Стивен Фрай – Одіссея (страница 50)

І так, Зевс не помилився — урешті-решт, саме це ми й зробили. І от тепер ми опинилися у становищі Зевса — ми боїмося власного творіння. Може, і серед нас знайдеться Прометей, який дасть штучному інтелекту свідомість, той самий божественний вогонь. Тоді нам теж загрожує доля богів — перетворитися на міфи, які переповідатимуть один одному роботи, на розбиті статуї, які стоятимуть у музеях поруч зі статуями олімпійських богів. Так, греки вже пройшли цей шлях до нас — тому що вони були раніше нас, а точніше, вони й були нами.

Грецькі міфи, а потім — драматургія, поезія, філософія дозволили людям ставити запитання. Трагедія Сократа полягала в тому, що афінська верхівка воліла заборонити й запитання, і не надто приємні відповіді на них. Що ж, ми теж живемо в суспільстві, у якому певні догми краще не ставити під питання, адже на тих, хто переступає межі дозволеного, чекає остракізм.

У греків, як і в американців, британців — в усіх народів, які я знаю, був міф, потужніший за усі міфи, описані в моїх книгах: від «Міфів» до «Одіссеї». Це міф про себе самих — про грецький народ, грецьке суспільство, грецькі досягнення й грецькі чесноти. Серед моїх знайомих, особливо захоплених греками, були ті, хто стверджував, ніби грецький міф величніший, ніж міфи інших народів, але із цим можна посперечатися. Греки створили міф про власну унікальність і велич — так само, як творять його всі народи.

Узяти бодай судову систему, яку створили Афіни...

Пагорб Ареса

На Ареопазі, пагорбі Ареса (він же Марс) афіняни збиралися вершити суд, подібно до того, як вони розглядали першу справу — Орест проти фурій. Звісно, Есхіл у своїй трагедії «Евменіди» (яку я взяв за головне джерело для опису суду над Орестом) описував ідеалізовані Афіни древності, які він собі уявляв (точніше, якими б він хотів їх бачити) і помножив цю давню велич на божественну присутність самої Афіни. Тобто він простягнув коріння афінської юридичної практики до божественної волі й мудрості, які (явно) хотів повернути суддям свого часу, яким було далеко до мудрості й гідності предків. У IV ст. до н. е., через сто років після Есхіла, ритор та оратор Ісократ написав натхненний «Ареопагітик», у якому закликав повернути (вкотре) Ареопаг до давніх чеснот — яких насправді ніколи й не існувало144.

144 Джон Мілтон у 1644 році написав ще більш емоційний памфлет із такою самою назвою, у якій закликав до свободи слова й пом’якшення державної цензури для друкарень. Наводячи приклади з Біблії та інших джерел, поет згадує, що були колись золоті часи, коли свободу друку не обмежували, але нинішні можновладці зневажили старовину. Щоправда, у XVII столітті сама друкарська справа була відносно молодою. Звісно, на її початках, може, і був свій «дикий захід», коли кожен, хто мав друкарський станок, міг друкувати на ньому все, що заманеться (як зараз можна писати все, що заманеться, у цих ваших інтернетах), але загалом Мілтон застосовує у своєму «Ареопагітику» той самий прийом, що й Ісократ. — Прим. автора.

Мілтон робив це свідомо — недарма він назвав свій твір так само, як й Ісократ. А загалом, перші в історії згадки про «старі добрі часи» можна знайти, здається, у «Працях і днях» Гесіода, одному з найдавніших творів в історії людства. — Прим. перекладача.

Що ж, недарма Платон учив про ідеал, який можна встановити й прагнути до нього наблизитися. Заклик «повернімося до ідеалів мудрого й справедливого ареопагу древності» пропускає той факт, що мудрого й справедливого Ареопагу древності ніколи не існувало. Однак гасло змушує нас повірити в ідеал і намагатися до нього наблизитися. Ми подаємо людям нові ідеї, змушуючи їх повірити, ніби вони насправді старі, перевірені й освячені століттями.

Так-то, історія справжнього Ареопагу значно менш красива й славетна, ніж нас переконують Есхіл, Ісократ чи Мілтон. Засідали тут вельможі, колишні архонти145.

145 «Архонт» буквально означає «правитель». На Ареопазі засідали міські можновладці шляхетних родів. І так, їм вистачало мудрості встановити непарну кількість суддів, аби Афіні не доводилося втручатися щоразу, як голоси ділитимуться порівну. — Прим. автора.

Стараннями Солона суд став більш демократичним, але з часом Ареопаг втратив вплив, поступившись владою політичному зібранню, «Екклезії».

Ну і просто цікаво буде згадати, що святий Павло, подорожуючи Середземномор’ям, проповідуючи нову релігію, християнство, теж постав перед Ареопагом, куди його затягли підозрілі та допитливі афіняни:

Деякі з філософів, епікурейців і стоїків, сперечалися з ним; одні говорили: «Що ж то хоче сказати цей балакун»? А інші: «Здається, він проповідник чужих богів!» Оскільки він благовістив їм про Ісуса та воскресіння. Узявши, вони повели його в Ареопаг, кажучи: «Не можемо зрозуміти, що це за нова наука, яку ти проповідуєш, бо вкладаєш щось чуже до наших вух. Отже, хочемо знати, що б це могло бути!». Усі мешканці Афін та прибулі чужинці нічим іншим не займалися, а лише говорили або слухали щось нове146.

