Стефани Майер – Сутінки (страница 79)

Я рухалась повільно, наче бігла по вологому піску. Схоже, я розучилася ходити по бетону. Він не дає мені достатньо опори. Я кілька разів перечепилася, один раз впала, приземлившись на руки й пошкрябавши їх об тротуар, похитуючись пішла далі, щоб знову хитнутися вперед і ледве не впасти. Кінець кінцем я дісталася рогу. Залишився один квартал; я побігла, піт градом котився по обличчю, я важко дихала. Сонце пекло шкіру, воно було занадто яскраве, здається, воно відбивалося від білого бетону й сліпило мене. Я почувалася надзвичайно беззахисною. Набагато пристрасніше, ніж коли-небудь могла б припустити, захотіла я опинитися під захисним зеленим покровом лісу в Форксі… вдома.

Обігнувши останній ріг і опинившись на вулиці Кактус, я побачила студію, що мала точнісінько такий вигляд, як у спогадах. Стоянка перед нею була порожня, на всіх вікнах опущені жалюзі. Я вже не могла бігти — не могла дихати; фізичні вправи та страх зробили своє діло на славу. Я думала про маму, щоб хоч пересувати ноги: одна-друга, одна-друга.

Підійшовши ближче, я побачила прикріплене до дверей повідомлення, написане від руки на яскраво-рожевому папері. Воно стверджувало, що танцстудію зачинено на весняні канікули. Я взялася за ручку, обережно її потягнула. Не замкнено. Я спробувала заспокоїти дихання і відчинила двері.

У вестибюлі темно, пусто і прохолодно, тихо гуде кондиціонер. Пластикові литі стільці складені вздовж стін, від килима пахне шампунем. У західному танцхолі темно, — побачила я крізь відчинене оглядове вікно. У східному, більшому, ввімкнене світло. Але жалюзі на вікнах опущені.

Мене охопив такий сильний жах, що я буквально закам’яніла на місці, ніби потрапивши в капкан. Не могла змусити ноги рухатися вперед.

Потім мене покликав мамин голос.

— Белло? Белло? — та сама істерична нотка. Я помчала до дверей, на звук її голосу.

— Белло, ти налякала мене! Ніколи більше не роби так зі мною! — вів далі голос, коли я вскочила у довгу залу з високою стелею.

Я роззирнулася довкола, намагаючись визначити, звідки лунає голос. Я почула, як мама засміялася, обернулася на звук.

Ось де вона, на екрані телевізора, полегшено куйовдить моє волосся. Це день Подяки, мені дванадцять. Ми востаннє поїхали в гості до бабусі у Каліфорнію, наступного року вона померла. Ми пішли на пляж, я перехилилася далеко за край пірсу. Мама побачила, як я молочу п’ятами, намагаючись відновити рівновагу.

— Белло? Белло? — перелякано закричала вона.

Екран телевізора став блакитним.

Я повільно повернулася. Мисливець нерухомо завмер біля запасного виходу — так нерухомо, що я спершу його не помітила. У руці він тримав пульт. Довгу мить ми мовчки дивилися одне на одного, тоді він посміхнувся.

Підійшов до мене досить близько, пройшов повз, щоб покласти пульт на столик поруч із відеомагнітофоном. Я обережно повернулася, щоб прослідкувати за ним.

— Вибач, Белло, хіба не краще, що твоїй матері не довелося у це вплутуватись? — запитав він увічливим ласкавим голосом.

Мене раптом як осяяло. З мамою все добре. Вона досі у Флориді, так і не отримала мого повідомлення. Вона ніколи не відчувала невимовного жаху, дивлячись у темно-червоні очі на ненормально блідому обличчі переді мною. З нею все гаразд.

— Так, — відповіла я; голос забринів від полегшення.

— Як підказує мені слух, не схоже, щоб ти розгнівалася, що я тебе надурив.

— Я не серджуся.

Неочікуване піднесення додало мені мужності. Яка тепер різниця? Незабаром усе закінчиться. З Чарлі, з мамою нічого не трапиться, їм ніколи не доведеться боятися. Я відчула мало не ейфорію. Аналітична частина мозку попереджала, що я перебуваю небезпечно близько до того, щоб зламатися через стрес.

— Як дивно! Ти справді так думаєш, — темні очі зацікавлено вивчали мене.

Зіниці чорні, лише по краях бринить рубіновий відтінок. Голодний. — Маю віддати належне тому дивакуватому клану — ви, люди, буваєте доволі цікавими. Гадаю, я розумію, що вабить їх спостерігати за вами. Неймовірно — схоже, деякі з вас цілковито позбавлені егоїзму.

Він стояв за метр, склавши руки навхрест, і допитливо дивився на мене. У його обличчі, у позі не було загрози. Він мав пересічний вигляд: лице, фігура — нічого особливого, абсолютно. Лише біла шкіра та кола під очима, до яких я останнім часом звикла. На мисливцеві була блакитна сорочка на довгий рукав і вицвілі сині джинси.

— Гадаю, ти зараз скажеш мені, що твій хлопець за тебе помститься? — запитав він, як мені здалося, з надією.

— Ні, я так не думаю. Принаймні, я попросила його не робити цього.

— І що він тобі відповів?

— Не знаю. — (Як на подив легко вести бесіду з цим вишуканим мисливцем). — Я залишила йому листа.

