі слізьми приповзеш до мене на колінах, як слід зрадницького слизу, яким ти і є, й благатимеш мене битись. І коли цей день настане, я розсміюся тобі в обличчя.

Ахілл вийшов, високо підвівши голову. На зборах запала тиша. Агамемнон різко й презирливо гаркнув:

— Добре, що ми позбулися його. А тепер до роботи.

За вказівкою Калхаса Хрісеїду забрали та відправили разом із Одіссеєм до її батька у місто Хріс на кораблі, навантаженому худобою та ягнятами для жертвоприношень. Потім Агамемнон викликав двох своїх герольдів Талфібія та Еврібата.

— Ідіть до намету принца Ахілла і накажіть йому віддати вам Брісеїду. Скажіть йому, що якщо він відмовиться, я сам прийду і заберу її.

Герольди вклонилися царю і, задихаючись від тривоги, попрямували вздовж берега до того місця, де стояли мірмідонські кораблі. Перед ними було скупчення наметів і хатин, що належали Ахіллу та його особистому персоналу.

Ахілл зустрів їх із настроєм, наближеним до тепла.

— Заходьте, заходьте. Я знаю, навіщо ви прийшли. Не бійтеся. Ми з вами не сварилися. Патрокле, приведи Брісеїду. Вип’єте зі мною вина, панове?

Герольди полегшено всміхнулися. Коли Ахілл того бажав, він міг засліпити співрозмовника своєю невимушеною харизмою.

Патрокл знайшов Брісеїду і розповів їй про її долю. Вона опустила голову.

— Мені шкода, принцесо, — сказав Патрокл. — Але що має статися, того не уникнути. Він не хоче вас відпускати. Ми подивимося, що ми можемо зробити, аби повернути вас. Він сумуватиме за вами. І я сумуватиму за вами.

Патрокл спостерігав, як Талфібій та Еврібат проводжають Брісеїду до наметів Агамемнона.

Коли вісники пішли геть, Ахілл скинув маску своєї вдаваної байдужості. Не сказавши Патроклу, куди він іде, Ахілл раптово виступив зі свого намету. Вийшовши на свіже повіт­ря, він кинувся бігти, він летів над мокрим піском уздовж лінії флоту, перестрибуючи через швартові троси з усією дивовижною швидкістю та грацією, на яку він єдиний був здатний серед усіх смертних. Він не зупинився, поки не ді­стався безлюдної частини берега, де опустився навколішки й закричав до хвиль:

— Мамо, прийди до мене! Допоможи своєму нещасному синові.

Плескіт, спалах, і з хвиль виступила Фетіда, яка відразу кинулася в обійми свого улюбленого хлопчика.

Фетіда важко переносила материнство. Усвідомлення того, що вона житиме вічно, а її син — лише короткий проміжок земного часу, стало для неї постійною мукою. Бачити його таким нещасним, через що вона теж одразу ставала нещасною, було для неї тим новим досвідом, від якого вона не могла захиститись. Емпатія не була природною рисою характеру для безсмертних, а коли вона прокидалася в їхніх серцях, то тільки у вигляді болю.

— Що сталось, Ахілле, моя любове?

Усе вийшло назовні: вся його туга та розпач, уся його лють через несправедливість, зраду, образу та приниження. Якщо Фетіда і вважала, що він робить із мухи слона, то вона ніяк не видала себе. Матері завжди так вчиняють. Усе, що вона бачила, — це його страждання та відчай.

— Як обурливо, підло, жахливо, — бурмотіла вона, гладячи його золоте волосся. — Але що я можу вдіяти?

— Зевс перед тобою у боргу, — сказав Ахілл. — Іди до нього. Скажи йому, щоб послав троянців на ахейський табір, щоб вони різали та вбивали там без пощади. Я хочу, щоб ахейське військо було притиснуте до своїх кораблів, як загнана худоба. І щоб їх різали, як загнану худобу. Нехай Агамемнон побачить, яке лихо приходить, коли він ображає Ахілла. Греки мусять утратити все. Я хочу, щоб вони були принижені. Я хочу, щоб вони були зломлені. Перетворені на порох. Як він сміє відбирати в мене Брісеїду? Як він сміє? Як він сміє? Нехай усі армії Греції будуть відкинуті в море. Нехай палають їхні кораблі, а я радітиму. Нехай він приповзе до мене навколішках, буде зі скигленням і риданням просити про прощення, а я плюну йому в бороду.

Сон Агамемнона

Фетіда охолодила палаюче чоло свого сина, заспівала йому і покинула його лише тоді, коли переконалася, що він не заподіє собі шкоди. Вона піднялася на Олімп, аби попросити допомоги у Зевса, а там кинулася додолу перед його троном і з благанням ухопилася за його коліна129. Цар богів вислухав її. Він дуже любив її і хотів зробити їй послугу, що, як справедливо сказав Ахілл, він їй заборгував130. Але він боявся гніву Гери, своєї дружини.

129 Гомер робить досить цікаве припущення, що Фетіді довелося чекати дванадцять днів, перш ніж вона змогла потрапити на аудієнцію до Зевса, оскільки він та інші боги у той час подорожували в далекі краї, щоб побенкетувати з ефіопами...