Стефани Майер – Аптекар (страница 75)

— Мені було років дванадцять чи тринадцять, коли я, сказати б, припинив жити надзвичайним життям, — протягнув він замислено, безладно куйовдячи їй волосся пальцями. — Мабуть, це приблизно той вік, коли всі починають дорослішати, залишаючи за спиною свої фантазії. Ти починаєш усвідомлювати, що ніколи не дізнаєшся, що ти насправді — прибулець, якого всиновили звичайнісінькі людські батьки та який наділений надзвичайною надсилою, яка врятує світ, — він фуркнув. — Я про те, що ти, звісно, знаєш про це, і значно раніше, але не змиряєшся, багато років не віриш у це. А потім світ трохи збиває тебе з ніг, і життя покидають деякі барви, і ти вдовольняєшся дійсністю… Гадаю, я в цьому гідно попрацював. Я знаходив безліч радощів у тьмяному, буденному житті. Але я прагну, щоб ти знала, що час із тобою — винятковий. Був і жах, звісно, але разом з тим була й радість, про існування котрої я навіть не здогадувався. А все тому, що ти — виняткова. Я так тішуся, що ти мене знайшла. Моєму життю судилося різко змінитись, мабуть, так чи інакше. Я просто такий вдячний, що змінюватись йому судилося разом із тобою.

Їй стиснуло горло; зачудована, вона щосили намагалась, несамовито кліпаючи очима, не дати политись сльозам. Колись вона плакала від горя, болю, самотності й навіть страху, але зараз уперше в житті її очі сповнились слізьми радості. Дивовижна реакція, у яку вона, читаючи про таке, ніколи не йняла віри. Уперше вона збагнула, що радість може бути навіть сильнішою за біль.

Вона усе життя пролежала б у ліжку, але колись же вони мають поїсти… Деніел не нарікав, але вона відчувала, що він зрадіє, коли знову натрапить на справжню їжу. Дивовижне відчуття, сидячи в альтанці за маленьким столиком, снідаючи в’яленою їжею, горішками та печивом зі шматочками шоколаду, сміючись і чухаючи собакам за вухами, — певна річ, вони швидко поступились, впустивши псів у хату; якщо ти вже вліз у чужу оселю, то принаймні можна зробити це стильно — думати про те, що більше не треба повертатись у Бетмобіль і напружено їхати крізь ніч знову. У них попереду були дюжини годин дозвілля, які вони могли заповнити чим заманеться. Вона здогадувалась, що вони, мабуть, робитимуть, але головне — свобода. Усе здавалось занадто чудовим, щоб бути правдою.

Тому, певна річ, зателефонував Кевін.

— Агов, Денні, усе гаразд, люди? — почула вона його слова. Голос, як завжди, у нього був пронизливий.

— Усе пречудово, — мовив Деніел. Алекс захитала головою, дивлячись на нього. І вигадувати не потрібно.

— О, прекрасно. Отже, ви дістались до хатинки Маккінлі.

— Еге. Хатина така сама, як була.

— Добре. Отже, досі їхня. Чи ви добре відпочили?

— Е-е, так. Дякую, що спитав.

Алекс зітхнула, знаючи, що Кевін ніколи б не спитав такого з увічливості. І справді, надто добре, щоб бути правдою. Вона простягнула руку в мить, коли почула слова Кевіна:

— Дай побалакати з Олеандр.

Деніел спантеличився, безперечно, нічого не збагнувши, але передав слухавку.

— Дай-но вгадаю, — сказала Алекс. — Хочеш, аби ми долучились до тебе якомога швидше.

— Хочу.

Кутики губ у Деніела опустились униз.

— Що накоїв Діверз? — спитала Алекс.

— Нічого… і мені це не до вподоби. Адже, певна річ, він щось робить, але зараз він став обачнішим. Він не дозволяє мені нічого побачити, бо здогадується, що я спостерігаю. Мабуть, телефонує з чужих кабінетів, щоб я не чув. Що було в електронному листі?

Вона слово в слово переказала йому листа; знала, що він розпитуватиме про подробиці, тому завчила текст напам’ять.

— Непогано, Оллі, незле. Можливо, трохи зарозуміло для мене, але то нічого.

— То яка твоя думка?

— Я хочу вдарити за тиждень, отже, тобі треба приїхати сюди, але водночас бути напоготові, щоб рушити знову.