— Як романтично — останній лист. Як гадаєш, він вшанує твою останню волю? — голос став твердішим, натяк на сарказм ледь спотворив увічливий тон.

— Сподіваюся, так.

— М-м-м. Що ж, наші сподівання не збігаються. Бачиш, все пройшло занадто легко, швидко. Якщо говорити начистоту, я розчарований. Я очікував на набагато складніше завдання. А врешті-решт мені знадобилося лише трохи везіння.

Я мовчки чекала.

— Коли Вікторії не вдалося підібратися до твого батька, я наказав їй більше довідатися про тебе. Немає сенсу гасати по планеті, вистежуючи тебе, коли я можу чекати в зручних умовах у обраному мною місці. Тому після розмови з Вікторією я вирішив поїхати у Фенікс — завітати в гості до твоєї матері. Я чув, як ти казала, що збираєшся додому. Спершу я й не мріяв, що ти справді туди поїдеш. Та потім мені стало цікаво. Люди — передбачувані створіння, вони люблять знайомі, безпечні місця. Хіба не ідеальна хитрість — вирушити в останнє місце, де варто переховуватися, туди, де сказала, що будеш?

Звісно, я не знав напевно, було тільки передчуття. Зазвичай я по-особливому відчуваю жертву, на яку полюю, називай це шостим чуттям, якщо хочеш. Прийшовши у будинок твоєї матері, я прослухав повідомлення, але не знав точно, звідки ти телефонувала. Дуже корисно було отримати твій номер, та враховуючи все, відоме мені, ти могла бути хоч в Антарктиці, а гра не спрацює, якщо тебе не буде поблизу.

А тоді твій хлопець сів на літак до Фенікса. Природно, що Вікторія спостерігала за ними для мене; у грі з такою великою кількістю гравців я не міг працювати на самоті. Отже, підтвердилися мої сподівання, що ти все-таки перебуваєш тут. Я приготувався; на той час я вже переглянув чарівне домашнє відео. Далі залишалося тільки поблефувати на совість.

Знаєш, усе пройшло легко, навіть легше, ніж зазвичай. Тому, як бачиш, я сподіваюся, що ти помиляєшся щодо свого хлопця. Едварда, правильно?…

Я не відповіла. Бравада добігала кінця. Я відчувала, що скоро його зловтіха дійде до логічного завершення. Так чи інак, вона призначалася не для мене. Велике діло перемогти мене, слабку людину!

— Ти не будеш проти, ну, не дуже проти, якщо і я залишу невеличкий лист для твого Едварда?

Він зробив крок назад і торкнувся цифрової відеокамери завбільшки з долоню, що лежала згори на стереосистемі. Маленька червона лампочка вказувала, що камера вже працює. Джемс покрутив щось, збільшив кадр. Я нажахано витріщилася на нього.

— Мені шкода, та не думаю, що Едвард зможе опиратися бажанню піти по моєму сліду потому, як перегляне це. Я хочу, щоб він не проґавив ані найменшої деталі. Все це для нього, певна річ. Ти просто людина, котрій не пощастило опинитися у не тому місці у не той час і, безперечно, мушу зазначити, у не тій компанії.

Він, посміхаючись, зробив крок назустріч.

— Перш ніж ми почнемо…

Я відчула, як від його слів усередині заворушилася відраза. Такого я не передбачила.

— Я тільки хочу дещо пояснити, так, загалом. Відповіді ввесь час були в Едварда під носом, я боявся, що він побачить їх і зіпсує розвагу. Так сталося одного разу, дуже-дуже давно. Одного-єдиного разу, коли жертві вдалося врятуватися від мене.

Бачиш, той вурдалак, який по-дурному був закоханий у мою маленьку жертву, зробив вибір, для якого твій Едвард виявився заслабким. Коли старий дізнався, що я полюю на його маленьку подружку, він викрав її з божевільні, де працював — я ніколи не зрозумію одержимості, яку деякі вампіри відчувають до людей, — й убезпечив, відібравши людське життя. Вона, напевно, навіть не помітила болю, бідне маленьке створіння. Вона занадто довго простирчала у чорній дірі палати. На сто років раніше її б спалили на вогнищі за видіння. У двадцятих роках двадцятого століття на неї чекала божевільня та шокова терапія. Коли маленька провидиця розплющила очі, сильна новою молодістю, їй здалося, що вона вперше бачить сонце. Старий зробив її могутнім вампіром, у мене не було причин переслідувати її далі, — він зітхнув. — Я помстився, знищивши старого.

— Аліса, — приголомшено видихнула я.

— Так, твоя маленька подружка. Я здивувався, побачивши її на галявині. Тому, гадаю, клан повинен знайти певну розраду в цій історії. Я отримав тебе, у них є вона. Жертва, що врятувалася від мене, — власне, це досить почесно.

А пахла вона як смачно! Досі шкодую, що не скуштував її… вона пахла навіть краще за тебе. Вибач, я не хотів тебе образити. У тебе дуже приємний запах. Квітковий…

Він зробив іще один крок до мене, доки не опинився всього за кілька сантиметрів. Узяв пасмо волосся, обережно вдихнув аромат. Ніжно повернув локон на місце, пригладивши його, і я відчула на шиї холодні пальці. Рука поповзла вище, щоб вдарити великим пальцем по щоці. На обличчі мисливця була написана цікавість. Я понад усе хотіла втекти, але наче закам’яніла. Не могла відхилитися бодай на міліметр.