Стефани Майер – Сутінки (страница 22)

— А хто той хлопець, із яким розмовляла Лорен? Здається, він трохи задорослий, щоб тусуватися з нами.

Я навмисне зарахувала себе до молодших, підкреслюючи цим, що віддаю перевагу Джейкобові.

— Це — Сем, йому дев’ятнадцять, — повідомив він.

— Він згадував сім’ю лікаря? — невинно поцікавилась я.

— Калленів? Так, вони не можуть заходити на територію резервації, — підтвердивши те, що як я й подумала, мав на увазі Сем, він відвів погляд і зосередився на острові Святого Джеймса.

— Чому ні? Джейкоб поглянув на мене і прикусив губу.

— Ой! Я не маю права нікому про це розповідати.

— Та ну, я нікому не зізнаюся, просто цікаво, — я спокусливо всміхнулася. Цікаво, переграю я чи ні?

Певно, що ні. Він зачаровано вишкірився, потім звів брову і заговорив хрипкішим, ніж зазвичай, голосом.

— Ти любиш моторошні історії? — зловісно запитав він.

— Обожнюю, — захоплено запищала я, силкуючись домогтися, щоб у погляді теплилася ніжність.

Джейкоб повагом підійшов до колоди, що лежала поблизу. Коріння стирчало врізнобіч, як тонкі ноги велетенського білого павука. Легко вмостився на покрученому корені, я влаштувалася на стовбурі. Джейкоб довго роздивлявся валуни, на краєчку широких вуст грала ледь примітна посмішка. Я зрозуміла, що він збирається розповідати довго й розлого, і зосередилася на тому, щоб він не помітив у моїх очах неабиякий інтерес до його історії.

— Ти не чула старі перекази, звідки ми походимо — ми, квілеути? — почав він.

— Не те щоб, — визнала я.

— Існує багато легенд, частина з них стверджує, що наша історія бере початок до Потопу — подейкують, древні квілеути прив’язали каное до верхівок найвищих дерев, що росли на великій горі, і так врятувалися, як Ной із його ковчегом, — він усміхнувся, демонструючи мені, що сам не дуже вірить у ці байки. — Інша легенда твердить, що ми походимо від вовків. Вони — донині наші брати. Закон племені не дозволяє вбивати вовків… А ще є розповіді про не-мертвих, — додав він тихіше.

— Не-мертвих? — перепитала я, справді заінтригована.

— Так. Розповідають історії про не-мертвих, холодних — древні, як легенди про вовків, розповідають і новіші. Якщо вірити легенді, прадідусь знав декого з них. Він уклав із ними угоду, яка не дозволяє їм заходити на нашу землю, — закотив він очі.

— Твій прадідусь? — перепитала я.

— Він був старійшиною племені, як і мій батько. Розумієш, не-мертві — закляті вороги вовків, ну, не зовсім вовків, а вовків, що можуть обертатися на людей, як наші пращури. Ви називаєте їх вовкулаками.

— У вовкулаків є вороги?

— Лише одні.

Я наполегливо втупилася в Джейкоба, намагаючись видати нетерпіння за захоплення.

— Тому, як бачиш, — вів далі він, — не-мертві — наші вороги з давніх-давен. Але зграя, що з’явилася за часів прадідуся, відрізнялася від інших. Вони полювали по-іншому, ніж решта їхніх родичів, і не становили загрози для племені. Отже прадідусь уклав із ними перемир’я. Якщо вони пообіцяють не заходити на наші землі, ми не викажемо їх блідолицим, — підморгнув він мені.

— Якщо вони не були небезпечними, то чому…? — прагнула з’ясувати я, силкуючись не дати йому зрозуміти, чому я так серйозно переймаюся цією неймовірною страшилкою.

— Хай там як, для людини ризиковано перебувати поруч із не-мертвими, навіть якщо ті такі культурні, як цей клан. Ніколи не знаєш, коли вони занадто зголодніють, щоб опиратися голодові, — навмисне погрозливо сказав він.

— Що ти маєш на увазі під словом «культурні»?

— Вони заявили, що не полюють на людей. Вважається, вони натомість навчилися харчуватися тваринами.

Я намагалася говорити звичайним тоном.

— А яким чином ця історія дотична до Калленів? Вони схожі на не-мертвих, що прийшли до твого дідуся?

— Ні, — зробив Джейкоб театральну паузу. — Вони і є ще ті не-мертві.

