Стефани Майер – Аптекар (страница 55)

Певна річ, можливо, він підготувався до того, що його впіймають, так, як готувалась би вона. А, можливо, він уже неживий.

Хоч є Печера Бетмена, хоч її нема, а якщо Кевін не зателефонує до півночі, час вирушати. Вона відчувала, що випробовує долю.

Що ж, радісні почуття вгамувались. Принаймні, це ознака того, що вона не повністю збожеволіла.

Вони відігнали псів на ґанок, коли Арні мав повертатись, хоча, мабуть, псятина викриє їх все одно. Деніел почав готувати м’ясний соус для спагеті, а вона допомагала у простому: відкривала слоїки, відсипала спеції, скільки потрібно. Готувати пліч-о-пліч було легко й по-товариському, немов вони робили це вже багато років. Це саме те відчуття, про яке говорив Деніел? Дивна легкість їхнього перебування разом? Хоч вона й не йняла віри в його теорію, але мала визнати, що власного пояснення не має.

Готуючи, Деніел наспівував дуже знайому мелодію, яку вона спочатку ніяк не могла вгадати. За кілька хвилин уже й вона її мугикала. Немов навіть не усвідомлюючи, Деніел почав наспівувати слова:

— «Ноги, що не вміють танцювати, ритму не відчувають», — співав він.

— Хіба ця пісня не старша за тебе? — за мить спитала вона.

Він немов здивувався.

— А я співав уголос? Даруй, я намагаюсь цього не робити, коли готую, але не завжди можу себе опанувати.

— Звідки ти слова знаєш?

— Я мав би розповісти. «Безтурботний шепіт» лишається дуже популярною піснею серед шанувальників караоке. Я вражаю нею на вечорах, присвячених вісімдесятим.

— Ти любиш співати в караоке?

— Агов, а хто сказав, що шкільні вчителі не знають, що таке гулянки? — він відступив від плити, тримаючи у правиці ложку в соусі, а лівою прихиливши її легенько до себе в обійми. Він станцював з нею одне маленьке коло, притуляючись неголеною щокою до її щоки, співаючи «Біль — то все, що ви знайдете». А потім знову повернувся до плити, пританцьовуючи на місці, весело наспівуючи про те, як більше ніколи в житті не танцюватиме.

Не клей дурня, волав її розум, поки обличчям розпливалась сп’яніла усмішка.

Стули пельку, — відповідало її тіло.

У Деніела голос був не для виступів на радіо, але то був легкий тенор, що компенсував недоліки своїм запалом у співі. На час, поки вони почули, як загавкали собаки, вітаючи Арні, вони вже палко наспівували дуетом «Повне затемнення серця». Алекс різко замовкла, зашарівшись, а Деніел, здавалось, не помітив ані її ніяковості, ані повернення Арні.

— «Я справді потребую тебе сьогодні», — наспівував він, коли Арні увійшов у двері, хитаючи головою. І Алекс стало цікаво, чи хоч колись Кевін розважався, чи повсякчас був увесь у справах, коли вони з Арні були тут тільки удвох.

Арні, нічого не сказавши, зачинив за собою ширмові двері, впустивши свіже тепле повітря, що змішалося з ароматом часнику, цибулі та помідорів. Уже стемніло, а в хаті світилось, тож вона мала переконатись, що зачинив він вхідні двері, перш ніж вона чи Деніел підуть у ту частину кімнати, де все буде видно будь-кому, хто спостерігає знадвору.

— Щось нове у собак? — спитала вона Арні.

— Ні. Ти б почула, якби вони щось знайшли.

Вона насупилась:

— Сюжет не показували.

Алекс і Арні перезирнулись. Арні зиркнув на спину Деніелові, потім знову перевів очі на неї. Вона знає, про що він питає, тому заперечно похитала головою. Ні, вона не розмовляла з Деніелом про Кевіна й про те, що може означати його мовчання. Очі в Арні лише ледь помітно примружились, і то була єдина ознака, що видавала його стрес.

Заради Арні вони мають якнайшвидше звідси забратись. Якщо хтось побачить зв’язок між Деніелом, Алекс і цією оселею, Арні буде в небезпеці. Вона сподівалась, що він усе зрозуміє щодо вантажівки.

Деніел угамувався. Навіть він, здавалось, підчепив кепський настрій. Вона вирішила, що розповість йому про свої страхи щодо Кевіна, щойно вони опиняться наодинці. Добре було б дати йому як слід виспатись ще одну ніч, але їм, мабуть, доведеться поїхати ще до світанку.

Коли вони повечеряли, не залишилось жодної спагетини. Мабуть, Арні сумуватиме за цим боком приймання гостей удома, — вона ще й допомогла прибрати, коли Арні пішов умикати новини. Сюжети у випуску вони вже бачили раніше. У неї було відчуття, що вона може повторювати слово в слово за дикторкою. Арні вже пропустив сьогодні три випуски, тож умостився на канапі.

Алекс, сполоснувши тарілки, передала їх Деніелові, щоб поклав їх посудомийку. Хтось із собак завив за дверима, мабуть, Лола. Алекс сподівалась, що вона не надто їх розбалувала сьогодні по обіді. Вона ніколи не гадала, що є шанувальницею собак, але тепер усвідомлювала, що сумуватиме за ласкавою і дружньою участю цієї зграї в її житті. Можливо, колись, якщо Кевін досі живий і їхній план досі здійсненний, вона візьме собі песика. Можливо, якщо всі її радісні сподівання справдяться, Кевін навіть продасть їй Лолу. Та, мабуть, це непрактично.

