Стефани Майер – Аптекар (страница 74)

Вона кивнула, коли він проводив її до темної кімнати з великим залізним ліжком без матраца. То все, що вона встигла помітити, перш ніж її голова впала на подушку.

— Бідолашна, — вона почула, як Деніел фуркнув, вислизаючи в темряву.

Вона поверталась до тями повільно, підіймаючись крізь шари сонної нереальності. Їй було затишно й спокійно; ніщо не злякало її перед пробудженням, тож навіть ще не прокинувшись до кінця, вона відчула тепле Деніелове тіло поруч себе. Низький брязкіт неподалік привернув її увагу, але перш ніж цей звук налякав її, вона відчула прохолоду від вентилятора на стелі, що опускалась уздовж її тіла. Вона розплющила очі.

Досі за вікном було тьмяно, але світло мало зовсім інший колір, ніж коли вона замертво впала спати. Воно просочувалось навколо квітчастих штор, що закривали велике вікно на стіні навпроти. Рано-вранці не так спекотно. Мабуть, вона упріла уві сні, але все вже висохло, утворивши тонку плівку, від якої тепер стягувало шкіру обличчя.

Кімнату збудовано з довгих червоних колод, як знадвору. Перевернувшись, вона побачила клаптик неба у просвіт у стіні. Біля мийки лежали її рюкзак, протигаз та аптечка.

Можливо, Деніел і не втікач від природи, але він дбайливіший, ніж будь-хто, кого вона зустрічала в житті.

Навшпиньках вона вийшла в коридор і швидко роззирнулась навколо. Решта хатинки була маленькою, тільки кухня та закуток, що правив за їдальню, вітальня, у якій зосередилися всі вікна, відкритий лофт над нею та ще одна спальня з ванною кімнатою. Вона скористалась цією ванною, щоб прийняти швидкий душ, якого так потребувала. У маленькій синій ванні з душем були шампунь та кондиціонер, але не було мила, тому вона скористалася шампунем як гелем для душу. Вона тішилась, що не було мила, достоту як і тому, що холодильник — порожній, а на полицях товстий шар пилу. У цих кімнатах уже давно ніхто не мешкав.

Швидко наклавши нові марлеві пов’язки й огледівши руки, які мали значно кращий вигляд, ніж вона гадала, вона визирнула крізь бічні вікна збоку від вхідних дверей, щоб поглянути, як там собаки. Вони задоволено дрімали на ґанку. А вона вже стала звикати до того, що в неї такий ранній будильник.

Вона трохи зголодніла, але надто лінилась, аби якось цьому зарадити в цю мить. Пригадувала, як почувалась учора, прокинувшись сама, і не хотіла, аби Деніела охопила та сама паніка. Власне, їй уже не хотілося спати, але досі почувалась утомленою, а ліжко здавалось таким звабливим. Мабуть, вона просто тікала. Допоки вона лежала, заплющивши очі, у ліжку, поклавши голову на подушку, вона не мусила планувати того, що треба робити далі.

Вона вмостилася так, як лежала раніше, — скрутившись калачиком і поклавши голову Деніелові на груди, і дозволила собі відпочити. Нагальних справ вона не мала жодних. Двадцять хвилин відпочинку без жодних думок — невелика забаганка. Чи навіть година. Вона довезла їх до хатинки живими; вона заслужила на це.

На жаль, про відсутність думок легше сказати, ніж зробити. Вона збагнула, що розмірковує над обіцянкою, яку дала Деніелові, — що не облишить його, поїхавши сама. З одного боку, вона усвідомлює, що ніколи не буде задоволена тим, як зорганізована його безпека дистанційно. Навіть якщо вона могла б запастись продуктами на рік і була впевнена, що хазяї не повернуться, навіть якби вона могла озброїти це місце так, щоб уразити газом будь-якого чужинця, навіть якби могла замкнути Деніела всередині, тримаючи як в’язня, аби він не вийшов і не вскочив у халепу, вона все одно не була б задоволена. Тому що а що, як? Мисливці вже знаходили його, і вона залишила слід, що пов’язує їх із цим місцем, хоча й легенький. Вона могла б відвезти його на північ у будинок, який винаймає, але відділ зв’язався з нею, коли вона мешкала саме там. Навряд чи вони знають її адресу, але що як? Поки Деніел при ній, вона має змогу зробити все необхідне для його захисту, те, що не спаде на думку йому самому. Вона здатна помітити пастки, якими він би знехтував.

А з іншого боку, про що говорили їй її власні потреби? Вона прагнула бути з Деніелом. Чи її розум знаходив виправдання цій потребі? Чи хибна в неї логіка — перекручена, аби підлаштуватись під особисті бажання? Як вона може бути певна? Кажучи йому раніше, що недобре, щоб близько біля неї перебувала людина, якою вона дорожить, саме в момент, коли Алекс нападає, вона знала, що це промовляє залізна логіка. Звісно, якби вони дістались до нього, коли вона далеко, відстань не вивільнила б її з їхніх пазурів.

Вона зітхнула. Як вона може бачити ясно? Через її емоції вся ця ситуація зав’язалась у гордіїв вузол.

