Стефани Майер – Сутінки (страница 15)

— Так, здаюся. Більше не буду вдавати з себе хорошого хлопчика. Робитиму те, що хочеться, і будь що буде.

Поки Едвард говорив, посмішка зів’яла, в голосі забриніли залізні нотки.

— Ти знову мене заплутав. Ох ця небезпечна посмішка, від якої перехоплює дух!

— Я постійно говорю більше, ніж варто, коли розмовляю з тобою. Це одна з основних проблем.

— Не хвилюйся, я все одно нічого не розумію, — сказала я стомлено.

— Я на це розраховую.

— Коротше кажучи, коли без викрутасів — ми тепер друзі?

— Друзі… — задумливо і двозначно протягнув він.

— Чи ні? — прошепотіла я. Він вишкірився.

— Гадаю, ми можемо спробувати. Але попереджаю, я — поганий друг для тебе, — незважаючи на посмішку, пересторога прозвучала серйозно.

— Ти без кінця це повторюєш, — відзначила я, намагаючись не зважати на несподіване тремтіння в колінах і говорити веселим голосом.

— Так, тому що ти мене не чуєш. Я досі чекаю, коли ти нарешті мені повіриш. Якщо ти мудра, то уникатимеш мене.

— Здається, ти чітко висловив думку щодо моїх розумових здібностей, — примружилась я.

Він усміхнувся, ніби вибачаючись і водночас констатуючи реальний стан речей.

— Отже, оскільки я… не така мудра, ми — друзі? — зробила я вимучену спробу привести дивний діалог до логічного кінця.

— Приблизно так.

Я втупилася у власні долоні, що стискали пляшку із лимонадом, не знаючи, що робити чи казати далі.

— Про що ти зараз думаєш? — поцікавився Едвард.

Я поглянула у глибокі золотаві очі, їхній дурман полонив мене, і я, як завжди, випалила правду.

— Намагаюся збагнути, що ти за один.

Його щелепа напружилася, але він зусиллям волі втримав на губах усмішку.

— Ну і як, є успіхи? — безцеремонно запитав він.

— Якби ж то, — зізналась я. Він усміхнувся.

— Твої версії?

Я почервоніла. Протягом останнього місяця я безуспішно намагалася вибрати між Брюсом Вейном і Пітером Паркером.[4] Хіба у такому зізнаєшся?

— Ти мені не скажеш? — запитав Едвард, із неймовірно спокусливою посмішкою схиляючи голову.

Я хитнула головою.

— Мені соромно зізнатися.

— Ти розбиваєш мені серце, — поскаржився він.

— Ні, — похитала я головою, прижмурюючись, — не уявляю, як це може розбити серце — відмова розповісти комусь свої думки, коли цей хтось постійно говорить загадковими фразами, вигаданими навмисно, щоб ти не спала вночі й намагалася втямити, що він мав на увазі… хіба через це варто засмучуватися?

Він скривився.

— Чи ліпше сказати, — вела я далі, даючи волю довго стримуваному обуренню, — за цим кимось тягнеться до біса довгий шлейф із дивних учинків. Наприклад, одного дня він на межі неможливого рятує тобі життя, а наступного ставиться, як до пранцюватої, і не дає жодних пояснень, переступаючи через власні обіцянки. Така поведінка не здатна нікого засмутити, правда?

— Бачу, ти не на жарт розійшлася.

— Ненавиджу подвійні стандарти. Ми сердито втупилися одне в одного. Едвард подивився кудись за моє плече і раптом засміявся.

— Що?

— Твоєму хлопцеві здається, що я поводжуся з тобою невиховано: він обговорює з друзями, йти йому сюди і поставити мене на місце чи ні, — вишкірився він.

— Я не знаю, кого ти маєш на увазі, — холодно відповіла я, — але, так чи інак, я впевнена, ти помиляєшся.

— Я не помиляюся. Я казав тобі — більшість людей читаються, як розгорнута книга.

— Я — щасливий виняток, звичайно.

— Так. Ти — виняток, — його настрій раптом змінився, в очах з’явився задумливий вираз. — Хотів би я знати, чому так.

Пильний погляд Едварда витримати було неможливо. Я опустила очі й зосередилася на відкручуванні кришечки з досі невідкоркованого лимонаду, потім зробила великий ковток, дивлячись на стіл і не бачачи його.

— Ти не голодна? — невесело потурбувався Едвард.

— Ні, — мені не світило зізнаватися, що я наїлася під зав’язку — його загадками й поведінкою. — А ти? — запитала я, за уваживши порожній стіл.

— Дякую, я не голодний.

Щось дивне промайнуло в Едвардовому виразі обличчя: здавалося, він кинув лише йому зрозумілий жарт.

— Ти не міг би зробити мені послугу? — сказала я після хвилинного вагання.

Едвард зненацька насторожився.

— Це залежить від того, щó ти попросиш.

— Нічого особливого, — запевнила я. Він чекав — підозріливо, але водночас заінтриговано.

— Я тут подумала, було б добре, якби ти заздалегідь попередив, коли тобі наступного разу спаде на думку мене ігнорувати. Для мого добра. Щоб я, так би мовити, приготувалася.

Я роздивлялася пляшку солодкої води, крутячи мізинцем навколо різьби на вінчику.

— Справедлива вимога. Коли я підняла очі, він щосили намагався не розреготатися.

— Дякую.

— В такому разі можу я отримати відповідь на одне запитання? — зажадав він.

— Одне.

— Розкажи мені хоч одну з твоїх версій. Отакої.

— На це запитання я не відповідатиму.

— Ти не визначила запитання, ти пообіцяла одну відповідь, — нагадав він.

— Ти сам порушував обіцянки, забув? — не розгубилась я.

— Лише одну версію, я не сміятимусь.

— Сміятимешся, — в цьому я не сумнівалася.

Він опустив очі додолу, а потім опалив мене бурштиновим вогнем крізь довгі чорні вії.

— Я прошу тебе, — прошепотів він, нахиляючись до мене.

Я кліпнула, втративши почуття реальності. Чорт забирай, як він це робить?

— Е-е-е… що ти казав…