Стефани Майер – Аптекар (страница 51)

Розділ 16

Алекс прокинулась наступного ранку, сповнена сподівань і водночас почуваючись дуже-дуже дурною.

Відверто кажучи, почувалася так, ніби не в змозі дописати повноцінний параграф своїх спогадів, не повертаючись подумки до якоїсь частини Деніелового обличчя, текстури його долонь чи відчуття його подиху на її шиї. І саме через це її сповнювали передчуття.

Але існує забагато питань, які просто треба взяти до уваги. Учора увечері, чи то пак сьогодні вранці, потому, як він утисячний раз поцілував її, бажаючи на добраніч угорі сходів, вона була надто виснаженою, щоб обміркувати хоч одне з них. У неї ледве вистачило сил, щоб одягнути свої захисні обладунки й напнути протигаз, перш ніж вона відключилась.

Мабуть, то на добре; у ту мить вона була надто спантеличена, щоб осягнути, яке божевілля щойно скоїла. Навіть зараз вона могла ледве думати про щось, окрім того, що Деніел, мабуть, десь уже не спить. Їй кортіло побачитися з ним знову і водночас вона трішки боялась цього. А що, як навіжений наплив емоцій, що вчора здавався таким природним і непереборним, сьогодні здимів? А що, як вони знову одне для одного лише чужинці, яким немає чого сказати?

Тоді буде легше, ніж коли почуття триватимуть.

Сьогодні, завтра чи, можливо, післязавтра, зателефонує Кевін…

Йой, Кевін. Вона вже уявляла, як він відреагує на нещодавній розвиток подій.

Вона похитала головою. Неістотно. Бо сьогодні-завтра Кевін зателефонує, і вона відправить імейл і покаже де раки зимують. Кевін допише перелік імен. Кевін поженеться за своїми щурами, і якщо вона водночас не поженеться за своїми, вони поховаються, щойно відчують загрозу. Тож їй доведеться покинути Деніела тут, пустившись у її самотній біг, чудово усвідомлюючи, що, можливо, вона вже не повернеться. Як вона це пояснить? Скільки в неї часу? Щонайбільше, два дні? Як же страшенно невчасно!

Недобре розпочинати день, передчуваючи, що багато годин проведе разом із Деніелом. Нечесно. Він, звісно, чув про їхній план, але вона була переконана, що він не обміркував його як слід і не збагнув, як усе має бути насправді. Отже, невдовзі вона полишить його тут на самоті. Тому їм краще провести час, тренуючи його переховуватись. І додаткове тренування у стрільбі теж не завадить.

Очікування перетворилося на занурення в жах, коли вона дійшла висновку. Учора вночі вона поводилася безвідповідально. Якби вона знала, що думає Деніел, вона б попрацювала над усім цим до того, як усе вийшло з-під контролю. Вона, можливо, змогла б зберігати між ними слушну дистанцію. Але її заскочили цілком зненацька.

Розуміння нормальної людини не було її сильною стороною. Проте людина, яка вважає Алекс привабливою, геть не нормальна людина.

Вона почула гавкіт знадвору — немов пес повертався із сараю. Цікаво, ще ранок чи вже пообіддя?

Схопивши чистий одяг, вона роззброїла двері й прослизнула у ванну кімнату. Вона не хотіла зустріти Деніела, не почистивши зуби. Дурня. Їй не можна цілувати його знову. То було б погано для них обох.

У коридорі було темно, у ванній — порожньо. Двері до кімнати Деніела були розчинені, у кімнаті нікого не було. Вона швидко оглянула свої пошкодження, не бажаючи довго затримуватись перед дзеркалом, натомість прагнучи, щоб її обличчя швидше загоювалось. Губи погіршали, знову набрякли, але в тому винна тільки вона сама. Суперклей уві сні відпав, тож темний рубець посередині нижньої губи вже засвідчував, що обриси її губ зміняться назавжди.

Спутившись сходами, вона почула, що працює телевізор. У великій вітальні вона побачила, як Деніел нахилився над шафкою під пласким екраном. Вхідні двері були розчинені настіж, крізь ширму дув теплий легкий вітерець, роздмухуючи кучері у нього на потилиці.

Не помічаючи її, він бубонів сам до себе: — Навіщо взагалі комусь потрібні п’ять різних вхідних отворів? — Він провів рукою по кучерях, що спадали йому на чоло. — Це ж тільки DVD-програвач, я ж не космічний шатл запускаю.

Така деніелова поведінка змусила її зупинитись, а хвиля боягузтва, що пройняла її, викликала бажання тихенько втекти нагору. Як вона скаже йому те, що мусить? Думка, що через неї він стане нещасним, раптом стала огиднішою, ніж їй здавалося.

Надворі стрибала Лола, з надією дивлячись на неї крізь ширму. Деніел повернувся, а коли помітив Алекс, на його обличчі засвітилась широка усмішка. За чотири довгі кроки він перетнув кімнату й уже стояв поруч, піднявши її у несамовитих ведмежих обіймах.

— Ти прокинулась! — радісно заволав він. — Голодна? У мене все готове для омлету.

— Ні, — відповіла вона, намагаючись звільнитися з обіймів. А в шлунку аж заклекотіло.

Поставивши її додолу, він поглянув на неї, здійнявши брови.

— Тобто, так, — зізналась вона. — Але спочатку можна нам хвилину поговорити?

