Стефани Майер – Сутінки (страница 21)

Я щосили намагалася занадто не нахилятися над маленькими океанічними озерцями. Інші безстрашно перестрибували з каменя на камінь, небезпечно балансуючи на межі. Я відшукала надійний на вигляд валун на краю одного з найбільших басейнів і обережно на ньому вмостилася, зачарована красою природного акваріума піді мною. Актинії, ці вишукані букети морських анемон, безперервно гойдалися в невидимій течії; звивисті спіральні мушлі швидко рухалися біля берегів, ховаючи в собі крабів; морські зірки нерухомо прикипіли до каміння та одна до одної, в той час як невеличкий чорний вугор із яскравими білими смугами похитувався серед соковито-зелених водоростей, чекаючи на повернення моря. Я повністю розчинилася у навколишній красі, за винятком маленької частини, котра гадала, чим зараз займається Едвард, і намагалася уявити, що він сказав би, опинившись тут, поруч зі мною.

Зрештою хлопці зголодніли, я неохоче підвелася, щоб повертатися з ними. Цього разу, йдучи через хащі, я намагалася не відставати; не дивно, що я кілька разів упала. Долоні прикрасила пара неглибоких подряпин, джинси на колінах набули трав’яно-зеленого кольору — в цілому, все могло бути гірше.

Діставшись Першого пляжу, ми побачили, що група, яку ми там залишили, збільшилася. Наблизившись, ми зауважили блискуче, пряме й чорне волосся і мідно-червону шкіру новоприбулих — підлітків з індіанської резервації, що прийшли поспілкуватися. Їстівні запаси наминалися повним ходом; хлопці поквапилися отримати свою частку, поки Ерик представляв кожного, хто заходив у коло із мореного дерева. Ми з Анжелою підійшли останні; коли Ерик назвав нас, я помітила, як трохи молодший хлопець, що сидів на камені біля вогню, із цікавістю поглянув на мене. Я сіла поруч із Анжелою, Майк приніс нам сандвічі й кілька видів содової на вибір. Тим часом найстарший на вигляд хлопець із гостей швидко і голосно пробубнів імена решти сімох. Я запам’ятала лише, що одну дівчину звали Джесика, а хлопця, який звернув на мене увагу, — Джейкоб.

Добре сидіти біля Анжели — вона належить до людей, які не діють на нерви і не вважають за потрібне вставляти свої п’ять копійок у кожну паузу в розмові. Тому завдяки їй, поки ми їли, я змогла спокійно заглибитись у роздуми. Я міркувала про те, як непослідовно тече час у Форксі, зливаючись інколи у розмиту пляму з поодинокими картинками, котрі чітко виділяються із загального масиву. А потім, в інші моменти, кожна секунда набуває важливості й закарбовується в пам’яті. Я не мала сумнівів, чому так виходить, — це мене і хвилювало.

Під час ланчу почали збиратися хмари, крадькома захоплюючи блакитне небо, темними стрілами щохвилинно ціляючи в сонце, кидаючи вздовж пляжу довгі тіні й надаючи хвилям сталевого відтінку. Поївши, народ почав розбрідатися хто куди по двоє чи по троє. Дехто підходив до води, стрибаючи з каменя на камінь над неспокійною хвилястою поверхнею. Інші збиралися у другу експедицію до припливних басейнів. Майк — за незмінної підтримки Джесики — планував відвідати єдину в селищі крамницю. Частина місцевих пішла з ними, інші приєдналися до походу. Коли всі розійшлися, я залишилася сидіти сама на мореній колоді. Лорен із Тайлером слухали плеєр, який у когось вистачило кебети привезти з собою, троє підлітків із резервації вмостилися навколо вогнища. Серед них був малий на ім’я Джейкоб і найстарший хлопець, що виступав у ролі речника.

За кілька хвилин потому, як Анжела знову помандрувала до басейнів, Джейкоб звівся на ноги. Кінцевою метою променаду виявилося місце біля мене. На вигляд Джейкобу було років чотирнадцять, хай п’ятнадцять, він мав довге блискуче волосся, затягнуте гумкою в хвостик, красиву шовковисту шкіру червонувато-коричневого кольору, темні, глибоко посаджені очі над високими вилицями. Його підборіддя зберігало натяк на дитячу повноту. Коротше кажучи, в цілому дуже симпатичне личко. Одначе позитивне враження від зовнішності зіпсували перші слова, що я почула від нього.

— Ти — Ізабелла Свон, так?

Я ніби знову повернулася у перший день у школі.

— Белла, — зітхнула я.

— Я — Джейкоб Блек, — простягнув він руку у дружньому жестові. — Ви купили татів пікап.

— О, — полегшено видихнула я, потискаючи гладеньку руку. — Ти — син Біллі. Ми, напевно, зустрічалися раніше.

— Ні, я наймолодший у сім’ї. Ти могла бачитися хіба що зі старшими сестрами.

— Рейчел і Ребекка, — раптом пригадала я. Коли я приїздила до Форкса, Чарлі з Біллі частенько зводили нас разом, щоб ми не відривали їх від риболовлі. Ми були занадто сором’язливими, щоб подружитися по-справжньому. Можете не сумніватись, я влаштувала достатньо скандалів, щоб поїздки на риболовлю припинилися перш, ніж мені виповнилося одинадцять.

