Стефани Майер – Сутінки (страница 14)
— Вибач, це було грубо, — сказав він, ідучи поряд. Я проігнорувала репліку. — Не кажу, що це неправда, — продовжував він, — але все одно говорити це тобі було грубо з мого боку.
— Чому б тобі не дати мені спокій? — пробурчала я.
— Я хотів дещо у тебе запитати, а ти збила мене з думки, — засміявся він. Здається, до Едварда повернувся гарний гумор.
— Скажи мені, у тебе роздвоєння чи розтроєння особистості? — сухо запитала я.
— Ти знову починаєш. Я зітхнула.
— Ну гаразд, що ти хотів запитати?
— Я тут подумав, у ту суботу, коли відбудеться весняний бал…
— Це жарт, чи що? — перебила я, повертаючись до нього. Моє обличчя витягнулося, коли я побачила його вираз.
Очі посміхалися лукаво й весело.
— Ти не будеш така люб’язна, щоб дозволити мені закінчити?
Я прикусила губу і з’єднала пальці рук у замочок, щоб часом не накоїти дурниць.
— На днях я почув, що ти збираєшся до Сієтла, і хотів поцікавитися, ти не проти, щоб тебе підкинули?
Оце так сюрприз.
— Що? — не розуміла я, куди він хилить.
— Ти не проти, щоб тебе підкинули до Сієтла?
— Хто? — заінтриговано запитала я.
— Я, звичайно, — чітко вимовив він кожен склад, ніби розмовляючи із розумово неповноцінною.
Я досі не могла вийти зі ступору.
— Навіщо?
— Ну, я планував найближчим часом навідатися в Сієтл і, правду кажучи, не впевнений, що твій пікап витримає дорогу.
— Пікап у відмінному стані, спасибі велике за турботу.
Я знову рушила, але подив був завеликим, щоб підтримувати належний рівень гніву.
— А скільки разів тобі доведеться заповнювати бак? — Едвард знову наздогнав мене.
— Не розумію, чому відповідь на це питання має тебе обходити.
Клятий власник блискучого новенького «вольво»!
— Марнування вичерпних ресурсів Землі стосується кожного.
— Едварде, давай по-чесному, — я відчула, як тілом пробігають іскорки, коли я вимовляю його ім’я. Ненависне почуття. — Я тебе не розумію. Я вважала, ти не хочеш зі мною дружити.
— Я сказав, що було б краще, якби ми не дружили, проте не говорив, що
— О, дякую, тепер усе зрозуміло, — сарказм дався мені нелегко. Я відчула, що зупинилася. Наразі від дощу нас захищав дах кафетерію, і я могла краще роздивитися Едвардове обличчя. Що, понад усякий сумнів, не сприяло чіткості мислення.
— Для тебе було б… безпечніше не дружити зі мною, — пояснив він. — Але я стомився тікати від тебе, Белло.
Коли він говорив останнє речення, його очі яскраво засяяли, а голос забринів щирим почуттям. Я вмить забула, як треба дихати.
— Ти поїдеш зі мною в Сієтл? — запитав він, не змінюючи тону.
Не здатна говорити, я лише кивнула.
Він на мить усміхнувся, потім набрав серйозного вигляду.
— Тобі насправді варто триматися від мене подалі, — попередив він. — Побачимося в класі.
Він круто розвернувся і пішов назад по доріжці, якою ми щойно йшли.
Розділ 5
Група крові
На англійську я йшла, наче в тумані. Навіть не відразу зрозуміла, що коли я зайшла в клас, урок уже почався.
— Дякую, що вирішили приєднатися до нас, міс Свон, — довелося вислухати принизливий коментар містера Мейсона.
Я почервоніла і щодуху кинулася на місце.
Лише по закінченні уроку я помітила, що Майк не сидів поруч, як завжди. Совість зашипіла всередині. Але вони з Ериком звично зустріли мене біля дверей, тому я дійшла висновку, що маю надію на прощення. Дорогою Майк потроху повертався до нормального стану, його запал зростав пропорційно розповіді про прогноз погоди на вихідні. Згідно з прогнозом дощ мав на пару днів припинитися, тому, можливо, нам нарешті вдасться здійснити подорож на узбережжя. Я намагалася виказувати побільше ентузіазму — як компенсацію за вчорашнє розчарування. Це було нелегко; дощ не дощ, а поїду я туди не раніше, як рак свисне, і то коли пощастить.