Досі непритомний, Деніел посунувся, щоб обійняти її рукою. Вона знала, що він скаже про її дилему й що його погляд не допоможе їй бачити ясніше.

Він зітхнув і почав крутитись. Його пальці пройшлись униз по її хребту, а потім знову повільно вгору. Вони гралися з вологими кучерями на її потилиці.

Простогнавши, він випростався, а потім його пальці знову опинились у її волоссі.

— Ти вже прокинулась, — пробубонів він, поволі розплющивши очі і, кліпаючи, щоб зосередити погляд. У світанковій кімнаті вони були темно-сірими.

— Не втрималась, — відповіла вона.

Розсміявся, а його очі тим часом знову заплющились. Він пригорнув її міцніше до грудей.

— Добре. Котра година?

— Мабуть, десь четверта.

— Щось непокоїть?

— Ні. Наразі, принаймні, нічого.

— То добре.

— Так, справді.

— І це чудово.

Він знову провів пальцями по її хребту, потім повторив обриси її правого плеча, легенько пройшовся по ключиці й зрештою обігнув пальцем контури її обличчя. А потім нахилив його, поки їхні носи не торкнулись один одного.

— Так, і це, — погодилась вона.

— Більш ніж чудово, — пробурмотів він, і вона б погодилась, але він саме зараз її цілував. Його ніжна рука пестила її обличчя, якими ніжними були його вуста, а рука, що тримала її за стан, міцніше пригортала до грудей.

Усе відбувалося не так, як у машині, коли від гонитви пульсувало в їхніх вухах, коли вони досі були приголомшені й панікували. Тепер жаху не було. Тільки ритм її серця і його, що безстрашно прискорювався.

Їй здавалось усе неминучим, те, що вони не зупинялись, зважаючи на тихе віддалене помешкання, де вони зараз перебували, далеко від небезпек, вони удвох, і ніхто їм не заважає, отже, уже нічого не втримає їх одне від одного.

Але потім, на її подив, усе вже не здавалось таким неминучим. Це стало найбільшим сюрпризом у її житті. Суміш протилежностей, що закрутилися разом, зробивши її безпорадною, щоб їх проаналізувати. Затишно, знайомо… але водночас наелектризовано й по-новому. Ніжно й водночас украй нестримно, заспокійливо й захопливо. Немов кожне нервове закінчення в її організмі запалювала дюжина несумісних подразників одночасно.

Єдине, у чому вона була цілком упевнена, — це у його, Деніеловій, природі, яка витікала з якоїсь чистоти, чогось кращого, ніж усе, що вона знала в житті. Він належав до довершенішого світу, ніж той, у якому мешкала вона, і хоча вони були частиною одне одного, вона почувалася так, ніби їй дозволили побути з ним у його світі. Вона усвідомлювала, що її досвід попередніх стосунків є обмеженим, за критеріями більшості людей, тому їй власне не було з чим порівнювати. Вона завжди вважала секс одиничною подією, яка має цілком визначений фінал, спробою фізично догодити, яка часом приносила задоволення, а часом — ні.

А цей раз неможливо було класифікувати на жодному рівні. Це була не стільки подія, як безкінечне дослідження одне одного, задоволення цікавості, захоплення кожною найдрібнішою пізнаною деталлю. Це не було догоджання, але й не було жодної незадоволеної потреби, чи то фізичної, чи такої, якій взагалі важко дати означення.

Вона добирала слушні слова, поки вони тихо лежали, цілуючись, терпляче, поки по краях штори світло забарвлювалося червоним. Вона не знала, як класифікувати емоцію, котра настільки переповнювала її зсередини, що їй здавалось, що її шкіра від неї розтягнеться. Якесь іскристе відчуття, від якого вона всміхалась, лише подумавши про нього, сотні тисяч бульбашок, що вибухали, утворюючи вир, допоки кожна недосконалість, кожне слабше відчуття, вигоряло, залишаючи по собі лише це. Вона не знала, як це назвати. Найближче означення, що спадало їй на гадку, — радість.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він їй у губи. — Кохаю.

Можливо, ось воно, те слово. Їй просто ніколи не спадало на гадку, що означення у нього може бути таким… безмежним.

— Деніел, — прошепотіла вона.

— Не треба відповідати. Мені просто треба сказати ці слова вголос. Я б, мабуть, вибухнув, якби спробував утримати їх у собі. Мабуть, мені доведеться незабаром повторити їх знову. Я попереджаю, — він засміявся.

Вона всміхнулась. — Я більше не хочу повертатись до життя, де мені нічого втрачати. Я рада, що відповідаю за тебе. Я вдячна. Я згодна, щоб ти був для мене будь-ким.

Поклавши голову йому на груди, вона слухала, як він вдихає і видихає. Уже тривалий час дихання було для неї пріоритетом. Якби вона могла поговорити зараз із жінкою, якою була навіть місяць тому, та жінка була б нажахана тим, що доведеться розширити цей пріоритет ще одними легенями. Та жінка утекла б від потреби мати ще щось, окрім власного життя. Але що б вона втратила! Алекс навіть згадати зараз не могла, за що трималась у ті часи. Саме це життя є вартим того, щоб боротись за його збереження.