— Їх тут немає? — я пильно поглянула на дівчат, що стовбичили біля води. Цікаво, я б їх упізнала?

— Ні, — похитав головою Джейкоб. — Рейчел отримала стипендію і поїхала навчатись, а Ребекка вийшла заміж за самоанського серфера — тепер вона живе на Гаваях.

— Вийшла заміж. Ого, — неабияк здивувалась я. Близнючки менш ніж на рік старші за мене.

— То як, подобається тобі пікап? — запитав Джейкоб.

— Я його обожнюю. Їздить чудово.

— Еге ж, але так повільно! — засміявся він. — Я сказав «хух», коли Чарлі його купив. Тато не дозволяв мені працювати над іншою машиною, поки у нас була одна в ідеальному робочому стані.

— Зовсім він не повільний, — запротестувала я.

— А ти пробувала їхати швидше ніж шістдесят миль на годину?

— Ні, — визнала я.

— Добре. І не намагайся, — вишкірився він. Я не могла не всміхнутися у відповідь.

— Він чудово показав себе під час зіткнення, — навела я аргумент на захист пікапа.

— Думаю, навіть танк не зміг би розтрощити старого монстра, — погодився Джейкоб сміючись.

— Отже, ти збираєш машини? — вражено запитала я.

— Коли маю вільний час і запчастини. Ти часом не знаєш, де можна дістати головний гальмівний циліндр для «фольксвагена-реббіта» 1986 року? — жартома поцікавився він приємним хрипкуватим голосом.

— Вибачай, — розсміялась я, — останнім часом він мені не потрапляв мені на очі, але коли що, я тобі свисну, — (так наче я знала, що воно таке). З Джейкобом було легко розмовляти.

Джейкоб продемонстрував бездоганну усмішку, проникливо дивлячись на мене. Я починаю впізнавати цей погляд. І не тільки я.

— Джейкобе, ти знаєш Беллу? — поцікавилася Лорен зарозумілим, як мені здалося, тоном десь з другого боку багаття.

— Можна сказати, ми знайомі з пелюшок, — весело відповів він, знову всміхаючись мені.

— Як мило, — судячи з голосу, Лорен так не вважала; бляклі риб’ячі очі примружилися. — Белло, — звернулася вона до мене, уважно спостерігаючи за виразом мого обличчя, — я саме говорила Тайлерові, як шкода, що сьогодні ніхто з Калленів не поїхав із нами. Невже ніхто їх не запросив? — її стурбованість була непереконлива.

— Ти говориш про сім’ю лікаря Карлайла Каллена? — на велике незадоволення Лорен перепитав високий хлопець — най старший, перш ніж я встигла щось відповісти. Більш ніж на підлітка, він скидався на дорослого чоловіка і мав дуже низький голос.

— Так, ти їх знаєш? — поблажливо запитала вона, напівобернувшись до нього.

— Каллени сюди не ходять, — сказав він тоном, що не передбачав подальших обговорень, проігнорувавши її запитання.

Тайлер, намагаючись повернути увагу Лорен, поцікавився її думкою про диск, який тримав у руках. Підступний задум не вдався.

Я приголомшено витріщилася на хлопця з низьким голосом, але він дивився вдалечінь, на темний ліс позаду нас. Хлопець сказав, що Каллени сюди не ходять, та поміж слів прозвучало: тут їм не місце, їм заборонено приходити сюди. Його фраза і тон справили на мене дивне враження, на яке я безуспішно намагалася не звертати уваги.

Мою медитацію перервав Джейкоб.

— Ну як, потихеньку божеволієш у Форксі?

— Це ще м’яко сказано, — скривилась я. Він співчутливо посміхнувся.

Мені не давала спокою коротка фраза про Калленів. Зненацька мене як осяяло. План був не дуже оригінальний, але нічого кращого на думку не спадало. Я сподівалася, що юний Джейкоб не зіпсований дівчачою увагою і не розкусить моїх, безперечно, жалюгідних потуг його зачарувати.

— Не хочеш скласти мені компанію і прогулятися узбережжям? — запитала я, намагаючись зімітувати Едвардів погляд знизу вгору з-під вій. Ефект вийшов далекий від оригіналу, одначе Джейкоб любісінько скочив на ноги.

Поки ми ступали різнокольоровими валунами на північ у напрямку муру з підмитого дерева, хмари нарешті вишикувалися на небі щільними рядами. Океан потемнішав, надворі похолодало. Я застромила руки глибоко в кишені.

— Отже, тобі — шістнадцять? — запитала я, активно кліпаючи віями, як дівчата з телебачення, і намагаючись при цьому не здаватися повною дурепою.

— Мені щойно виповнилося п’ятнадцять, — потішено зізнався Джейкоб.

— Невже? — на моєму обличчі розцвіло фальшиве здивування. — Я гадала, ти старший.

— Я високий для свого віку, — пояснив він.

— Ти часто буваєш у Форксі? — грайливо поцікавилась я, наче страшенно сподіваючись на позитивну відповідь. Я почувалася баняком і побоювалася, що Джейкобу зараз стане огидно і він звинуватить мене у нещирості. Та він випромінював задоволення.

— Не дуже, — зізнався він, насупивши брови. — Ось закінчу машину і зможу їздити до міста, коли захочу. Після того як отримаю права, — виправився він.