Решта ранку промайнула як одна велика розмита пляма. Було важко переконувати себе, що нещодавня розмова з Едвардом, те, як він дивився на мене, — не плід моєї уяви. Можливо, це просто реалістичний сон, який я сплутала з життям. Такий варіант подій здавався вірогіднішим за те, що я хоч трохи цікавлю Каллена.
Тому коли ми з Джесикою зайшли до кафетерію, я відчувала водночас і нетерплячку, і острах. Хотіла поглянути Едварду в обличчя, побачити, чи він знову — холодна, байдужа маска, яку я знала протягом останніх тижнів. Або переконатися, що якимось дивом я справді чула сьогодні вранці саме те, що мені здалося.
Джесика без кінця щебетала про плани щодо балу — Лорен і Анжела запросили Ерика з Тайлером, вони збиралися йти великою компанією, — не звертаючи уваги на те, що я її не слухаю.
Хвиля розчарування охопила мене, коли мої очі безпомилково знайшли Калленівський столик. За ним сиділо четверо, Едварда там не було. Він пішов додому? Морально розчавлена, я пленталася у черзі за балакучою Джесикою. У мене пропав апетит, я купила тільки лимонад. Все, чого мені хотілося, — сидіти і сердито дутися на ввесь світ.
— Едвард Каллен знову витріщається на тебе, — зауважила Джесика, пробивши стіну байдужості його ім’ям. — Хотіла б я знати, чому він сьогодні сидить сам.
Моя голова підскочила вгору. Я простежила погляд Джесики і побачила Едварда з небезпечною посмішкою на вустах — він пильно дивився на мене з-за порожнього столу у протилежному від звичного Калленівського кінця кафетерію. Тільки-но зустрівшись поглядом зі мною, він підняв руку і порухом вказівного пальця запропонував мені приєднатися до нього. Я витріщилася, не вірячи своїм очам, він підморгнув мені.
— Це він тебе кличе? — поцікавилася Джесика образливо здивованим голосом.
— Напевно, йому потрібна допомога з домашнім із біології, — промимрила я, щоб її заспокоїти. — Піду подивлюся, що він хоче.
Я спиною відчувала, як вона витріщилася мені вслід. Дійшовши до стола, я нерішуче сперлася на стілець, що стояв навпроти.
— Чому б тобі не посидіти сьогодні біля мене? — запитав Едвард, усміхаючись.
Я автоматично сіла, обережно спостерігаючи за ним. Він досі всміхався. Як складно повірити, що на світі існують такі прехороші хлопці! Я боялася, що він раптом зникне, мов джин у димовій завісі, а я прокинуся.
Здавалося, він чекає, коли я що-небудь скажу.
— Щось змінилося? — нарешті розродилась я.
— Ну… — замовкнув він на хвильку, а тоді випалив кінець речення залпом, — я вирішив, що оскільки я прямую до пекла, то не варто розмінюватися на дрібниці.
Я чекала, поки він скаже щось нормальне, не абракадабру. Минали секунди.
— Знаєш, чесно кажучи, я не зрозуміла жодного слова, — врешті не витримала я.
— Я знаю, — він знову посміхнувся і швидко змінив тему. — Гадаю, твої друзі розлютилися на мене за те, що я тебе викрав.
— Переживуть. Я спиною відчувала їхні напружені погляди.
— Я можу тебе не повернути, — в його очах спалахнула лиховісна іскорка.
Я ледве не подавилася повітрям. Едвард розреготався.
— Щось у тебе вигляд схвильований.
— Аж ніяк, — відповіла я, та як на зло, голос урвався. — Власне, я здивована. У чому причина всього цього?
— Я казав тобі — я стомився тікати від тебе. Тому і здаюсь, — губи досі посміхалися, але очі кольору вохри були серйозні.
— Здаєшся? — збентежено перепитала я.