Низький, стрімкий і глухий звук перебив її думки — звук був цілком стороннім. Навіть дивлячись у бік Деніела, шукаючи поглядом упущене кухонне знаряддя чи дверцята в буфеті, що грюкнули, щоб пояснити цей звук, її розум шалено працював. Поки її тіло дорівнялось до мозку, на ґанку, як грім, почулося голосне гавкання, а потім зловісне скавчання. Ще один глухий звук, цього разу тихіший у собачому гармидері, а потім гавкання обернулось на шоковане й сповнене болю скавчання.

Вона повалила Деніела на підлогу, поки він тільки обертався до дверей. Він був значно важчий за неї, але втратив рівновагу, тому повалити його було легко.

— Шшш, — вона сердито прошипіла йому у вухо, а потім, перелізши через нього на край острівця, роззирнулась. Арні ніде не було. Вона подивилась на ширмові двері й помітила, що в них прорубано велику округлу дірку посеред верхньої панелі. Вона прислухалась крізь увімкнений телевізор і собаче гавкання, але не чула жодного звуку з місця, де мав би бути Арні.

Певно, стріляли здалеку, інакше собаки помітили б раніше.

— Арні, — напівпошепки-напівкриком прохрипіла вона.

Ніхто не відповідає.

Підповзла до обіднього столу, де біля ніжки її стільця стояв рюкзак. Вона витягла ППК із сумки із застібкою на блискавці, потім штовхнула його по долівці Деніелові. Їй потрібні були обидві руки.

Деніел схопив зброю ще напівдорозі до острівця і висунувся з-за його краю. Він не тренувався із пістолетом, але на відстані то не надто важливо.

Вдягнувши сережки, вона обв’язалася паском.

За частку секунди Деніел скочив на ноги, поставивши лікті на стільницю. Він не вагався щодо своїх стрілецьких навичок. Вона перебігла до найближчої стіни, де кухня виступала у вітальню. Біжучи, вона бачила, як чиясь рука опускає донизу ручку на дверях. Тільки то була не рука, а чорна волохата лапа.

Отже, Кевін відмовився від класичних округлих ручок на дверях не тільки через аскетичний смак.

Вона знову вдихнула, коли в кімнату вбігли Ейнштейн, а слідом за ним Хан і Ротвейлер. Вона чула, як Лола скиглить від болю на вулиці, і зціпила зуби.

Поки собаки тихо збирались навколо Деніела, створюючи лютий щит, вона взулась у військові черевики, у одну кишеню поклала зашморг, а в іншу — дерев’яні ручки.

— Дай команду, — прошепотіла вона Деніелові.

Стрілець має зараз забігти всередину, хоча й, мабуть, стережеться собак. Якби в нього був вибір, то він би змінив рушницю на зброю, яка пробиває більші отвори. Такі собаки не спиняються, навіть якщо сильно поранені.

— Протокол утечі, — прошепотів Деніел невпевнено.

Ейнштейн нашорошив вуха. Тихо, немов кахикнувши, гавкнув, а потім подріботів до дальнього кутка кухні й там завив.

— За ним, — скомандувала Деніелові Алекс.

Вона кинулась від стіни до острівця, низько пригнувшись.

Деніел став випростовуватись, але ще до того, як вона встигла щось заперечити, Ейнштейн кинувся до нього й схопив за руку, потягнувши знову вниз.

— Не підводься, — пояснила вона пошепки.

Ейнштейн провів їх у пральню, як Алекс і сподівалась, а Хан і Ротвейлер прикривали ззаду. Пірнувши з вітальні в темний коридор, вона намагалась розгледіти Арні. Спочатку вона помітила тільки руку, що не ворушилась, а потім на дальній стіні — бризки. Безперечно, то мозкова речовина й кров. Тому немає сенсу тягнути його із собою. Для Арні вже запізно. Вочевидь, стрілець є снайпером. Але на цьому добрі новини не скінчились.

Алекс здивувалась, коли Ейнштейн спинився перед дверима у пральню і попростував у туалет у холлі. Деніел відчинив двері, Ейнштейн, промайнувши повз нього, смикнув щось усередині. Алекс підповзла, саме коли велика купа шерсті впала просто на неї.

— Що це? — прошепотів Деніел їй у вухо.

Вона помацала гору…

— Гадаю, це хутряне пальто, але воно заважке… — вона швидко помацала пальто уздовж рукавів і знайшла у хутрі всередині щось прямокутне й цупке. Вона просунула руку в рукав, намагаючись збагнути, що тримає у руках. Нарешті намацала цю річ пальцями. Вона не змогла б збагнути, що це, якби нещодавно їй не довелось витягувати Кевіна з костюма Бетмена.

Ейнштейн витягнув на них ще одну купу хутра.

— Там усередині армідне волокно, — прошепотіла вона.

— Треба їх вдягнути.

Алекс насилу залізла у своє, надягаючи його через голову. Армідне волокно цілком доречне, але навіщо це незграбне хутро? Чи Кевін тренував собак у холодну пору року? Чи це просто підготування до різних атмосферних умов? Чи тут взагалі буває настільки холодно? Але коли вона натягнула рукави, певна річ, задовгі, — щоб вивільнити руки, то побачила, що в Деніела пальто зливалося із хутром Ейнштейна настільки, що вона не могла розрізнити, де закінчується одне й починається інше хутро. Камуфляж.