Вона важко зітхнула.

— Згода.

— А позашляховик досі там стоїть?

— Ммм, я ще не перевіряла.

— А чому? — спитав вимогливо. — Я проспала.

— Маєш опанувати себе, люба. Сон краси може почекати кілька тижнів.

— А я хочу бути для цього завдання у найліпшій формі.

— Еге, еге ж. Коли можете вирушити?

— Куди саме нам їхати?

— У мене є місце, де б ми могли завалитись на ночівлю. Маєш на чому записати?

Він продиктував їй адресу: то був вашингтонський район, який вона добре знала. На її думку, ця місцина була занадто мажорна, адже вона не таким уявляла собі сховок. Мабуть, їй спав на гадку інший район. Вона вже давненько не була у Вашингтоні.

— Добре, дай-но ми зберемо наші речі. Поїдемо, щойно зможемо… якщо знайдемо іншу машину.

— Доведеться вам зупинитись за Атлантою, десь близько 9-ї ранку, я знайшов місце для Лоли.

— А що ти їм сказав? Про кульове поранення на її задній лапі?

— У вас викрали автомобіль. Вас обох було поранено. Ти їдеш в Атланту, щоб побути у матері, але в неї алергія на собак. Ти перенесла страшну травму, і вони не мають нічого про це розпитувати. Звати тебе Енді Веллс. Вони знають, що ти платитимеш готівкою. До речі, у цьому сценарії я — твій стривожений брат.

— Оце чудово.

— Звісно. А тепер іди зазирни в гараж, потім зателефонуй мені.

— Слухаюсь, сер, — мовила вона саркастично.

Він поклав слухавку.

— Нам і справді доведеться викрадати авто в Маккінлі? — спитав Деніел.

— Якщо поталанить, то так.

Він зітхнув.

— Послухай, ми залишимо в гаражі джип. Він вартує чотири чи п’ять таких позашляховиків. Якщо ми не зможемо повернути машину, вони не матимуть збитків, хіба ні?

— Мабуть. Кевінові не сподобається віддавати свою улюблену іграшку як заставу.

— Та це просто дурні гроші.

Ключі від будинку відмикали й гараж. Деніел казав, що просто за дверима праворуч, поруч із вимикачем, на гачку висять двоє ключів від авто. Він увімкнув вимикач.

Алекс вдихнула від подиву.

— Я вмерла й потрапила у рай.

— Овва, у них нове авто, — мовив Деніел не так захоплено. — Мабуть, старий позашляховик нарешті накрився.

Обійшовши машину, Алекс пройшлася пальцем по крилах авто. — Поглянь, Деніеле! Ти коли-небудь бачив щось прекрасніше?

— Гм, бачив? Це ж просто сріблястий позашляховик, Алекс. Як кожна третя машина на дорогах.

— Знаю! Чи ж це не чудово? А на це глянь! — вона обвела його навколо авто, показуючи пальцем на хромову табличку біля задньої фари.

Він витріщився на неї, взагалі нічого не розуміючи. — Це гібрид? То й що?

— Це ж гібрид! — наспівуючи відповіла вона, обплітаючи його руками. — Це ж просто різдвяний подарунок!

— Гадки не мав, що така прихильниця зелених.

— Шш. Знаєш, скільки разів нам доведеться зупинятись, щоб заправити цю штуку? Двічі! Щонайбільше тричі за увесь шлях до Вашингтона. А поглянь, ти лише поглянь на ці класні номери! — вона показала на номери обома руками, і частина її зауважила, що вона, мабуть, у цю мить скидається на ведучу в телевікторині.

— Еге. Номери з Вірджинії. Здебільшого, переважну частину року, Маккінлі мешкають в Александрії, Алекс. Невелика несподіванка.

— У Вашингтоні це авто буде непомітним. Як бомбардувальник-невидимка. Коли хтось зможе простежити нас за слідом, який ми залишили в техаському Бетмобілі, зараз він упреться у глухий кут. Прекрасна це штука, Деніеле, мабуть, ти не до кінця збагнув, як нам поталанило.

— Мені не до вподоби красти у друзів, — пробурчав він.

— А Маккінлі добрі люди?

— Дуже. Вони дуже добрі були до моєї родини.

— Отже, вони не захочуть, щоб ти вмер, га?

Він понуро глянув на неї.