Він зітхнув.

— Я так і думав, що ти прокинешся з аналітичним настроєм. Та перш ніж почнеш…

Вона хотіла ухилитись. Її гризло вкрай сильне почуття провини. Але не настільки сильне, як її прагнення відповісти на його поцілунок. Вона й гадки не мала, чи випаде їй ще така нагода. То був дуже ніжний поцілунок, лагідний і неспішний.

Він помітив, у якому стані її губи.

А потім він обірвав поцілунок — він, не вона; цієї миті вона відчувала, що геть втратила самоконтроль — і тепер уже їй випала черга зітхати.

Він узяв її за руку й провів до канапи. Ледь відчутні електророзряди промайнули його рукою, і вона подумки почала клясти себе за те, що є такою занудою. Можливо, це вперше він тримає її за руку? Вона мала опанувати себе.

Лола знову завила з надією, побачивши, як Алекс підходить ближче до дверей. Вона вибачливим поглядом поглянула на собаку. Хан і Ейнштейн обидва лежали, скрутившись калачиком, позад неї на ґанку; Хан лежав, як хутрова брила.

Деніел узяв пульт, вимкнув звук телевізора й кинув його на підлогу. Потягнув її до себе, не відпускаючи руки й не припиняючи усміхатись.

— Дай-но я здогадаюсь. Ти вважаєш, що поводишся нерозважливо, — мовив він.

— Ну… так.

— Бо насправді ми не пара одне одному, зважаючи на те, як започаткувались наші стосунки. Визнаю, не надто схоже на голлівудську першу романтичну зустріч героїв.

— Річ не в тім, — вона поглянула на його руку. Він цілком обхопив її руки.

Можливо, вона помилялась. Можливо, цей план покарання погано обміркований. Нічого не заважало їй знову тікати. Вона могла б відновити загублені спогади. Вона могла б повернутись до Чикаго, розібратися із Джоуї Джанкарді, знову стати лікарем у мафії. Можливо, зважаючи на все, що вона зараз знає про план її усунути, Сім’я запропонує їй якийсь захист. Чи, можливо, працювати за стійкою у якомусь маленькому ресторанчику десь у глушині, живучи без цієї надлишковості — без триптамінів, опіатів і пасток. Невідомо, на стільки вистачить посвідчень, які вона вже мала, якщо вона не висовуватиметься?

— Алекс? — спитав він.

— Я просто замислилась про майбутнє.

— Про наше майбутнє на тривалий час? — припустив він.

— Ні, не на тривалий. Я розмірковувала над тим, що трапиться сьогодні ввечері, — вона нарешті поглянула на нього. Його ласкаві сіро-зелені очі видавали ледь помітне спантеличення, але не стурбованість. Поки що.

— Незабаром зателефонує твій брат.

Він скорчив гримасу.

— Ого. Я про це не подумав, — він здригнувся. — Мабуть, краще спокійно випадково сказати це по телефону. — До речі, Кеві, я закохався в Алекс. А потім особисто — отак?

Їй зовсім не подобалося тремтіння, що прошило її наскрізь, коли він зробив свою грайливо-практичну заяву. Такими словами не розкидаються, як заманеться. Він не мав їх уживати. Утім, вона тремтить.

— Я не про це турбувалась. Пригадуєш план?

— Щойно він облаштується на місці, ми відправимо імейл. І він подивиться, хто відреагує. А потім ми з ним зустрінемось і… — він обірвав розмову, його чоло раптом насупилось. — А потім ви разом поїдете — як ви висловились? — добути їх. Це дуже небезпечна справа, хіба ні? Хіба не можна дати Кевінові самотужки з цим упоратись? Він, мабуть, не був би проти. У мене склалося враження, що йому ця робота до смаку.

— Не така в нас була угода. І, Деніеле…

— Що? — голос його став грубішим, з надривом. Він почав усвідомлювати.

— Ані я, ані Кевін не зможемо… здійснити все якнайкраще, якщо наше слабке місце буде там, де ці лиходії.

Майже фізично відчувалось, як важко впали промовлені нею слова і слідом — післяшоковий стан у тиші, що запала.

Хвилину він пильно дивився на неї не зблимнувши оком. Вона чекала.

— Жартуєш? — нарешті спитав він. Його голос збився на шепіт. — Ти справді гадаєш, що я дозволю, аби ти покинула мене тут тупцювати на місці, а ти тим часом ризикуватимеш життям?

— Ні. І так, дозволиш.

— Алекс…

— Я вмію про себе подбати.

— Я знаю, але… я розумом осягнути цього не можу. Як я витерплю? Чекаючи тут і нічого не знаючи? Алекс, я серйозно!

Його голос наприкінці залунав нетерпляче. Вона не дивилась на нього, а просто витріщилась перед собою у телевізор.

— Алекс?

— Увімкни звук. Негайно.

Зиркнувши на екран, на мить він завмер, а потім, скочивши, почав намацувати на підлозі пульт. Переклацав кілька не тих кнопок, поки нарешті, як грім, з колонок навколо залунав голос диктора новин:

— Зник минулого четверга, коли поліція дійшла висновку, що його викрадено зі школи, у якій учителював. За інформацію, що допоможе його повернути, призначено значну винагороду. Якщо ви зустрічали цього чоловіка, будь ласка, зателефонуйте за зазначеним нижче номером.