Швидше за все, він подумав, що жах на моєму обличчі викликаний його майстерністю розповідати страшилки. Він задоволено посміхнувся і провадив далі:

— Зараз їх стало більше, з’явилося двоє нових, він і вона, але решта — ті самі. Коли жив прадідусь, всі вже знали голову клану, Карлайла. Він жив тут, а потім залишив ці місця ще до того, як прийшов твій народ, — боровся Джейкоб зі сміхом.

— Хто вони такі? — нарешті наважилася запитати я. — Хто такі не-мертві?

Він похмуро всміхнувся.

— Кровопивці, — відповів він замогильним голосом, — ви називаєте їх вурдалаками, вампірами.

Я втупилася в білі буруни неспокійних хвиль, не впевнена у тому, щó зараз можна прочитати на моєму обличчі.

— У тебе гусяча шкіра, — задоволено захихотів він.

— Ти природжений оповідач моторошних історій, — похвалила я його, не відриваючи очей від океану.

— До біса дика історійка, правда? Не дивно, що тато не хоче, аби ми її розповідали хоч комусь.

Я досі не могла достатньо опанувати себе, щоб подивитися на Джейкоба.

— Не бійся, я збережу вашу таємницю.

— Ой, здається, я зараз порушив угоду, — розреготався він.

— Я заберу таємницю з собою в могилу, — пообіцяла я. І затремтіла.

— Слухай, серйозно, не розбовкай Карлайлові. Він страшенно розгнівався на тата, коли дізнався, що частина наших відмовляється їхати до лікарні, відколи він там працює.

— Звичайно, я мовчатиму як риба.

— Отже, тепер ти вважаєш, що ми — купка забобонних дикунів, чи як? — запитав Джейкоб жартівливим тоном, але не без стурбованості. Я досі дивилася на воду.

Я повернулася й усміхнулася йому як могла природно.

— Ні, хоча відтепер я знатиму, що ніхто краще за квілеутів не розповідає страшні історії. У мене досі гусяча шкіра, бачиш? — простягнула я руку.

— Клас! — усміхнувся він.

Раптом шурхіт камінців, що вкривали пляж, попередив про чиєсь наближення. Наші голови одночасно сіпнулися і піднялися. Це були Майк із Джесикою, котрі чимчикували до нас на відстані півсотні метрів.

— Ось ти де, Белло! — полегшено вигукнув Майк, махаючи мені рукою.

— Це твій хлопець? — поцікавився Джейкоб, якого насторожили ревниві нотки у Майковому голосі. Я сама здивувалася, як сильно це помітно збоку.

— Звісно, ні, аж ніяк, — прошепотіла я, надзвичайно вдячна Джейкобові, через що мені хотілося, аби він почувався щасливим. Я підморгнула йому, завбачливо відвернувшись, щоб цього не зауважив Майк. Він вищирився, підбадьорений дурнуватим кокетством.

— Тож коли я отримаю водійські права… — почав він.

— Ти обов’язково заїдеш до мене у Форкс. Ми весело потусуємося, — кажучи це, я почувалася винною, розуміючи, що використала хлопця. Але Джейкоб справді викликав у мене симпатію. З нього вийшов би хороший товариш.

Майк підійшов до нас, Джесика зупинилася на кілька кроків позаду. Я помітила, як він оцінююче розглядає Джейкоба і задоволено відзначає про себе, що той замалий іще, аби зацікавити мене.

— Де ти поділася? — запитав він, хоча відповідь, власне, була просто перед носом.

— Джейкоб розповів мені кілька місцевих переказів, — охоче похвалилась я. — Напрочуд цікавих.

Я тепло посміхнулася Джейкобу, той вишкірився у відповідь.

— Гаразд, — Майк замовк на хвильку, проводячи переоцінку ситуації в контексті наших із Джейком панібратських взаємин. — Час додому. Схоже, скоро піде дощ.

Ми поглянули на насуплене небо. Незабаром справді почнеться дощ.

— Добре, — скочила я з місця. — Я вже йду.

— Приємно було знову зустрітися, — сказав Джейкоб. Я не сумнівалася, що він навмисне вирішив підкусити Майка.

— Атож. Наступного разу, коли Чарлі поїде навідати Біллі, я приїду з ним, — пообіцяла я.

Джейкова посмішка дістала б, напевно, до зірок, не те що до вух.