146 Діяння святих апостолів, глава 17, вірші 18-21, переклад о. Р. Тур­коняка.

Додатки

«Ностос»

У давньогрецькій мові так називався шлях героя додому. Повний небезпек, спокус, втрат, скорбот і епічних пригод. Через тисячі років ми об’єднали це слово з іншим грецьким словом «алгіа» (прагнення, біль, печаль) й отримали слово «ностальгія». Так, у 1688 році один швейцарський вчений описав сильну тугу швейцарських найманців за вершинами, схилами й долинами рідних Альп. Згодом ностальгією стали називати тугу не так за місцем, як за часом.

Гомерівський епос «Іліада» починається з гніву, який рухає всім сюжетом: «Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея»147.

147 Переклад Б. Тена.

«Одіссея» починається з особи, особистості, яка прагне й страждає:

Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго

Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,..

...В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею148.

148 Переклад Б. Тена.

Це зовсім інші, значно складніші емоції.

«Іліада» не позбавлена психологічного реалізму й зворушливих учинків, які відгукуються в серці. Але «Одіссея» значно складніша й багатогранніша. Передусім композиція «Іліади» проста й прямолінійна, з класичною єдністю місця, часу та дії, тоді як «Одіссея» вся побудована на флешбеках і флешфорвардах149.

149 Поширені прийоми в літературі та кіно. Флешбек — відхилення сюжетної лінії в минуле (наприклад, коли герої згадують, що з ними сталося раніше), флешфорвард, відповідно, — відхилення сюжетної лінії в майбутнє. — Прим. перекладача.

А головне — головний герой «Одіссеї» тонкий, складний і неоднозначний. На шляху до рідного краю, дружини й сина, син Лаерта стикається не лише з фізичними перешкодами, а й зі складними та болючими моральними дилемами, коли зробити однозначно правильний вибір просто неможливо. Через усе це «Одіссея» здається більш сучасною, більш літературною, навіть більш кінематографічною.

Звісно, тема повернення героїв з Трої — вдячна тема для літератури й мистецтва. Повернення Ідоменея на Крит оспівували чимало митців після Гомера — з останніх можна пригадати оперу «Ідоменей» Моцарта. «Ностос» Єлени й Менелая описав сам спартанський цар в першій частині «Одіссеї» (яку ще часто називають «Телемахією», адже вона майже повністю присвячена подорожі Телемаха на Пілос і Спарту). «Енеїда» Вергілія — теж своєрідний «ностос», де герой мандрує в пошуках нового дому й відтак створює ностальгічну легенду для римлян.

Ще один «ностос» на троянському матеріалі, от тільки значно похмуріший, — повернення Агамемнона. Історія мікенського царя і його сімейства була настільки важливою для афінян, що до неї зверталися троє драматургів V ст. до н. е., троє великих сучасників — Есхіл, Софокл і Евріпід. Есхіл написав цілу трилогію під спільною назвою «Орестея». Перша частина — «Агамемнон» — розповідає про загибель мікенського царя від імені Клітемнестри й Егіста. Друга — «Хоефори» («Жертводавиці при гробі») — про повернення і помсту Ореста. У завершальній частині — «Евменідах» — Ореста переслідують фурії, а завершується все судом Афіни на Ареопазі. Софокл і Евріпід написали — кожен свою — трагедії під назвою «Електра», де події показані з погляду сестри Ореста. На початку ХХ століття австрійський письменник Гуґо фон Гофмансталь написав п’єсу про Електру, потім зробив з неї оперне лібрето для Ріхарда Штрауса, і ця опера й досі лишається одним з найбільш приголомшливих видовищ, яке можна побачити на сцені.

Про Іфігенію розповідав Евріпід, написавши й поставивши дилогію — «Іфігенія в Авліді» про вбивство Агамемноном священного оленя і принесення у жертву його доньки, і «Іфігенія в Тавриді» — про подорож Ореста і Пілада за статуєю Артеміди і зустріч із втраченою сестрою.

Спілберг, Толкін та інші

Шлях додому став досить поширеною темою (або тропом, як люблять зараз казати) у сучасному мистецтві. Чудовим прикладом є «Володар перснів» і «Гобіт» (чий підзаголовок — «Туди і звідти»). Надзвичайно популярний у свій час «Алхімік» Пауло Коельйо йде за тією самою канвою — подорож і повернення. В усіх випадках нагорода, скарб, за яким вирушав герой, лежить не десь за лісами, за горами, а вдома, там, де і був завжди. Ще один приклад «ностоса» — «Чарівник країни Оз» — і книга, і відомий музичний фільм. Чарівні слова «немає місця кращого, ніж дім» повертають Дороті в Канзас, і якщо на цьому місці ми ще не зрозуміли, у чому полягає ідея, завіса опускається на словах героїні: «Тітко Енн, немає місця кращого, ніж дім».